Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Пам’ятки / Архітектурний ансамбль… / Деградація (кін. 19 – поч.… / Зміни розпланування і забудови садиби…

Архітектурний ансамбль
Софійського собору

Деградація (кін. 19 – поч. 21 ст.)

Зміни розпланування і забудови
садиби собору

Микола Жарких

Перша будівельна гарячка захопила і керівництво Софійського собору. Воно почало розмірковувати, у який спосіб перетворити таку неліквідну цінність як божа благодать (котрою воно, на його думку, володіло) на готові гроші.

Із землі, заповіданої на користь собору ще князем Ярославом Мудрим, вирішили вичавити побільше грошей. На землі, належній до собору, з дозволу церковного начальства виростають прибуткові будинки: Володимирська 20 (3 поверхи, 1898 р.), Володимирська 22 (4 поверхи, 1903 р.), Рильський пров. 5 (4 поверхи, 1903 р.) і нарешті велетенська потворна «казарма» на вул. Стрілецькій 7/6 (5 поверхів, 1904 р.).

І все це будівництво – треба підкреслити – ініціювалось не ворогами українського народу, його культури і духовності, а чинами православного релігійного відомства, які за своїми посадовими обов’язками мусили оберігати дорогоцінний собор.

Вороги українського народу тільки підхопили оцю попівську ініціативу, коли знесли Георгіївську церкву і на її місці спорудили велетенський 6-поверховий житловий будинок командного складу Київського особливого військового округу (Георгіївський пров 2, 1934 р.).

Наступний ворожий щодо собору крок полягав у надбудові всіх згаданих прибуткових будинків на 1 – 2 поверхи (в період з 1969 р. до поч. 21 ст.). Однак це було тільки продовження руху в напрямку, заданому на початку 20 ст.

Але софійські попи ще не встигли, мабуть, повернути собі ті гроші, які вони інвестували у прибуткові будинки, як над країною вдарила соціалістична революція. Православна церква втратила своє привілейоване становище і державну підтримку. Прибуткові будинки були націоналізовані й заселені новими мешканцями. Важливо, що цим будинкам було відмежовано двори із землі, яка до революції належала собору.

Ця обставина виявилась несподівано важливою, коли в 2002 році у дворі будинків по Рильському провулку 3 – 5 розпочалось будівництво підземного паркінгу та фітнес-центру. Всі спроби зупинити це будівництво (за 100 метрів від собору!) розбивались об один «залізний» аргумент: забудовник знаходиться на своїй території і може там робити, що хоче.

Цей зухвалий наїзд на охоронну зону пам’ятки світового значення був, однак, обставлений усіма законними формами. Територіальна база, як ми бачили, була сформована ще в перші роки комуністичного урядування і закріплена актами державного землекористування, виданими в незалежній Україні. Наземна висота будівлі незначна, так що під висотні обмеження вона не потрапляє (при можливому артилерійському обстрілі центру міста буде зруйнований собор і багатоповерхові будинки, але «Мерседеси» в цьому бункері не постраждають).

Нарешті, зміна течії підземних вод через будівництво в ґрунті великої перешкоди взагалі не розглядається як джерело загрози. Поняття гідрогеологічної охорони пам’яток архітектури в законодавстві відсутнє, відповідно ніхто не зобов’язаний проводити гідрогеологічну експертизу проектів та вимагати розрахунків їх впливу на гідрогеологічну ситуацію. Гідрогеологічні процеси розвиваються відносно повільно, так що всі ті, хто «узгоджував» і «погоджував» це злочинне будівництво, можуть бути певні, що за їхнього урядування великого лиха ще не станеться. Ну, а після нас – хоч потоп…

Революція 1917 року внесла істотні зміні у використання будинків ансамблю.

Софійський собор

В перші свої роки злочинна комуністична влада ще змушена була рахуватись із настроями підкорених народів, і тому затвердила українську парафію, яка проводила богослужіння в соборі. Але в міру зміцнення ця влада почала коїти злочини у все ширшому масштабі. Українська автокефальна церква, яка мала своїм центром собор, була ліквідована, її діячі знищені. Богослужіння в соборі припинились в 1929 р., в 1934 р. договір з церковною громадою було розірвано.

В 1934 р. у рамках широкого плану по перетворенню Києва на зразкове «соціалістичне місто» – столицю УРСР собор було передано новоствореному заповіднику, який, змінюючи свої організаційні форми та підпорядкування, опікується собором і досі. Ця реформа загалом пішла на користь собору, в якому проведено значний обсяг науково-дослідних та реставраційних робіт.

Будинок митрополита

В 1914 – 1917 рр. частину приміщень займав лазарет для поранених вояків.

В 1918 – 1919 рр. тут містилось Міністерство сповідань України (УНР та Гетьманської держави).

В 1918 – 1924 рр. – Архітектурний інститут.

В 1924 – 1930 рр. – архівні установи.

В 1930 – 1941 рр. будинок було передано військовим, тут було розміщено комендатуру м.Києва. Заради цього будинок відгородили парканом від решти території, перероблено інтер’єри.

В 1946 – 1948 рр. проведено ремонт з пристосуванням для потреб Академії архітектури УРСР. Керівні органи будівельної галузі працювали тут до 1970-х років. Після їх переселення будинок було передано заповіднику для організації Музею архітектури України.

Але все це відбувалось в якусь лиху годину. Незважаючи на численні ремонти, реставрації, переробки та пристосування, які проводились з 1970-х років до наших днів, цей музей так і не було створено.

Дзвіниця

В 1918 – 1934 рр. належала Софійській парафії, з 1934 р. – Софійському заповіднику.

В 1950-70-х рр. у приміщеннях першого ярусу розміщувалась лабораторія реставрації живопису, пізніше – фонди заповідника.

Трапезна

В 1920 – 1929 рр. у церкві правила службу Слов’янська парафія Московського патріархату. Хоча вона всіляко намагалась перешкоджати українським церковним інституціям, це їй нічого не допомогло. Більшовики, використавши цих розкольників, розігнали їх «по миновении надобности».

З 1929 р. до 1970-х років тут містився відділ Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. В 1970-х роках будинок відреставровано і пристосовано для потреб заповідника, при цьому інтер’єр поділено на два поверхи, що, безперечно, повністю його спотворило. На першому поверсі розміщено виставковий зал, на другому – актовий зал заповідника.

Північно-західний корпус келій

З 1919 р. тут розміщено архівні установи, в тому числі Головне архівне управління. В 1930-50-х роках це управління входило в систему Наркомату (Міністерства) внутрішніх справ УРСР, а пізніше було підпорядковане Раді міністрів УРСР. Ясна річ, ця установа теж була відгороджена окремим парканом.

В 1970 – 1975 рр. будинок реставровано і пристосовано до потреб Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва, який працює тут і нині. Спроби заповідника «відвоювати» цей корпус для себе не мали успіху; єдине, чого досі вдалося добитись – це знесення паркану і відновлення колишньої просторової єдності північно-західного двора собору.

Західний корпус келій

Цей корпус до 1972 р. продовжував використовуватись як житловий будинок. В 1970-х роках його відреставровано і передано заповіднику. Нині тут розміщено відділи заповідника.

Хлібня-консисторія

З 1919 року тут містились центральні установи Української автокефальної православної церкви. Час припинення їх перебування не встановлено, мабуть, не пізніше 1930 р. (часу ліквідації самої УАПЦ).

Є відомості, що тут містилась Центральна дитяча бібліотека (мабуть, в 1930 – 1940 рр.).

В липні – вересні 1941 р. тут працював штаб оборони Києва (лукаві «краєзнавці» та «воєнні історики», які пишуть про цей епізод, старанно обминають особу командуючого – генерал-майора Андрія Андрійовича Власова, командуючого 37-ї армії, яка об’єднувала всі радянські сили в районі Києва. Мабуть, командуючий бував у своєму штабі?)

Після 1944 р. тут містилась Київська обласна рада профспілок, Будівельно-монтажний трест № 1.

В 1976 – 1984 рр. корпус хлібні було відреставровано і передано заповіднику; нині він використовується як виставковий зал.

Корпус консисторії з 2009 року реставрується.

Новобудови

Новобудов на території сформованого архітектурного ансаблю не повинно бути. Але як ми бачили з попередніх розділів, саме під час першої київської будівельної гарячки було споруджено корпус єпархіальної училищної ради.

У визначений нами період містобудівної стабільності на території заповідника проводились тільки реставраційні роботи (та переробки-пристосування, які суттєво не змінювали ансамбль).

Але друга будівельна гарячка початку 21 ст. дивним чином не оминула і заповідник, на території якого постали дві новобудови – південно-східний пристінний корпус та брама Заборовського.

Пристінний корпус в процесі відбудови (2006 р.) Відбудований пристінний корпус (2011 р.)
Пристінний корпус в процесі відбудови. Центральна частина (з червоної цегли) була розібрана до ґрунту і вимурувана заново. На правій частині перекладають дах. Фото М.І.Жарких, 4 травня 2006 р. Відбудований пристінний корпус нічим не відрізняється від старого. Фото 11 червня 2011 р.
Від брами Заборовського зберігся лише південно-західний пілон (2005 р.) Відбудована у гаданому первісному вигляді брама Заборовського (2012 р.)
Від брами Заборовського зберігся лише південно-західний пілон. Фото М.І.Жарких, 24 червня 2005 р. Відбудована у гаданому первісному вигляді брама Заборовського. Фото М.І.Жарких, 19 березня 2012 р.

Відтворення пристінного корпусу у первісних формах слід оцінити позитивно (1, корпус перебував в аварійному стані; 2, не скористались нагодою спорудити під виглядом «реставрації» 8-ми чи 12-поверховий бізнес-центр…).

Натомість новітня «брама Заборовського» (чи «брама Куковальської»?) – здобуток для ансамблю дуже сумнівний. По-перше, вигляд брами в її автентичному вигляді (до розбирання основної частини) не був графічно зафіксований. По-друге, проїзд брами так і не був відкритий для проходу відвідувачів, тобто реставрація не повернула споруді її первісне функціональне призначення. Заповідник «збагатився» приміщенням, яке не можна використати (окрім комори для лопат і граблів нічого не спадає на думку).

А тлом для елегантної (будь-що-будь!) барокової брами слугують бридкі коробки 1970-х років (Георгіївський пров., 9а та 9б). Називати їх «архітектурою» (нехай навіть дисгармонійною) якось не випадає.

Розглядаючи ці зміни в цілому, можна зробити висновок, що до кінця 1960-х років панівною була тенденція розтягання колись цілісного просторового і майнового комплексу собору між різними установами і відомствами. З 1970-х років окреслився зворотній процес – відселення сторонніх установ і концентрації споруд під управлінням заповідника.

Цю останню тенденцію безумовно слід вважати позитивною для охорони, реставрації та раціонального використання пам’яток, але оця музейна «реконкіста» ще далеко не закінчена, а про відновлення цілісності історично сформованої території (яку ми бачили на серії планів) наразі взагалі не йдеться. Це обмежує можливості заповідника щодо планування розвитку його території і несе загрозу чергових надбудов житлових будинків, розташованих по периметру кварталу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1778

Модифіковано : 26.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.