Дія 3. Юрій

Микола Жарких

Картина 1

Рязань, кімната у покоях рязанського князя. Юрій сам.

Юрій

(роздратовано)

Ну от, попоїздив, поподихав свіжим повітрям, пошукав собі спільників… Бодай би їх кати постинали, отих наших князів!

(спокійніше)

Ну, порахуємо, що ми маємо.

(загинає пальці)

Перше – Твер, славне Тверське князівство. Іван Михайлович там княжить, а одружений він із сестрою Вітовта. Так він і побіжить мені проти шурина допомагати, аж перекидатиметься. А з другого боку його Москва добряче притисла, удільні князі його ладні від нього повтікати, а кашинський так навіть відверто за Москвою тягне… Нічогенький собі спільник!

(розгинає перший палець, загинає другий)

Друге – Москва. Та сама Москва, яка уже відкусила собі наш Можайськ і ладна б іще кусати, або й цілком нас проковтнути. Ну, так писок поки що завузький. Князем там тихоня Василь Дмитрович. Жодного разу він полки не водив, і думаю навіть, не знає, з якого краю шабля гостра. Не в батька пішов. Батько його Дмитро – той леда слово, за меч хапався – і ну рубатись!

(розгинає до половини і другий палець)

А жінка в нього – дочка князя Вітовта. Того самого, на кого спілку збираємо. Софія. Мудрість значить. А я на неї подивився – скоріше б їй Владою зватись. Чисто в батька вдачею. І то ще вона не дуже командує, більше руками чоловіка водить. І вони підуть проти батька і тестя? Ет!

(розгинає другий палець)

Один тільки тесть мій певно обіцяв: «Можеш числити на мою допомогу». Але скільки війська він мені зможе дати? В нього самого його не гук.

(дивиться на розчепірені пальці)

Отака наша спілка. Орда? Ніколи смоленські князі поганих на Русь не наводили, ніколи! Хто не вірить – хай сам у нашій книзі прочитає! Це Москва може татар на своїх ворогів наводити, Семен князь і на Смоленськ, на нашого діда, татар водив. Але я? Ні, це не йде. Новгород?..

Входить Петро.

Петро

Чи можна до тебе, княже?

Юрій

Отець Петро пожалував. Тобі завжди можна! А звідки ти в Рязані, чи не з наших країв? Щось нового чував?

Петро

Ні, княже, я зі Смоленська давненько пішов. В пустиню хочу піти, скит там заснувати.

Юрій

Та як же ти там – сам житимеш?

Петро

(упевнено)

Дві руки маю – невже собі харч не здобуду? Пасіку заведу, рибу ловитиму. А бог дасть, братів прибуде – каплицю поставимо, землю почнемо орати.

Юрій

Бог тобі у поміч. То ти, власне, в Рязанській землі хочеш свій скит заснувати?

Петро

Ну, так.

Юрій

(іронічно)

Хіба у Смоленській землі уже лісів не стало?

Петро

Лісів не забракло, але, бачиш, княже, таку річ. Не вільно ченцям де завгодно скити засновувати, треба, щоб благословив це діло єпископ тієї землі. Ну, а наш смоленський владика, отой Михайло, як дременув до Москви, так його у Смоленську і бачили. Де його тепер ловити? А рязанський єпископ, преосвященний Феогност – дай бог йому здоров’я! – так мене ласкаво вислухав і благословив.

Юрій

(ні до кого)

А я ж цього Михайла бачив у Москві… При митрополиті він нібито… Погладшав на митрополичих харчах, навряд чи до лісу піде рибу без солі їсти… Я собі думав, він у якійсь справі до Москви приїхав, а він, знати, назовсім туди перебрався…

(до Петра)

Знаєш, Петре, чув я десь, що як має бути пожежа – хата там горітиме чи клуня – то щури завжди звідти заздалегідь утікають. Отак мабуть і наш владика Михайло…

Петро

То я піду, княже. А за тебе і за весь твій рід завжди бога молитиму.

Виходить.

Юрій

Собака він, не владика! Серед тиші й миру – утік! От читав, у Володимирі Батий єпископа убив – забув, як його звали – але то був справжній владика, до останнього за свою паству молився. А цей! Від власної тіні утік, від звуку власних кроків! І що люди скажуть? Століттями у Смоленську єпископи були, за Батия – і то не тікали, а тут – маємо…

(замислюється)

Просити митрополита призначити іншого? Ні, не вийде. Єпископ у нас – до смерті єпископ. Хіба би цього собаку кудись на інший стіл перевели…

(гірко)

Та й ми, смоленські князі, на Москві у такій пошані, що митрополит аж кинеться за наше прохання дбати. Не буде Кіпріан цим журитись.

Входить Онисько, видно, що просто з дороги.

Юрій

Онисько? Не думав тебе бачити так скоро? Але ти геть здорожений, візьми узвару, хоч напийся.

Онисько

Дякую, княже.

Наливає із дзбана в ківш узвар і жадібно п’є. Ще наливає і знову випиває весь ківш. Юрій чекає.

Онисько

Мусив, княже, твоє доручення відкласти, бо такі новини! Бодай їх!

Юрій

Ну, викладай. Що там маєш у торбі – все викладай.

Онисько

Почув я по дорозі, що в Смоленську щось не теє діється, скрутив туди, щоб дізнатись докладно.

Юрій

Що ж не теє?

Онисько

(з прикрістю)

Вітовт місто захопив.

Юрій

(у здумінні)

Як Вітовт? Який Вітовт? Ах боже, що я мелю! Мабуть, «наш» Вітовт?

Онисько

Та вже ж не який. Прислав до Смоленська вість: «На Темір-Кутлуя йду!» От князь Гліб, не сподіваючись нічого собі лихого, виїхав йому назустріч, тут Вітовт його і схопив і з собою завіз. А до Смоленська Романа призначив. Намісником.

Юрій

(у відчаї)

Романа? Брянського?

Онисько киває, що так.

Юрій

(кладе руку на груди)

Ох, щось мені навіть у грудях закололо… Неначе обпекло…

Онисько

Випий, княже, і ти узвару.

Юрій через силу робить один ковток.

Юрій

(важко дихаючи)

Що ще в торбі маєш?

Онисько

Дмитро, брат Лінгвена, тепер брянським князем.

Юрій

Так. Ще одного литовського «брата» у себе в хаті маємо.

(гірко)

Нестатечная приязнь вовку з бараном.

(помовчавши)

Ну, а Семен Вяземський – він як?

Онисько

Здається, його не чіпали. Чув, женитись він збирається.

Юрій

(все тримаючи руку на грудях, долаючи біль)

Даремно вони радіють. Ми ще шаблі в руках маємо.

Онисько

Дозволь, княже, запитати – скільки наших є?

Юрій

Тих, що при мені від Смоленська їздять – тих вісімнадцять. От ми з тобою – уже двадцять. Рязанців загін тесть мені обіцяв дати…

Онисько

Великий?

Юрій

(зітхнувши)

«Душ з півсотні, – каже, – дам. Більше не можу, повір ти мені».

Онисько

І що ж ти, княже, з такою силою вдієш?

Юрій

Проти всієї Литви – нічого. І проти Вітовта особисто – теж нічого. А от Смоленськ з цією силою відібрати – це можна.

(випростується)

Ні, не так. З цією силою ми відберемо Смоленськ, нехай ніхто не має сумніву! А там наших збереться далеко більше, не всі ж там зрадники. От що, Онисько! Доведеться тобі поїхати до князя Семена…

Завіса спадає.

Павло

А що, тут автор вдалий хід вигадав. Оголосив похід на татар, а напав на Смоленськ – чисто тобі московська інформаційна війна зразка 2014 року.

Сидір

Мушу тебе, друже, розчарувати – це вигадав не автор і тим паче не Москва, а таки Вітовт. Так в літописі стоїть, ще від початку 15-го століття.

Картина 2

Велика палата у Смоленську. Весілля Семена з Уляною. Дівчата співають весільних пісень, виконуються обряди, які режисер має вибрати з книги «Українське весілля».

Роман

(уже добре підхмелений)

Слава нашим молодятам!

Василь Борейкович

(теж веселий, ківш тримає в руці)

А мені мед гіркий! Гірко!

Молодята цілуються.

Тут режисер мусить подати відповідні пісні і танці. Це зветься ретардація. Треба продовжити життя наших героїв хоча б на 5 чи 10 хвилин.

Сидір

(штовхає Павла в бік)

Дивись, нарешті почалася дія! І ніяких тобі політичних розмов, а більше поцілунки.

Павло

Ну, і на парадний одяг можна подивитись, і на жіночі прикраси – коли ж їх і надягти, як не на весілля.

Посеред танців входить Онисько і пробирається між гостями до Семена.

Роман

(зауважує Ониська)

Ой, ой, цього хлопаку я десь бачив…

Семен

(слідкує за Ониськом, до Романа)

Вип’ємо, княже! Наливай лишень повну чару, здоров’я нашого пана Вітовта!

Роман і Василь з урядового обов’язку випивають по повній чарі.

Семен

(до Ониська)

Наливаю й тобі, друже, у нас весілля!

Онисько

(п’є)

Вітаю, княже, і тебе, наша ясна княгине! А до тебе більше гостей їде…

(значущо)

…із-за Дніпра!

Семен

(до Ониська і до всіх)

Нехай заходять, всім раді, на всіх вистачить.

Онисько пробирається до виходу. Семен щось стиха говорить своєму джурі, той виходить. Танці тривають.

Онисько

(відкриває вхідні двері, урочисто до всіх)

Наші гості із-за Дніпра!

Впадає князь Юрій – в броні й шоломі, при всій зброї, за ним іще вояки. Загальне здуміння.

Уляна

Ой, сховай мене! Я боюся!

Семен

Не бійся, моя ясочко, то ж наш князь Юрій.

Уляна

(тремтить)

Боже, який він страшний! Я боюся!

Юрій

(громовим голосом)

Вітаю нашого князя і його молоду княгиню!

(до своїх вояків, вказуючи на романа і Василя)

А зв’яжіть ту литовську наволоч!

Завіса спадає.

Сидір

(до Павла)

Ну що, ти втішений? Така чудо-красуня, як Уляна, і так мало говорить. Правдива окраса всієї п’єси!

Картина 3

Площа в Смоленську перед палатою.

Юрій

(радісно обнімає Семена)

Дякую за вірну службу! Все добре вдалося, і навіть без розливу крові. Тільки що твою молоду перелякали, ну, дай боже, минеться, переполоху виливати не доведеться. Як її звуть, до речі?

Семен

Уляною.

Юрій

Добре, Семене, ти йди до жінки, потіш її, а ми тут без неї упораємось. А їй не слід цього бачити.

Семен іде в палату. Радість Юрія згасає. Вояки з Ониськом виводять зв’язаних Романа і Василя і стають, чекаючи наказу.

Роман

(репетує)

Пощади мене, княже! Служитиму тобі вірно!

Василь мовчить, дивиться в землю. Юрій оглядає їх і собі дивиться в землю.

Юрій

(неголосно, стомлено і відсторонено)

Яка твоя служба, Романе?.. Хіба я її мало бачив? Ні, не винен ти, що таким уродився – все хилишся туди, куди вітер дме. За це не карають. І в тому, що до ворога на службу пішов – теж великої провини нема. Життя рятуючи, хто так не зробить? І сам так робив.

(раптово спалахує)

Але батько мій через тебе згинув! Не можу я того подарувати! Варто було тобі… тоді… навіть не вдарити, а тільки прапор свій показати в тилу литовського війська… Ет! Що тепер казати!

(до вояків, рішуче)

А візьміть того зрадника і уріжте йому шию!

(вказує на Романа)

Вояки виводять Романа.

Василь

Рубай і мене, княже!

Юрій

(знову тихо і відсторонено)

А тебе за що? Ти хіба когось зрадив?

Василь

Це у вас у Смоленську зрадник на зраднику сидить. А я чесно служив своєму панові.

Юрій

(до Ониська)

Розв’яжи його.

Онисько розв’язує Василя.

Юрій

(до Василя)

Не знаю, за що мав би тебе карати. За чесну службу не карають.

Василь мовчки вклоняється.

Волів би тебе своїм слугою мати, але ж ти до мене не підеш?

Василь

Ні, княже, не піду. Мушу Вітовту служити.

Юрій

Тоді, Василю, не в службу, а в дружбу… Прошу тебе – допоможи мені.

Василь

Як, княже?

Юрій

Ти, як приїдеш до Вільна, до Вітовта зможеш попасти?

Василь

Зможу. Чому б ні.

Юрій

Тоді передай йому такі мою слова: «Ми, смоленські князі, старовини не рухаємо, а новини не вводимо. Але і ти цього не роби. Твоєї Литви ми під тобою не шукаємо, але й ти дай спокій нам і нашому князівству». Отак скажи.

Василь

Ой, княже, ти мене простив, а Вітовт зітне. Зітне за такі слова.

Юрій

Ну, посол що міх – що в нього поклали, те він і несе. Бог не без милості.

(помовчавши)

А втім, роби як знаєш. Це ж не в службу, а в дружбу.

(до Ониська)

Віддай пану Василю його зброю і коня – він моїм послом їде.

Василь

Прощай, княже!

Виходить з Ониськом.

Юрій

(тяжко зітхає)

Зрадник на зраднику… У вас, у Смоленську… Вороги вже з нас сміються…

Входить Гліб, з ним Вероніка і ще вояки. Всі сильно виснажені, але веселі й бадьорі.

Гліб

О, брате! Ти вже тут, уже, бачу, вигнав тих литовських зайд!

Юрій

Глібе! От кого не сподівався! Як це ти примудрився до Смоленська попасти?

Гліб

(весело)

А, пусте. Утік. Послав мене Вітовт – іди, каже, разом з Тохтамишем, збирайте вояків. Підемо у степ Тохтамиша царем саджати. Ну, до Орші разом доїхали, а там я йому кажу: «Їдь, царю, до своїх до Києва, а я тут заїду до декого, щоб до нас пристали» – та й поїхав збирати військо. Але не для царя і не для Вітовта – для нашої справи!

Юрій

І багато устиг назбирати?

Гліб

(трохи знітившись)

Ну, з півтори сотні буде. Але надійних, таких, що за нашу справу стоятимуть.

Юрій

Оце, брате, найперша річ. Бо вже й вороги наші сміються: «У вас, – кажуть, – у Смоленську самі зрадники». Брешуть! Не всі! Далебі, не всі!

(радісно)

Ну, дяка богові, що нашої сили прибуло!

(до Вероніки)

А ми й для тебе новину маємо! Наш князь Семен оженився. Піди до палати, привітай їх.

Вероніка

(радісно сплескує руками)

Славно! я зараз до них!

(іде в палату)

Юрій

Я, брате, Василя Борейковича відпустив, послом до Вітовта відправив.

Гліб

З яким словом?

Юрій

Я мир пропоную. «Ми, пане Вітовте, старовини не рухаємо, а новини не вводимо. Нехай Литва буде тобі, а Смоленськ – нам».

Гліб

Це така умова миру? Це скоріше виклик на війну.

Юрій

Чому так? Дуже смиренна умова.

Гліб

Смиренна, нема що й говорить, але Вітовт тільки закипить. Зрозумій, для нього це – особиста образа! Особиста образа – вступати в розмови з нами, смоленськими князями, яких він давно вважає своїми підручними.

Юрій

Але ж це – неправда! Ми – не прихвосні його.

Гліб

Неправда! Але він так думає.

Юрій

Тепер я розумію, чого Василь боявся, що Вітовт його зітне за мої слова. Але що ми можемо ще сказати? Ми не можемо поступитися своєю Владою!

Гліб

Так! Ми не можемо поступитися Владою!

Завіса спадає

Павло

Якось у автора одноманітно виходить. У кожній дії Гліб спочатку потрапляє до полону, а потім звільняється з полону і разом з жінкою прибуває до Смоленська.

Сидір

Але реальній історичний Гліб потрапляв у полон три рази, навіть не два. Реальних, занотованих джерелами пригод у житті цих смоленських князів було стільки, що не на чотири – на вісім дій вистачить.

Павло

Ну, вісім дій – то перебір. Драматург не повинен розтягувати п’єсу, аби не впасти в одноманітність.

Сидір

Думаю, наш автор теж це знає, бо лишилась тільки одна дія. Принаймні, «сестра таланта» тут є.