Зневіра, байдужість до життя
Микола Жарких
Не тратьте, куме, сили,
Спускайтеся на дно.
Цією приповідкою можна охарактеризувати найбільш виразну рису світогляду К. Поліщука – зневіру, байдужість до життя.
Чує моє серце, що і в них є тоскнота, що от-от високий тенорок ввірветься і в полях чорним кажаном заб’ється істеричний плач. Ми і вони – однакові. ( 7 серпня 1915 р.)
Мусили розсипатися по дорозі, яка йшла Бог знає звідки і куди. ()
Хтось нащось комусь кидав квітки червоні і білі, але вони падали на дорогу і зараз же були розтоптані важкими чобітьми. ( 6 серпня 1917 р.)
З тяжкою нудотою в серці бреду кудись. Куди? – Не знаю я. ( 6 серпня 1917 р.)
Скільки тут пролито крові, насипано могил, наставлено хрестів! Страшно дивитися, а ще страшніше думати про це. Кажуть, що люди призвичаюються, – не знаю. Я, власне, сказав би, як хто, а я три роки майже-майже лишаюся тим самим, що й був. ( 26 жовтня 1917 р.)
Бачив людей і інших, які безумно кидались вперед і різали того, хто стрічавсь на їхній дорозі, вони в той час, не задумуючись, зарізали б матір і батька або самі згинули б у своїм безумстві. Таких людей за їх уміння тратити самовладу і за їх здатність різати тут називають «героями». Але життя таких людей, будь воно тисячу разів «героїчним», мені зовсім не подобається, здається чимсь незрозумілим, образливим. ( 26 жовтня 1917 р.)
Все стало споминами і моє життя стало беззмістовим сном без мети і значення. (Він кохав сонце 1917 р.)
В таку тяжку годину незрозумілої боротьби посилали на фронт все нових і нових борців, а самі з плачем і з ненавистю стрічали повертаючих інвалідів. (Ганебна справа Жовтень 1918 р.)
… На розі двох найбільших вулиць столиці нашої неіснуючої держави. (Білі конвалії 1 листопада 1918 р.)
В наші сумні часи, коли в запалі боротьби змішалося в одну кучу добро і зло… В сучасні дні кривавого безумства. (Було колись 1918 р.)
Поляки йшли до церкви і разом з українцями молилися одному Богові і колядували одних колядок… Одні і другі славили Христа, одні й другі жили між собою в добрій згоді, бо всі вони однаково кохали рідні береги Тетерева і любили своє село. (Біла панна 1918 р.)
Колись блукав на полях кривавої боротьби і мріяв майбутніми днями вселюдного щастя й волі, тепер знесилений в боротьбі за свою мрію, – прагну тихого спокою. (Червоні рядна Січень 1919 р.)
Ах, вернулась кривава мана / І червонії птахи летять… ( 12 лютого 1919 р.)
І тільки спогад в тьмі руїн / Про жарт Німого жити буде. ( 19 лютого 1919 р.)
Захоплення боротьбою з «ворогами народа» мало по малу стало змінятися байдужістю до всього окружаючого, окрім того, що так владно бриніло в повітрі… [тобто сексу] (Старий образ 25 лютого 1919 р.)
На розі двох великих вулиць я мусив якийсь час затриматись, бо тут хтось когось «приканчивал», а тому й я мусив «виявити» свою «зненависть» до того, що лежав в крові. (Старий образ)
Я сам не свій. – Розділений на двоє, / Сховав кудись нестриману печаль. (Одна ніч 18 березня 1919 р.)
…Не витримав я пестощів кривавих… / Скоривсь всьому… На землю ліг… (Одна ніч 18 березня 1919 р.)
Пішов у військо. Бився з кимсь, перемагав когось і навіть до отаманства дослужився. (На волі 4 серпня 1919 р.)
В місті великий здвиг. Демонструються якісь сили. (Фрагменти життя Осінь 1919 р.)
Бачить – кудись чогось біжать якісь люди. Біжать старі й малі. Побіг і собі разом з ними. Бігли в поле і спотикались на межах. Звідкілясь почулися вистріли. Хтось щось кричав, як не при своїй пам’яті. (Подіялось щось Листопад 1919 р.)
Все життя тільки тлінь… (, 23 грудня 1919 р.)
І розкаже пісні чорна даль, / Як вмирали велети й раби… («Як згорить останнє – стану сам…» 16 лютого 1920 р.)
Останній день. – І скільки ж їх прожито. – А з кожнім днем все більше й більше крові. («Сьогодні день, можливо, вже останній…» 2 травня 1920 р.)
Тепер він вже два роки «вірою і правдою» служить всім українським владам по черзі і називає себе «переконаним самостійником». (Хай бог розсудить їх 29 серпня 1920 р.)
Що не рік, так смутнішає зір, що не осінь – глибшає туга за минулим і зростає зневіра в людей. (Отаманша Соколовська 7 вересня 1920 р.)
Часами сам собі дивуюся, як так могло статися, що я, будучи запеклим революціонером, що сліпо потурав вимогам пролетарського шлунка, зробився покірним рабом абстрактних думок та інтимних поривань душі?.. (Отаманша Соколовська)
Тоді була третя осінь революції і я вже встиг виснажитися й стомитися в боротьбі за шлункові інтереси. (Отаманша Соколовська)
Вірить? – Не вірить? – Знаю! – Хтось переможе когось. ( [1921?])
Сам наклав на себе руки, зоставивши записку про те, що «при сучасних умовинах життя – боротися не варто»… (Вічний жид Травень 1921 р.)
Як є питанням і наша сучасна боротьба, оперта на чужих силах. (Вічний жид)
Були часи, коли сам будував барикади [?] й захоплено ліз на ворожі багнети, але зараз я стомивсь, нічого не можу, нічого не хочу, та й нема з ким мені йти… (Гад звіринецький Травень 1921 р.)
Були такі, що вірили в свою правду і боролися за неї, а разом з ними був і я. (Скарби віків 1 липня 1921 р.)
Мозок тривожила настирлива думка: «За яку таку Вкраїну гинули вони тоді? Чи варта була та вся справа хоч одної краплі стрілецької крові? Чи варто було класти свої молоді голови за те, що планувалося?» (Семиковецькі тіні 20 липня 1921 р.)
Навчіть його, що не все, що сильне, заслуговує слави, – заговорив князь якимсь чудним, наче залізним голосом. – Навчіть його, що сила є і в немочі. (Три хрести 6 вересня 1921 р.)
І коли надвечір «чужі» залишили місто, «наші» створили «Тимчасовий комітет охорони революції», який забрав до своїх рук усю владу і охорону громадського спокою, заки не прийдуть «свої». (Революційним шляхом 12 листопада 1921 р.)
Цілих два роки «власної» війни, «власної» страшної, безглуздої, галасливої руїни заставили мене зійти на манівці. Заблудився я між таборами й загубив багатьох рідних і дорогих. Часто стрівав їх у цілком протилежнім таборі від того, в якому знаходився я. (Великого бажайте! 1 грудна 1921 р.)
Не хотілося навіть і думати про те, що десь хтось шаліє в боротьбі за кусок насущного і навіжено руйнує спокій знесилених. (Між «своїми» [1921 р.?])
Було два табори: озброєні й не озброєні і не було ніякої влади, крім влади одного голоду. (Ліпший світ Весна 1922 р.)
– От, – думав я, – був березіль 1917 року і був загальний вибух, потім жовтень того ж року і все пішло загадковими шляхами. Для одних вони були ясні, для других – ні. (Медобор Осінь 1924 р.)
Висновок: настрої виснаженості, втоми від марної боротьби, байдужість до того, хто з ким і за що бореться – не є випадковими, вони системно проходять через усю творчість Клима Поліщука.
Відсутність ідеї, котра одна могла би запалити чоловіка до упертої, наполегливої боротьби, привела К. П. до переконання, що будь-яка боротьба марна, що особисті зусилля людини не можуть змінити не те що загальний хід подій, але навіть її власну долю. Отже, залишалось спускатися на дно.