Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Бахчисарайська Успенська скеля / Історія / Успенська церква у 17 ст.

Бахчисарайська Успенська скеля

Історія

Успенська церква у 17 ст.

Микола Жарких

Отже, ми зупинились на тому, що московський уряд царя Бориса Годунова зобов’язався виплачувати щорічне жалування кримським парафіям. Але невдовзі Московське царство було охоплено анархією, громадянською війною та нападами зовнішніх ворогів. Можна здогадуватись, що в таких умовах було не до Криму.

В 1613 році у Крим було відправлено посла Амвросія Лодиженського – повідомити хана про вибір нового царя Михаїла. Ніяких доручень щодо греків посол не отримав і відповідно до того про них нічого не згадав.

На початку 1626 року до Посольського приказу надійшла грамота кримського митрополита Йосипа. Приказ почав з’ясовувати, хто він такий (пам’ятаєте діалог з попереднього розділу?) і встановив, що він живе в Криму (власне, в Георгіївському монастирі) уже тривалий час (від 1608 р.). Грамота Йосипа не збереглась, і про що там було написано – ми не знаємо. Але можемо припустити, що це було нагадування про виплату жалування (ми ж пам’ятаємо, що Георгіївський монастир входив у «конгрегацію» 1598 року, і тому в монастирі безперечно знали про царську грамоту).

Невдовзі справу про жалування поновили бахчисарайські попи Антон та Василь (Антон, як ми пам’ятаємо, був головним чолобитчиком в 1598 р.): вони подали московському послу С. Тарбеєву оригінал грамоти 1598 р. Посол завбачливо зробив з неї копію і надіслав до Москви для інформації. Всі учасники цієї акції цілком слушно припускали, що відпуск грамоти в Москві міг загубитись (і ми його справді не маємо, маємо тільки оцю копію).

Ця копія із супровідним листом (відпискою) Тарбеєва і Басова була доставлена в Москву 24.08.1628 р., і вже наступного дня цар і патріарх ухвалили надсилати жалування в Крим відповідно до грамоти 1598 р.

«Жалует царь, да не жалует псарь!» – могли б сказати на це кримські попи. Попри найкращі наміри царя, ми бачимо, що реально жалування виплачувалось тільки тоді, коли представники з Криму самі приїжджали по нього до Москви. Посольський приказ просто ігнорував зазначену ухвалу, що добре видно з переліку кримської данини 1633 року.

Можна заперечити, що цей перелік складено на основі пропозицій кримського двора і відбиває тільки його інтереси, до сфери яких християнські попи не входили. Це так, але нам важливо зрозуміти алгоритм роботи приказу. Ці кримські пропозиції були схвалені і конкретизовані, і далі вони вписувались в накази послам і відповідно до них видавалось з царської казни все потрібне. «А вас здесь не стояло…» Далі в основу наказу наступним послам брали попередній наказ… і так державна машина крутилась, відкидаючи незначні спроби щось змінити.

Наступне нагадування про обіцянку виплати жалування надіслав в 1637 році херсонський митрополит Серафим. Він скаржився, що писав раніше, і ось три роки минуло (тобто з 1634 р.), московські посли приїжджають до Криму, а йому нічого не привозять і не відписують.

Історичні обставини, висвітлені у цій грамоті, докладно проаналізував Бертьє-Делагард [Бертье-Делагард А. Л. К истории христианства в Крыму. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1910 г., т. 28, с. 64 – 65], з аналізом якого можна погодитись. Зокрема, випадок, коли ногайці пограбували митрополита, він слушно датував травнем – червнем 1628 р., коли Кантемірова орда вдерлася в Крим і обложила Бахчисарай.

Але Бертьє-Делагард трохи передав куті меду, коли виводив із грамоти, що цей випадок засвідчив перебування митрополита в Бахчисараї, і то навіть в Успенському монастирі. Бахчисарая ногайці таки не здобули, і чого б митрополит мав від них відкупатись, якщо він справді був у Бахчисараї. Я думаю, що якась ватага ногайців заскочила його десь в іншому місці. Посилання митрополита на С. Тарбеєва з товаришами як на свідків цієї пригоди теж не означає, що вони були безпосередньо присутніми – на мою думку, московські посли (відповідно до намірів митрополита) мали засвідчити сам факт нападу ногайців, а не кількість баранів чи коней, які вони взяли там чи там.

Про контакти митрополита Серафима з послом С. Тарбеєвим свідчить також – незалежно від грамоти 1637 року – справа про мощі св. Меркурія. Митрополит, приїхавши у Яшлав (звичайну резиденцію московських послів), передав Тарбеєву частину мощів – руку св. Меркурія. Це було, виходячи з хронології посольства, в 1628 році (дві звістки про це датовані 17 лютого та 16 травня 1638 року, чим пояснити оцей зсув на 10 років – я не знаю).

При цьому митрополит застерігав послів, аби вони не брали мощі в інших греків, бо ті крадуть і продають підроблені мощі («иной мошенник обманет вас, продаст вам дрянь, а не души…»). Оце простодушне застереження, котре свідчило про намагання митрополита монополізувати торгівлю духовними скрепами християнськими святинями, виявилось фатальним для цілої справи. У Москві, одержавши мощі, перш за все поцікавились, хто такий . Виявлиось, що це давній святий (традиційно – 3-го ст.), і постраждав він у Кесарії Кападокійській (це 700 км від Криму). Звідки у цього Серафима оті мощі? – запитали себе московські атеїсти і цілком раціонально вирішили, що вони і є тими самими підробленими мощами, від яких застерігав Серафим.

[Зауважимо, що в близькому часі, в 1642 р., в Москві відмовились визнати «мощі князя Володимира», знайдені Петром Могилою у Десятинній церкві в Києві. Отже, це не випадок, це система.]

Відповідно до такого висновку Серафиму на всі його прохання мовчки відмовляли (Москва ж сльозам не вірить) і справа, яка тягнулась понад 10 років (1628 – 1638 рр.), скінчилась нічим.

Для нас важливо, що ніякого митрополита в Бахчисараї (чи конкретно в Успенській скелі) ми не бачимо, а бачимо, як і раніше, парафіальних попів.

Чим же була Успенська скеля в цей час? Російська «Книга Большому чертежу» лаконічно повідомляє про церкву богородиці на Салачику, в якій служать греки. Це, як бачимо, сухий залишок грамот кінця 16 ст. Не заглиблюючись у питання джерел книги та часу її формування, можемо вказати, що цей запис загалом окреслює ситуацію кінця 16 – 1 чв. 17 ст.

Для нас важливо, що книга не знає ніякого монастиря – тільки церкву. Вона також не знає топоніма село Мар’їнське – хоча «історики» аж до нашого часу продовжують його повторювати, не завдаючи собі клопоту зазирнути у текст джерела.

До цього ж часу – 1634 року – належить перший опис споруд Успенської скелі, який подав Емідіо Дортеллі д’Асколі. Він був домініканським ченцем, 10 років (1624 – 1634) провів у Кафі, вивчивши за цей час не тільки татарську, але і грецьку та вірменську мови. Чому цей запис очевидця не був використаний ніким з «істориків» – я здогадатись не можу. просто містика якась.

В своєму надзвичайно інформативному звіті він записав і те, що він побачив, особисто відвідавши скелю. Церква була цілком вирубана у скелі на половині висоти урвища. Потрапити до неї можна було сходами, також вирубаними у скелі.

У церкві служать грецькі священики (не ченці!). Тут ми маємо довіряти Дортеллі, котрий сам був ченцем і розумів різницю між білим духовенством і ченцями. До того ж він сам володів грецькою мовою і міг розібрати, кому належить церква.

Розмір її за Дортеллі – дуже великий, на 500 чоловік. Рахуючи по дві стоячих людини на квадратний метр, маємо площу залу близько 250 кв. метрів. До цього треба додати площу перед вівтарем (солею), на якій перебувають священики, що провадять службу (окремих вівтарів печерні церкви могли й не мати). Для порівняння – площа центрального підкупольного простору Софійського собору в Києві – всього 56 кв. м, а сумарна площа головного хреста – 225 кв. м (центральний простір + рукави з півночі, заходу та півдня). На солею та проміжок перед іконостасом треба покласти 25 кв. м, отже для присутніх залишається 200 кв. м (400 чоловік). Решта людей могла би розміститись у бічних навах.

Площа сучасної Успенської печерної церкви – тільки 125 кв. м, тобто удвічі менше, ніж оцінка Дортеллі.

Авторитетне свідчення Дортеллі вперше показує нам Успенську церкву саме як печерну споруду. Але вище ми поставили її в ряд будівельних ініціатив греків кінця 16 ст., і всі інші церкви були звичайними наземними спорудами. Чому на Салачику було влаштовано саме печерну церкву?

Наївні міркування, що християни ховались там від переслідувань, прийняти не можна. З таким самим успіхом можна ховатись у Києві на Хрещатику або там у Нью-Йорку на Бродвеї. Адже дорога від ханського палацу до Кирк-Ора була (і є нині) головною дорогою міста, і кожен, хто нею проходить, прекрасно бачить Успенську скелю. (Любителі катакомбних церков цілком забувають, що ховатись можна лише в старих штольнях, вирубаних здебільшого для видобутку каменю, які давно не відвідуються).

Бертьє-Делагард висунув більш реальну гіпотезу, вказавши на відносну дешевизну і простоту виконання печерних споруд порівняно з наземними. З цим можна погодитись лише частково. Вирубати печеру досить великого об’єму так, щоб вона не обрушилася, може тільки людина, яка має досвід в спорудженні печер, тобто простота тут чисто умовна (ми не торкаємось чорнової роботи, якої на кожному будівництві повно). До того ж користуватись приміщенням, винесеним на значну висоту, незмірно важче, ніж наземною церквою.

Обмірковуючи цю справу, я висунув два припущення. Перше – можливо, Салачик на той час був уже досить щільно забудований, і для церкви просто не було (не можна було викупити) відповідного місця. Друге, важливіше, полягає у принциповій необхідності виставити хрест над церквою, котрий відрізняв би її від сусідніх хат. А цей хрест постійно дратував би мусульман і викликав би їх на погроми. Тут ми знову мусимо пригадати: жалует царь, да не жалует псарь. В тому, що на будівництво усіх церков, в тому числі й на Салачику, був дозвіл хана, ми не сумніваємось, але ж хан не може стояти сторожем біля церкви і відганяти від неї невдоволених.

Тому печерна церква, яка не мала ніяких зовнішніх ознак християнства, могла бути тим компромісним вирішенням, котре з одного боку задовольняло потреби греків у молитовному приміщенні, а з другого боку – не викликала зайвого роздратування у мусульманського населення. Ну, стирчить нам на скелі якийсь балкончик – мабуть хтось там живе, і нехай собі – так могли думати перехожі.

Разом з тим дозвіл хана-мусульманина на побудову хоча б і такої скромної церкви у столиці мусульманської держави, яка уже функціонував тут близько ста років – явище зовсім не рядове, а якщо порівняти з Європою кінця 16 ст. – так мабуть унікальне.

Певне непряме підтвердження моєї думки про «відкрито-приховану церкву» можна побачити в описі Бахчисарая (1667), який подав Евлія Челебі. Він дуже докладно відрізняв Салачик від власне Бахчисарая, і в Салачику зауважив 5 мечетів, але нічого християнського (на що – на мою думку – і розраховували греки). В Бахчисараї ж він занотував грецьку та вірменську церкви. Оце перші з відомих мені свідчень про християнські храми в самому Бахчисараї (котрі треба весь час відрізняти від Салачика). Втім, розуміння тексту Евлії нашими перекладачами все ще дуже погане.

До цього ж часу, до середини 17 ст., належить перша згадка топоніма Майрум – в османському податковому реєстрі. Звичайно, нам цікаво знати, з якого дива турки проводили перепис податків на землі Кримського ханства, але це питання доведеться відкласти до якоїсь іншої нагоди. Важливо відзначити, що цей топонім зародився і побутував у татарському середовищі.

В російській же мові цей топонім набув форми «село Мариино, Марьино» (1681). В цьому році московські посли Тяпкін та Зотов, уклавши мирной договір з Кримським ханством, на прощання помолились чудотворній іконі Богородиці у церкві в цьому селі і взяли у священиків благословіння. Отже, ніякого монастиря, ігумена і ченців і вони не бачили – тільки парафіальну церкву.

Намісна ікона цього храму вперше тут названа чудотворною. Чи це та сама ікона, що її надіслав цар Борис – невідомо.

З повідомленням статейного списку Тяпкіна і Зотова пов’язаний історіографічний курйоз, який дуже виразно характеризує «науковий» рівень наших «істориків» та їхніх «історій». В 1874 р. Ф. Ліванов у своєму нарису процитував цей запис і з невідомої причини датував його 1625 роком замість 1681 [Ливанов Ф. В. Бахчисарайский Успенский скит в Крыму. – М. : 1874 г., с. 9]. Це навіть не схоже на помилку набору, але з ким не траплялось помилок. Далі уже наш сучасник Віктор Григорович Тур нічтоже сумняшеся запозичив це місце з Ліванова… з тією ж самою помилковою датою – 1625 рік [Тур В. Г. Православные монастыри Крыма в 19 – начале 20 вв. – К.: Стилос, 2006 г. Раздел «»]. І всі посилаються на публікацію статейного списку в 1850 році, не даючи собі клопоту подивитись, що там написано.

Відновлення миру між Москвою і Кримом пожвавило надії кримських греків на відновлення царського жалування. Так, уже 9 липня того ж 1681 року в Москві одержали чолобитну Гікаелітова, котрий представився православним греком, підданим кримського хана і ктитором церкви Богородиці у Мар’їній горі на Салачику. [В резолюції сказано «кримського грецького монастиря», але в тексті самої чолобитної ніякого монастиря нема. І той факт, що прохання подав ктитор, а не ігумен, виключає можливість існування монастиря.]

Він зазначив, що має царську грамоту з підвішеною червоною державною печаткою. Виклад її змісту не залишає сумнівів, що це була грамота Бориса Годунова 1598 року. Він просив відновити виплату жалування.

Резолюція Посольського приказу була – переглянути попередні царські укази. Москва сльозам не вірила і хотіла переконатись, що такі укази дійсно були. Подальшого провадження у цій справі нема, мабуть копія, надіслана через Тарбеєва, не була визнана достатньою підставою (важко припустити щоб її не змогли знайти).

Оце – остання документально зафіксована спроба «оживити» грамоту царя Бориса. Забігаючи наперед, треба сказати, що в 1735 р. перед російським Синодом було поставлено завдання – скласти перелік усіх закордонних християнських інституцій, котрим за царськими указами належить виплачувати жалування, і впорядкувати справу його виплати. Перелік такий склали, і ніяких кримських інституцій в ньому не зазначено. Цим була поставлена остання крапка у справі про жалування для церкви на Салачику.

Додамо, що в опублікованій частині опису документів Синоду (1721 – 1759 рр.) також нема ніяких згадок про кримських християн. Можемо зробити однозначний висновок, що в цей час церковні контакти Криму з Росією повністю припинились.

Останній епізод з історії Успенської церкви, який хронологічно належить до 17 ст., пов’язаний з посольством Василя Айтемирова. Він провів у Криму цілих три роки (1692 – 1695), але записи про церкву стосуються 1692 р.

Перш за все Василь добився собі дозволю їздити молитись «до церкви Пресвятої Богородиці, котра є в горі біля Бахчисарая». Ніякого монастиря тут Айтемиров не бачив.

Далі Айтемиров звів знайомство з митрополитом Неофітом, який на той час перебував у Бахчисараї, і умовив його відслужити молебень за здоров’я московських царів. Митрополит погодився і відслужив його в Успенській церкві разом з двома священикам (знову не бачимо ніяких ченців). Айтемирова супроводжував пристав Мустафа, який під час відправи перебував на паперті, а до церкви на входив. Отже, на той час Успенська церква мала паперть, відділену від молитовного залу. Це тим більше цікаво, що в сучасній церкві ніякої паперті нема, і нема навіть місця, щоб її влаштувати.

Наступний цікавий момент – при Успенській церкві жив український священик Михайло Маковецький, якого татари узяли в полон десь на правобережній Україні 15 років тому (тобто орієнтовно у 1677 році) і тепер він служить у тій церкві.

Просто на вуха не налазить – чому ніхто з «істориків» не використав цей давно опублікований статейний список.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 258

Модифіковано : 13.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.