Дія 1

Микола Жарких

Сцена 1

Труханів острів у Києві. Праворуч – дерева, перед ними – мізерна рибальська хатинка, її господар порається коло рибальської сітки. Ліворуч – пісок, берег Дніпра, за ним – силует Старокиївської гори. Михайло стоїть і дивиться на ту гору, Федір стоїть поруч.

Федір

Ти, княже, все журишся. Може, полювати поїдемо – все якась розрада? Може, яку серну вполюємо, а то сама риба та й риба – зранку, на обід і на вечерю.

Михайло

(обертається)

Що ж ми тут почнемо? Не сидіти ж на цьому острові весь вік? А в тому Києві, де я князем був, кістяки убитих досі лежать, навіть поховати їх нікому.

Федір

Так, влада потрібна – наказати це зробити. Знайшлись би люди – хоч і на Подолі – так наказати нікому.

Михайло

А влада тепер – вся у татар, куди не ступиш, що не скажеш – все запитують: «А татари тобі дозволили розпоряджатись?» Мені, князю з діда-прадіда, хтось має дозволяти!

Важка мовчанка.

Тяжко бог нашу землю за гріхи карає, віддав її на руїну та глум татарам. І думаю, що не тільки землю, а й мене особисто заповзявся бог покарати…

Федір

А як то може бути, княже?

Михайло

Чернігів, де я був княжив – зруйнований, знищений! Галич, де я княжив – так само знищений! І Київ, наш золотий Київ, де я княжив – теж упень знищений! Кара божа спадає на ті міста, де я перебував, і палить їх дощенту. На захід був подався – так і туди татари прибігли все палити, неначе переслідували мене. Мабуть, тяжко я перед богом согрішив…

Федір

Чим ти, княже, міг согрішити? Я ж скільки років при тобі служу і не бачу…

Михайло

Моя люба княгиня – найбільший мій скарб! – померла. Син мій Ростислав уже батька цурається, закохався, бач, у ту королівну угорську, тепер всі свої плани на угорській основі будує. Навіть у родині мене бог покарав!

(палко, щиро)

Чесно кажу тобі, як на сповіді – не знаю, в чому мій гріх. І як спокутувати його – теж не знаю. А що він тяжить наді мною – сам бачиш, і буде нищити всіх, хто довкола мене, – хоча б і тебе, Федоре!

Федір

Я, княже, за собою гріха не почуваю. А покинути тебе теж ніяк не можу. Я ж не Доман, який все біля тебе крутився, а тепер повіявся не знати куди. Я – твій вірний слуга, і батько мій, і дід, і прадід – всі вони твоїм предкам служили чесно. І в добрі, і в біді – все служили! Був би з мене останній собака, якби тебе полишив самого.

Пауза.

Ти, княже, не сумуй так. Бог карає тяжко, але й милосердя його не знає меж. Змилостивиться він, і переміниться наша доля на краще.

Михайло

Я – князь і мушу княжити, мушу владарювати. Нічим іншим я не можу бути. Вірно ти говориш – був би з мене останній собака, якби я забув, що я – князь, і зробився би простим гречкосієм чи рибалкою. Треба мені їхати до татар, до Батия і… хай діється воля божа.

Федір

І я, княже, з тобою поїду.

Михайло

(дивиться на Федора важко, значуще)

Якщо так, то збираємось. До речі, й серну таки слід підстрелити, принаймні на перші дні нам вистачить.

Сцена 2

Випалена площа на місці княжого двора у Владимирі-на Клязьмі. Ліворуч – закіптюжені білокам’яні стіни спаленого Успенського собору, праворуч – маленькі хатки і паркани, це почалась відбудова, там кілька людей пораються. Посередині між ними – перспектива на далечінь за Клязьмою. Олександр стоїть у центрі.

Олександр

Поїхав мій батько до татар – і як у воду запався. Уже два рази можна було до того Батия доїхати й назад повернутись, а його нема нема, і не чути нічого. Наказав мені: «Пильнуй Владимир», а що я можу почати? От наказав був відбудовувати княжий двір, а для кого – не знаю. Приїде який татарин, скаже «Забирайся геть у свій Переяславль» – і що? Треба, мабуть, мені самому їхати до Батия і з’ясувати – хто я і що я.

Входить Борис.

Борис

Добрий день, дядечку! Приїхав за твоїм покликом.

Олександр

Вітаю, вітаю! А ти дивись який красень став. Що твій батько красень був, а ти ще кращий за нього. Мабуть, усі дівчата в Ростові мліють?

Борис

А пощо, дядьку, ти мене кликав?

Олександр

Та бачиш, треба мені їхати до татар, до Батия. Так я хочу, щоб ти поки що пильнував Владимир – це наша спільна батьківщина. Аж до мого повернення.

Борис

А як же мій Ростов буде?

Олександр

А там брат твій Гліб наразі побуде. Він хоч і маленький ще, та все ж слава буде, що князь є у місті.

(дивиться пильно на Бориса)

І гляди мені, не здумай Владимир собі захопити. Як повернуть – ще й тебе з Ростова вижену.

Борис

(похмуро)

Не виженете, дядьку. Мені сам Батий присудив у Ростові княжити.

Олександр

Овва! Велика цяця – присудив! А от я приїду до татар, сипону там сріблом – я його дещо назбирав, поки в Новгороді княжив – і присудять Ростов мені. Га?

Борис

Не зробите того, дядьку…

Олександр

(з піднесенням)

Або й срібла не треба сипати – скажу, що Борис до татар незичливий, хоче проти них повстання підняти. Тоді татари самі накажуть мені тебе вигнати. От брата свого Андрія я так вигнав – жодної гривні срібла не віддав. Га?

Борис кривить губи, намагаючись стримати сльози.

Павло

Справжній державотворець! Цілком надається «святим князем» бути.

Сидір

Так, а потім усе це назвуть «героїчною боротьбою великого російського народу проти татарського ярма».

Олександр

Ну-ну, не плач. Це ж я пожартував. Це я так жартую. Ми ж з тобою не москалі, ми – правдиві православні християни.

Борис

Їду сам до Батия. Не віддам своєї ростовської отчини!

Олександр

От і добре, їдемо разом!

Сцена 3

Поле битви під Ярославом. На обрії видно дерев’яні укріплення міста Ярослава. Данило сам.

Данило

(вдивляється у далину)

Ну, розігнали ми нарешті ворогів! Ач як тікають! Нарешті! Нарешті я твердо візьму в руки отой гаспидський Галич. Все життя я до того прагну, і все він мені вислизає з рук, неначе той в’юн. Але тепер такого вже не буде.

Входять три воїни.

А що, спіймали Ростислава?

Воїни заперечно хитають головами.

Утік, собака! А щоб йому! А того клятого Филю – підіть і убийте! Я наказую!

Воїни виходять.

Але Ростислав, Ростислав! Поки він живий, все буде до мого Галича пориватись! Що ж його придумати?

Входить Василько.

Василько

Даниле, там татари приїхали.

Данило

(зривається з місця і метушиться)

Що, татари?.. Татари! Утікаймо!!

Василько

(спокійно)

Та нема чого так хвилюватись, власне один гонець тільки, ну й охорона при ньому. Я їм сказав, щоб не йшли прямо до тебе, кажу: «Данило такий лютий, що ще накаже і вас забити, як того Филю. Шкодуватиме потім, але зопалу може». Ну, вони казали тобі передати…

Данило

Що, що вони хочуть?

Василько

Кажуть: «Дай Галич».

Данило

Дай? Галич? Кому?

Василько

Хм. Або я знаю. Мабуть, їм, татарам. Батию.

Данило

(крутить дулю)

А дзусь! Не дам! Сам поїду до Батия, упаду перед ним на коліна, побачу мир в його очах і ми з ним зійдемось на середині: йому – Київ та Чернігів, а мені – Волинь і Галич. Їду!

Завіса закривається.

Павло

А ти звернув увагу: перший акт «Меркурія» у Миколи Жарких виносився на тридцять сім кілобайт, а цей уклався тільки в дев’ять?

Сидір

Авжеж, стислість – сестра таланта.

Павло

Так, сам себе не похвалиш – чорта з два хто здогадається похвалити.