Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Вигляд споруд (1850 – 1900 рр.)

Микола Жарких

Окремо треба зупинитись на будівельній активності скиту в 2-й половині 19 ст. і вигляді його споруд в цей час. Також у цьому розділі я буду зазначати подальшу долю і сучасний стан поіменованих споруд – через те, що для опису бурхливої будівельної діяльності кінця 20 – початку 21 ст. у мене геть немає джерельних даних, і простежити її я не можу.

Уже через півроку після відкриття скиту, на початку 1851 р. губернський архітектор (прізвище якого ніхто не назвав!) склав, кажучи сучасною мовою, перспективний генеральний план забудови, який можна прочитати в нашому літописі. Цей план було затверджено Синодом і повернуто для виконання. [Сучасні горе-«історики» помилково датують його 1848 роком – Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Свято-Успенский бахчисарайский монастырь. – Православные монастыри: Симферопольская и Крымская епархия Украинской православной церкви Московского патриархата, Симферополь, Сонат, 2006 г., с. 246.]

План був сміливий і ефектний. Головною складовою його була церква Воскресіння, яку планувалось побудувати на вершині гори (як символ торжества християнства над ісламом – додамо від себе). Основний недолік його полягав у тому, що він був абсолютно нереальним як на мізерні власні кошти скиту. Будівництво провадилось переважно на кошти благодійників, котрі й визначали, що саме будувати.

Від генерального плану 1851 р. лишилась сама тільки ідея поділу на функціональні зони. Так, від верхньої сакральної зони в вершині скелі довелось повністю відмовитись. Сакральною зоною стало урвище з печерною церквою і верхня тераса. Нижче, на середній терасі, розміщувались житла настоятеля та ченців, ще нижче, біля самого струмка – трапезна, поварня, інші господарські споруди. Зонування слід визнати вдалим як з функціональної, так і з естетичної точки зору.

1. Успенська церква. Уже в кінці 1850 р. в церкві встановлено новий іконостас (Хартахай, 1867). Марков (1872) згадував позолочені образи і новий живопис у церкві.

Докладного опису її інтер’єру в цей час ми не маємо. Брошура «Панагія» (1908) зазначає тільки цінні ікони. Найдавніша з них – ікона Успіння розміром 86 × 51 см, подарована полковником Тотовичем (тобто вона походила з кінця 18 ст.). Вище ми згадували, що за спогадами Г. Спіранді, Тотович влаштував у церкві іконостас. Тоді насувається природне запитання – де ж інші ікони? не могли ж вони за 50 чи 100 років настільки зіпсуватись, що їх мовчки викинули? І чому про цю ікону не згадує жоден відвідувач церкви з 1 пол. 19 ст.? І куди поділись ті дві ікони, які бачив Мурзакевич в 1836 р.?

У брошурі відзначено, що ікона мала срібну ризу і численні золоті й срібні підвіски (нагадаю, що мандрівники 1 пол. 19 ст. бачили такі підвіски не перед іконою, а перед зображеннями на стінах).

Другі ікона, зазначена у брошурі, ще більш загадкова – це «копія з чудотворної ікони Божої матері Панагії, явленої на цій скелі» (а де ж оригінал, про який ніхто ніколи не згадував?). Срібна риза на неї пожертвувана в 1856 р., тобто ікона давнішого часу, але якого саме – невідомо. З певною обережністю її можна вважати іконою Богородиці, котру бачив Мурзакевич в 1836 р.

Ще дві ікони та хрест з розп’яттям були подаровані скиту з нагоди його відкриття в 1850 р. Оце всі реліквії скиту, в інших його храмах і таких цінностей не зазначено.

Після спустошення в радянський час інтер’єр церкви відновлено з нуля (фото 2009 р.): мозаїчна підлога, іконостас, врізаний в торцеву стіну (посередині видно щось як царські врата, але куди вони ведуть?), вирізані з каменю столики та свічники, і звичайно ж, виті колонки скрізь де тільки можна. Без запозичення деталей із західноєвропейської католицької архітектури жоден православний храм не відповідає сучасним смакам.

2. Зображення над церквою. Планом 1851 р. передбачалось зняти дах балкона, який закриває місце явлення ікони Богородиці і влаштувати лампаду перед зображенням Богородиці, яке там знаходиться. Згадки про це зображення, як ми бачили вище, з’являються в 1848 році і всі невиразні. На фото 1869 р. ми бачимо, що висяча галерея перед церквою справді розібрана, на її місці влаштовано відкритий балкон з невисокою огорожею на кам’яному підмурку, а вище церкви розміщено зображення.

Ці зображення мають значну висоту, яка дорівнює висоті самої церкви, і добре видні здалеку; але вони ніяк не могли ховатись під дахом галереї, тому слід думати, що баснословне «місце явлення ікони», якщо й було там, зрубано при новому облаштуванні.

В центрі ми бачимо нішу, обрамовану двома колонами і накриту зверху дашком. В ніші є якесь зображення, імовірно богородиці, але розібрати його на фото неможливо. Ліворуч від ніші видно три постаті святителів, а праворуч – ще кілька постатей, здогадно, чотири. Це мало би бути зображення семи мучеників херсонських, шанування яких у скиту передбачалось у промові Інокентія (1850).

Слід зауважити, що на фото 1985 та 2012 років ми бачимо значну зміну: дашка й колон уже нема, вирубано нову нішу під новий кіот – значно більшого розміру, ніж той, що там фактично встановлено; кіот складається з двох витих колон з базами і капітелями (останні – з пальметами й волютами), увінчаний трикутним фронтоном під класицизм. В центрі кіота міститься глибока ніша з профільованою рамкою, а в ніші – зображення Богородиці Провідниці (Одигітрії), котра тримає Ісуса на лівій руці.

Це зображення – найновішого часу, і не слід думати, що воно подібне до відносно давньої Маріупольської ікони (при збігу схеми Провідниці повороти голів – різні). На фото 1985 і особливо 1990 років видно, що в композиція в ніші має три постаті. Згідно з описом у брошурі «Панагія» (1908), тут був образ Богородиці з Ісусом на правій руці, з двома ангелами по боках. Отже, художнє оформлення цього фрагменту монастиря змінювалось кілька разів від 1850 року. Де ж тут вціліти реальній давнині!

По боках кіота відновлено постаті херсонських святителів: ліворуч можна прочитати імена Єфрема, Єферія, Євгенія, праворуч – Василія, Єлпідія, Агафодора, Капітона.

3. Сходи до церкви Успіння. Про їх перебудову в розглядуваний час наші джерела не повідомляють, але вже на фото 1869 р. ми бачимо, що на місці давнього входу западину скелі вирівняно білою фасадною стіною на два поверхи, ліворуч від неї – маленьке віконце (мабуть, освітлює сходи). Далі праворуч і вище видно дерев’яну будку з односкатним дахом, яка спирається на 4 підпорки. Ще далі наліво йде заглиблена у скелю відкрита частина сходів з дерев’яними поручнями на балясинах. Вона приводить до дерев’яної галереї на підпорках – єдиного вцілілого фрагменту довгих галерей з рисунка 1831 р. Остання частина сходів заглиблена у скелю.

Тобто від 1831 р. тут відбулися значні зміни. Дерев’яну галерею ми бачимо ще на фото, опублікованому в 1902 р. Мабуть, воно виконано раніше, наприкінці 19 ст., тому що на літографії 1901 р. та на фото 1901 р. ми вже не бачимо галереї, а бачимо побілену муровану стіну. Я уявляю собі справу так, що десь наприкінці 19 ст. замість дерев’яної галереї було прорубано заглиблений у скелю коридор зі сходами, зовнішню стіну якого виклали з каменів (тобто вона не є частиною скельного моноліта).

На фото бл. 1990 року всі споруди сходів повністю розібрано, але видно, що на місці дерев’яної галереї вимурована стінка виразно світлішого за сусідні скелі тону.

На сучасних фото (2000, 2010 років) видно, що всі споруди в цьому місці відновлено за давніми фотографіями; особливо на фото 2000 р. прекрасно видно лунки у скелі нижче білої стіни – це гнізда для опори скісних балок, що підтримували галерею.

4. Церква св. Костянтина і Олени. Збудована коштом Єлизавети Беркової під навісом скелі (Хартахай, 1867). Марков (1872) зазначив, що навіс для неї утворено вибухами пороху. Церква збудована в 1857 р. Панна Єлизавета померла 7.10.1878 р., похована біля цієї церкви (Гермоген, 1887).

На фото 1869 р. прекрасно видно навіс і саму церкву. Вона мала план у вигляді прямокутника зі зрізаними кутами. На торцевій стороні нави видно вікно-біфорій у ніші з півциркульним завершенням. Збоку до нави примикає притвор (в плані – трапеція), у широкій стіні якого зроблено портал з півциркульним завершенням. Нава увінчана дахом півсферичної форми з ребрами (залізна покрівля). Подібне зображення, але з меншим числом деталей і головне – без характерного навісу видно на літографії 1901 р.

На фото бл. 1990 р. ми бачимо тільки порожнє місце, 2000 р. – будівельні риштування і нижні частини нових стін, 2010 р. – повністю відновлену церкву, назовні досить подібну до сфотографованої в 1869 р. (ну, не утримались, щоб не прорізати вікна у притворах…)

5. Церква св. євангеліста Марка. Збудована коштом симферопольського чиновника Айвазова. Вирубана в скелі нижче Успенської церкви (Хартахай, 1867). Ця церква збудована в 1859 р. (Гермоген, 1887). Можливо, її вікна ми бачимо на фото 1869 р. на другому поверсі приміщення між дзвіницею і Костянтинівською церквою.

6. Ризниця і бібліотека. Приміщення для них вирубано у скелі вище церкви св. Марка (Панагія, 1908). Попередні описи, зокрема Гермогена (1887), про нього не повідомляють. Якщо припустити, що воно було споруджене одночасно з церквою, то йому можуть належати віконця праворуч або вище причепленої до скелі будки. На літографії 1901 р. ми бачимо цю ж будку і приміщення на два віконця вище від неї.

На фото бл. 1990 р. ми бачимо ці приміщення повністю спустошеними, і якщо на новітніх фото вони ззовні виглядають дуже подібно до давніх, то це – результат відбудови в часи незалежної України.

7. Церква св. Інокентія Іркутського. Збудована в 1896 р. на середній терасі, біля будинку настоятеля, на кошти таврійського архієпископа Мартініана – на пам’ять про Інокентія Борисова. Цю велику церкву можна побачити на літографії 1901 р. та на панорамі поч. 20 ст. В її архітектурі змішано елементи «візантійські» (так, як їх розуміли наприкінці 19 ст.) та московські.

Нині приблизно на її місці побудована нова церква, інакше орієнтована і ззовні геть не подібна до старої.

8. Дзвіниця. Уже в кінці 1850 р. в скиті було два дзвони (Хартахай, 1867). Звичайно з цього роблять висновок, що дзвіниця, яку ми бачимо на фото 1869 р., була побудована того ж року (Гермоген, 1887). Але О. Макінтош (1853) у своєму описі про неї не згадує. Перша достеменна згадка про неї – в описі 1865 р., тому її слід датувати часом між 1853 і 1865 роками.

Зображення її ми вперше бачимо на фото 1869 р.: це двоповерхова споруда, квадратна в плані. В нижньому ярусі – прохід з середньої тераси на верхню. Прохід має півциркульне завершення і над ним – невеликий трикутний фронтончик. По боках проходу – ніші з якимись прикрасами. Другий ярус призначено для дзвонів, він має у кожній стіні проріз з півциркульним завершенням. Над гзимсом першого ярусу – балюстрада, можливо, там був якийсь балкончик. Завершена дзвіниця півсферичним куполом.

В радянський час дзвіниця була повністю знищена, в незалежній Україні – відбудована у формах, дещо подібних до давньої споруди.

Слід відзначити, що відкриті кам’яні сходи з середньої тераси на верхню на фото 1869 р., як і на рисунку 1831 р., мають характерний поворот. На фото поч. 20 ст., як і на сучасних – ці сходи значно розширені і випрямлені. Коли саме це було зроблено – неясно, проміжних датованих фото не маємо. Так чи інакше, і цей елемент давнини (мабуть, кінця 18 ст.) зник у процесі перебудов.

9. Будинок настоятеля. Збудований в 1862 р. на середній терасі (Панагія, 1908). Цей будинок із характерним щипцем на фасаді легко пізнається на літографії 1901 р. та на інших фото. Цей будинок якось уцілів від загальної радянської руйнації і нині є найдавнішою спорудою на середній терасі.

Поруч із будинком настоятеля стоїть давня альтанка, котру укладачі довідника «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» нещасливо назвали «дзвіницею». Здається, Г. Москвич (1889) саме її називала «каплицею». Якщо це справді так, то це дає нам хоч якусь вказівку на час її побудови.

10. Келії. До 1865 р. влаштовано 16 печерних келій біля підніжжя урвища (Хартахай, 1867). Стіни келій було обшито дошками, але вони були сирі й холодні, і мало відповідали вимогам 2 пол. 19 ст. до зручного житла. Про їх стан після 1921 р. не маємо ніяких згадок.

11. Готель. До 1865 р. збудовано двоповерховий готель на нижній терасі, при ньому розведено сад (Хартахай, 1867). Можливо, саме готель ми бачимо на фото кін. 19 ст. Згадується, що готель мав два корпуси, тобто розширювався. В радянський час він уцілів і якось використовувався, мабуть, його можна побачити ще й нині.

12. Господарські споруди. До 1865 р. в нижньому ярусі збудовано двоповерховий будинок (трапезна, кухня, пекарня, комори і три келії) (Хартахай, 1867). Оцей будинок ми бачимо на панорамі, орієнтовно 1880-х років. На літографії 1901 р. можна побачити цей двоповерховий будинок в нижній частині, а праворуч від нього ще один, також мабуть двоповерховий. Їх дуже добре вино на панорамі поч. 20 ст. В радянський час господарські будинка були, здається, зруйновані, а нині на нижній терасі споруджено багато нових будинків. Можливо, серед них щось і вціліло від 19 ст.

13. Святі ворота. Збудовані до 1865 р. при вході в огорожу з боку Бахчисарая. Вони складені з тесаного каменю, при них – дві келії (Хартахай, 1867). На фото (орієнтовно, поч. 20 ст.) ми бачимо арку проїзду з півциркульним завершенням. Брама двостулкова, з фірткою, над нею – тимпан з композицією Успіння. Над нею ще одна композиція, вписана в коло (Вознесіння?). По боках – келії, які назовні мають по одному вікну з півциркульним завершенням. Стіни декоровано дощатим рустом. В цілому стиль пізнього класицизму. Радянці їх, ясна річ, зруйнували (здесь русский дух! Здесь Русью пахнет!)

14. Мур, дороги, мости. Упродовж осені 1850 року територія скиту була обведена кам’яним муром загальною довжиною 2.5 версти з ровом і мостами (над місцями стоку води, я думаю). Упорядковано дорогу від Бахчисарая до скита. Пізніше, до 1865 р., облаштовано дві дороги – одна для проїзду, а друга для пішоходів (Хартахай, 1867).

Окрім цього, скит провів значну роботу з благоустрою території, опоряджуючи джерельця води у фонтани і басейни, насаджуючи декоративні та плодові сади, квітники, будуючи малі архітектурні форми. Все це в радянський час було знесено «до основанья» (як і обіцяли більшовики у своєму гімні), «а затем», уже в незалежній Україні, благоустрій було зроблено наново.

15. Сходи на вершину скелі. Ці сходи для підйому пішоходів було влаштовано ще в 1850 році (Хартахай, 1867). Сходи висічені всередині скелі, на вершині гори споруджено великий хрест (Марков, 1872). Як не дивно, на літографії 1901 р., до зображено й ангелів з іконою Успіння, цього хреста не видно. Не згадує за хрест і брошура «Панагія» (1908), вказуючи, що сходи налічують 83 ступені.

Після 1913 р. про ці сходи нема ніяких згадок.

16. Цвинтар. Під час Кримської війни (в 1854, а скоріше в 1855 р.) облаштовано особливий цвинтар, де поховані вбиті генерали та інші визначні особи (Хартахай, 1867). «Панагія» (1908) називає окремо братський цвинтар і воєнний. Інтригуюче звучить фраза Ставровського (1910): «На монастирському цвинтарі багато (!) давніх (!!) грецьких (!!!) пам’ятників» – мабуть з написами і датами? Жоден відвідувач нічого подібного не зауважив, окрім Ф. Ліванова (1874 р., с. 6), з якого ці плити мабуть і походять.

17. Церква св. Георгія. Вона збудована в 1875 р. на кошти землевласника Г. І. Пироцького на цвинтарі на лівому боці ущелини (Гермоген, 1887). Уже в 1889 р. під пером Г. Москвич цей Пироцький змінився на «пані Перовську», а дата – на 1882 рік. У сучасних горе-«істориків» оця міфічна «пані Перовська» перетворилася на ще більш міфічного «генерала Перовського» [Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Свято-Успенский бахчисарайский монастырь. – Православные монастыри: Симферопольская и Крымская епархия Украинской православной церкви Московского патриархата, Симферополь, Сонат, 2006 г., с. 246]). Оскільки більшість споруд скиту знаходились на правому боці ущелини, ця церква мало привертала до себе уваги. Її зображень я не знайшов, а в радянський час вона була зруйнована.

Отже, упродовж 2 пол. 19 ст. скит вів інтенсивну будівельну діяльність, в процесі якої велика кількість рис давнини зникла. Як наслідок скит мав повний набір капітальних кам’яних споруд, необхідних для його функціонування, включаючи 3 наземних та 2 печерних церкви. Територія скиту була добре опоряджена. Тому наприкінці 19 – на початку 20 ст. будівництво нових споруд, здається, не велося.