Крик душі російського імперіаліста

Микола Жарких

Дуже добре знаю, що газети читати шкідливо, але інколи все ж таки в них зазираю. Все думаю: нові часи, все тепер буде по-новому, навіть “Красная звезда” – вже не “Красная звезда”, а “Народная армия”. І ось читаю я статтю Олександра Ціпка “Драма російського вибору” (Известия, 2.10.1991 р.). Ця драма, на думку автора, полягає в тому, що Єльцин мусить вибрати: чи йому будувати Росію як суверенну державу, чи йому на основі Росії відбудовувати “Союз”. Основна теза п.Ціпка така:

Союз міг існувати тільки до тих пір, поки Росія існувала як об’єднуюче начало… Демократи не розуміли, що ідея суверенітета РРФСР неодмінно підштовхне і Україну, і Білорусію, не кажучи вже про Казахстан, до відділення від суверенної Росії.

Що ж загрожує Росії на шляху суверенітета?

Як тільки країна розпадеться, на територію РРФСР ринуть не тільки мільйони біженців, але й мільярди пустих рублів.

(От бачите – ми на Україні боїмося, що біженці тікатимуть від голоду до нас, а п.Ціпко боїться, що тікатимуть до них. І ті, й ті побоювання, я гадаю, безпідставні. Що ж до потока пустих рублів, то до сьогодні “совєтські республіки” захищалася від такого потоку з Росії талонами й купонами, а не навпаки. Але це так, в дужках). Далі – така біда:

Великі території, що заселялись на протязі віків росіянами, опинилися зараз за межами нової російської держави,

тобто: нам так важко, бо в нас землі замало, а от коли ми прихопимо ще північний Казахстан і східну Україну, то на більшій території справи підуть легше.

Єльцину доведеться взяти відповідальність за долю мільйонів росіян, які не за своєю волею опинились за кордоном своєї національної держави.

І Єльцин прислухався до порад п.Ціпка, бо у тому ж номері “Известий” опублікована заява державної ради при президенті РРФСР, що Росія буде захищати права росіян за межами РРФСР. Між рядками цієї заяви легко прочитати: “Ей ви, суверени! Сувереньтеся собі як знаєте, але щоб росіяни залишалися панівною групою!” З свого боку Росія (у тій же заяві) зобов’язується дотримуватись норм міжнародного права щодо осіб, які проживають на її території, без огляду на їхню національність.

Простою мовою ця комбінація тверджень у заяві означає: якщо в Молдавії закриють російську школу – це буде утискання прав росіян, а якщо спробують у Росії відкрити молдавську школу – “користуйтесь правами незалежно від національності” і ходіть до школи російської.

Співставляючи ці матеріали однієї газети, я доходжу висновку, що не Єльцин виконав настанови п.О.Ціпка, а п.Ціпко отримав рекомендацію дати обгрунтування нового політичного курсу Росії – курсу на реставрацію імперії. Можливість такої реставрації розглядається п.Ціпком як уповні реальна. Єдину серйозну перешкоду він бачить у такому “пустяку” (визначення О.Ціпка), як

політичні амбіції республіканських лідерів, які вирвались на поверхню політичного життя на хвилі парада суверенітетів.

Такого фактора, як прагнення народів жити у своїх національних державах – прагнення, яке існує й вимагає задоволення незалежно від будь-яких лідерів і їхніх амбіцій – для нашого автора просто не існує.

А якщо все так просто, то треба цих зарозумілих лідерів (яких московські кореспонденти радіо “Свобода” інакше як удільними князьками й не називають) переконати, або залякати, щоб вони згодились на роль губернаторів колоній. Що я не фантазую – можете переконатись, прочитавши заяву держсекретаря РРФСР п. Г.Бурбуліса у наступному номері “Известий” (за 3.10.1991 р.):

Росія – єдина республіка, яка могла б і повинна стати правонаступником Союза і всіх його структур.

Заява повністю відповідає настанові великого російського поета: щоб слів було мало, а думок багато. “Єдина”: ані Молдавія, ані Естонія, ані Україна не виступали з претензіями на таку сумнівну спадщину по покійному Союзові, як повна правонаступність. Адже це означає успадкувати не тільки велетенську й абсолютно небоєздатну Совєтську Армію, але й союзну власність на території суверенних республік, але й обов’язки тримати ці республіки у стані колонії, як воно було у старому доброму Союзі. Ніхто на таке не важився, а російські лідери – не відмовляються.

“Повинна”: рішуча модальність вжита не випадково. Я вважаю, що політичний курс післяпутчевої Росії вже визначено. Навіть якщо колективні протести республік змусять Єльцина дезавуювати заяву свого державного секретаря (як було з заявою П.Вощанова), то це ніяк не означатиме зміни курсу, а означатиме тільки очікування сприятливішої політичної погоди для загарбання Росією всієї спадщини колишнього Союзу.

“Всіх його структур”: простою мовою це означає, що СА мусить підкорятися російському командиру, що КГБ (там, де його ще не встиглі розігнати) мусить виконувати накази з Москви, тобто знищувати націоналістів, що “банки, залізниці, телеграф…” і так далі (хто забув, що далі – подивіться у т.Леніна) мусять підпорядковуватись Москві, а республіканським лідерам залишаються клопоти про нові шаровари для ансамблю П.Вірського – бо без шаровар і ансамблів ніхто не повірить, що “Союз нєрушимий” “республік свабодних”…

Тому я вважаю, що зараз основна загроза для нашої молодої держави полягає в імперіалістичних, експансіоністських зазіханнях Росії, і ми мусимо це враховувати.

4 жовтня 1991 р.