Чернігівське князівство
напередодні походу Батия

Микола Жарких

Подивимось тепер, чим було Чернігівське князівство у перші десятиліття 13 ст., наприкінці існування цієї давньоруської політичної одиниці.

Найбільше джерельних згадок, природно, стосується столиці – самого Чернігова, так що можна не мати сумніву, що місто існувало. Із об’єктів всередині міста маємо згадки про Спаський собор (1198 р., Т-1) та Борисоглібський монастир (1231 р., Т-111). Ніяких згадок про інші церкви й монастирі, княжі двори, укріплення, територіальні частини міста ми не маємо.

Чернігівські єпископи згадані кілька разів:

– 1198 р. без імені (Т-1);

– 1205 р. Ігнатій (Т-16);

– 1230 р. Порфирій (Т-106; 1231 р. Т-111; 1239 р. Т-147).

Із числа інших міст Чернігівського князівства згадано (числа – номери на картосхемі):

– (1) Сновськ (1203 р., Т-10; 1235 р., Т-122);

– (2) Путивль (1207 р., Т-35; 1223 р., Т-81);

– (3) Серенськ (1207 р., Т-38; 1232 р., Т-115)

– (4) Річиця (1212 р., Т-66);

– (5) Курськ (1223 р., Т-81; 1226 р., Т-92; 1228 р., Т-95);

– (6) Трубчевськ (1223 р., Т-81);

– (7) річка Бринь (1229 р., Т-101);

– (8) Мосальськ (1232 р., Т-116);

– (9) Хоробор (1235 р., Т-122);

– (10) Сосниця (1235 р., Т-122);

– (11) Козельськ (1238 р., Т-137);

– (12) Глухів (1239 р., Т-147);

– (13) Рильськ (1241 р., Т-160)

Із картосхеми видно, що об’єкти на території Чернігівського князівства діляться на три групи відповідно до розподілу наших джерел: волинському (і гіпотетичному київському) була краще відома південна смуга князівства, владимирському – найближчі до Владимира об’єкти на північному сході князівства, новгородському – захід князівства (Річиця) і частково північний схід (як результат участі новгородців у походах владимирських князів на цю область). Натомість середня смуга князівства (приблизно сучасні Брянська та Орловська області) залишилась поза увагою усіх регіональних джерел, там згадано один тільки Трубчевськ і тільки один раз.

Ніяких подробиць про територіальну організацію перелічених пунктів письмові джерела не дають. Традиційно їх вважають укріпленими містечками (городами). І справді археологи знаходить у зазначених пунктах городища із давньоруським культурним шаром (найкраще досліджено Серенськ). Сучасний рівень методів археології не дозволяє уявити, чим були ці городи саме на початку 13 ст., але тільки – чим вони були в давньоруський час в цілому.

Письмові джерела згадують на території Чернігівського князівства інших князів поза Черніговом. Найбільш вагомою виглядає згадка Путивля в 1207 р. у зв’язку із діяльністю князя Володимира Ігоровича. Статус Путивля як князівської столиці, який ми не можемо упевнено вивести із письмових згадок, знаходить певне підтвердження в існуванні там досить великого триконхового храму, побудованого з цегли. На фасадах він мав складно профільовані пілястри, що вважається характерною ознакою пам’яток кінця 12 – 1 третини 13 ст. [Раппопорт П. А. Русская архитектура 10 – 13 вв. – М.: 1982 г., с. 47, № 65].

Із мурованим будівництвом давньоруського часу ситуація в цілому така: у Чернігові знайдено 10 мурованих будівель і по одній мурованій церкві – у Путивлі, Новгороді-Сіверському (монастирський храм), Трубчевську та Вщижі [Раппопорт, op. cit., с. 39 – 49]. Таким чином, муровані церкви поза межами самого Чернігова є досить рідкісними і підкреслюють особливий статус пунктів, де вони були. Соціологія давньоруського храмового будівництва говорить нам, що за винятком Великого Новгорода ініціаторами будівництва завжди були князі. Не бачу причини, чому б у Путивлі мало бути інакше.

Тому з великою обережністю можна відносити будівництво церкви в Путивлі до останніх років життя князя Ігоря Святославича (пам’ятаючи, що про його зв’язок із Путивлем ми не маємо ніяких вказівок), або з правлінням його сина Володимира Ігоровича, тобто з першими роками 13 ст. (до початку боротьби Ігоровичів за Галич).

Б. О. Рибаков висловив був думку: оскільки немає слідів стінопису, храм залишився недобудованим через татар, які зруйнували Путивль в 1239 р., а його будівництво, таким чином, слід датувати найближчими роками перед походом Батия.

З цим важко погодитись: 1, ми не маємо конкретної згадки про руйнування Путивля татарами – тільки загальний погляд, що татари руйнували усе підряд, отже, і Путивль зруйнували; 2, ми не маємо ніяких згадок про путивльських князів після 1223 року – тільки загальний погляд, що не може бути значного міста без князя; 3, храм лишився не розписаним найімовірніше через те, що не вдалося знайти артіль майстрів-живописців (або, скажімо, князь Володимир захопився галицьким підприємством і втратив інтерес до Путивля).

Наступним претендентом на звання удільного центру виступає Курськ із князем Олегом. Рід цього Олега був невідомий уже його сучасникам, і елюкубрації на цю тему вважаю безперспективними. Можна сказати тільки, що князівське ім’я Олег було дуже популярним саме в роді Ольговичів (включаючи рязанську гілку) і дуже рідко вживалось в інших князівських домах. Тому з деякою імовірністю можна вважати цього Олега членом роду Ольговичів, але його конкретна генеалогічна позиція, повторюся, невідома.

Далі в 1223 р. ми бачимо «трубчан зі своїми князями» – знову невідомими ані іменами, ані родом, ані навіть числом (множину в Повісті про битву на Калці можна розуміти так, що і з Курська, і з Трубчевська, і з Путивля прийшли загони, кожен під проводом не менше двох князів, усього не менше шести князів; але можна розуміти й так, що тільки частина загонів була під проводом двох чи більше князів, або й так, що кожен загін мав тільки одного командира-князя, але разом їх було троє).

Останній відомий на ім’я трубчевський князь (Буй-Тур «Слова о полку Ігоревім») помер в 1196 р. Нащадки його невідомі. Я зазначив (у Науковому підгрунті), що визначення Трубецький, яке прикладено в пізньому новгородському літописі до маловідомого князя Святослава Всеволодовича (через 220 років після подій), не може вважатись авторитетним.

Також спроба О. Журавля «зісватати» князя Михайла Всеволодовича в сини Всеволоду Буй-Туру – непереконлива (докладніше – в Науковому підгрунті).

Таким чином, трубчевські князі 13 ст. залишились невідомими своїм сучасникам, і подальші міркування на цю тему є чистою фантастикою.

Князів Василя Козельського та Мстислава Рильського джерела згадують у зв’язку з приходом татар. Про їх рід сучасники так само не знали. Василя вважають літературним князем, ім’я Мстислав було поширене у чернігівському та смоленському княжих домах, тому (і тільки тому!) рильського князя можна умовно вважати членом роду Ольговичів.

У яких відносинах стояли ці маловідомі провінційні князі до Чернігова і чернігівського князя? Маємо звістки трьох типів:

1, вони ходять у воєнні походи разом із чернігівським князем;

2, вони (Ігоровичі) проводять самостійну політику, не узгоджену із чернігівським князем і навіть таку, що прямо суперечить його діям;

3, вони (власне він – Олег Курський) мають якісь суперечності із чернігівським князем, що замалим не приводить до війни між ними.

Звістки першого типу можна вважати ознакою підлеглого становища цих князів, але наші джерела не дають ніяких подробиць в цьому напрямку. Ходити в один похід разом із чернігівським князем можна по-різному: як підлеглі (васали), що виконують прямий наказ свого начальника (сюзерена); або як союзники, що діють за домовленістю із чернігівським князем; або як вільні козаки, котрі приєднуються до проголошеного походу з власної ініціативи, не вступаючи в домовленості й не беручи на себе зобов’язань (ну, як половці). Можна, мабуть, уявити і ще якісь комбінації.

Прикладати до цих менших князів усталений вираз «удільні князі», на мою думку, можна було би тільки в першому випадку, але – повторюся – ми не маємо виразних вказівок, що в розглядуваний час мали місце саме такі відносини, а не інакші. Механічне іменування їх «удільними» наводить на думку, що тут мали місце відносини, подібні до Московського великого князівства 15 – 16 ст., для якого ми маємо договори між великими та удільними князями і можемо вникати в їх відносини значно глибше. Вживання такої назви автоматично переносить на давніші часи те, що було в часи пізніші, і тим самим виключає головне завдання історії – простежувати виникнення нового, розвиток відносин.

Чи була в розподілі столів усередині Чернігівського князівства якась система – із джерел 13 ст. не видно. Широкі сміливі картини такого розподілу, котрі малюють автори генеалогічних праць, є чистою вигадкою, не опертою на джерелах.

Чи були якісь люди на Чернігівщині окрім князів і названих вище трьох представників духовенства – наші джерела не говорять. Всі згадки «чернігівців» та жителів інших міст за своїм контекстом стосуються воїнів із відповідних міст / районів. Ніяких імен бояр чи представників міст наші джерела не знають, що зумовлено їх зовнішнім (щодо Чернігівщини) походженням. Єдиний відомий на ім’я боярин Федір з’являється допіру в момент загибелі князя Михайла Всеволодовича, так само як і путивлець Доман.

Так само немає у наших джерелах звісток про такі прозаїчні речі, як торгівля, ремесла, архітектура, мистецтво, освіта. Брак письмових пам’яток чернігівського походження назавжди виключив для нас можливість щось сказати на ці теми.