Політика татар

Микола Жарких

У політиці татар наш автор виділяє два моменти. Перший сформульовано В.Д.Смирновим (хай продовжить аллах солодощі його райського життя): татари, допомагаючи тому, хто слабіший, прагнули підтримувати політичну рівновагу. На цю тему окрім слів донського отамана Старова, що їх ми цитували вище, можна знайти в романі таке:

[Сефер-Казі сказав:] Нам вигода, мій повелителю, тільки з того, коли війна між Хмельницьким і панами шляхтичами триватиме безперервно. Знесиляться у цій війні гяури, а тоді ми остаточно підкоримо цей край. [1, 127-128]

Ні, не на обіцянку ясиру поласився хан. Інша причина змусила погодитись на мирні пропозиції поляків. Він знав: якщо під Зборовом Хмельницький остаточно розіб’є польську армію, візьме в полон короля, тоді раз і назавжди кінець його ханській могутності на сході, не стане український гетьман тоді зважати на кримського хана, якщо з заходу йому ніхто не буде загрожувати. Хитрий Хмельницький, але він, Іслам-Гірей, хитріший. [1, 198]

Ця система повинна бути ненависною “радянському письменникові” з тієї причини, що її сповідував президент Сполучених Штатів Америки Гаррі Трумен, відомий ворог більшовизму. Як тільки ця його ворожість у 1946 році з’ясувалася, наше міністерство пропаганди кинулося шукати компромат на нього і, звісно, одразу ж знайшло. З тих пір цей компромат фігурує у всіх історіях: “ Коли ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допомагати Росії, а коли вигравати буде Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, нехай вони вбивають якомога більше”. [Трумен Г. “Нью Йорк таймс”, 24 червня 1941 р. – цитую за виданням: “История Великой Отечественной войны СССР”, М., 1961 р., т. 2, с. 26 – 27 ; там навіть фотокопія частини сторінки газети наведена, на якій кожен, хто знає американську мову, зможе ці слова прочитати, щоб ні в кого не було сумніву щодо їхньої автентичності]. Ясно, що система ця погана і проводити її в життя можуть тільки вороги Росії, мета якої – не політична рівновага, а політична гегемонія.

Цей момент у темі “Н.Рибак і кримські татари” відмічено ще до мене:

Н.Рибак підкреслює, що Хмельницький добре розумів, що договір з татарами був вимушеним і носив тимчасовий характер. Адже не можна покладатися на татар, які протягом століть були найзапеклішими ворогами українського народу, а у війні переслідували єдину мету – ослабити і знесилити Україну і Польщу, щоб потім безкарно грабувати. [Шева О. Крим в українській літературі: літературно-критичний нарис. – Сімферополь, Кримвидав, 1963 р., с. 83.]

Так що коли я пишу про письменницьку неспроможність Н.Рибака, я, певно, дуже перебільшую, бо критик О.Шева не тільки визнає слушність політичної філософії Н.Рибака, а й викладає її словами, близькими до тексту роману…

Другий момент у політиці кримського хана виглядає так:

[Іслам-Гірей сказав:] Багато крові вірних синів Магомета змушений пролити я для такого діла. Не дав аллах мені права на те, великий гетьмане України. [1, 92]

Він полягає, як ми бачимо, у турботі хана про збереження життів своїх підданих. І в цьому хан схожий на президента Трумена, і на президента Рузвельта, і навіть на прем’єр-міністра Черчиля, котрі, в зображенні нашого міністерства пропаганди, діяли під час війни таким чином:

– Добре було б захопити оце місто, оцей завод і ще оцей міст, – доповідають їм генерали, – тоді він росіянам не дістанеться.

– Добре-то воно добре, а в скільки жертв це обійдеться? – питаються Рузвельти з Черчилями.

– За нашими підрахунками, десять тисяч душ за місто, й за завод три тисячі, і за міст півтори, – відповідають генерали. (Буцімто і насправді можна передбачити втрати, єхидно зауважує при цьому міністерство пропаганди).

– Ех! – зітхають Рузвельти, – багато крові вірних синів демократії проллється… Нехай краще росіяни все забирають!

І завжди так – ворожі до Росії наміри ці горе-дипломати ховають під машкарою турботи про збереження життя своїх підданих. Безумовно, зближення політики Іслам-Гірея з політикою панів-демократів другої світової війни парадоксальне і не входило у свідомі наміри автора. Але шлях, на якому ці зближення утворилися, видно як на долоні: дві абстрактні ідеї “треба викрити ворожу до Росії політику хана” та “політика західних “союзників” ворожа до Росії”, схрещуючись у письменницьких мізках, утворюють гібрид, в якому від першої думки ідуть конкретні атрибути політики, а від другої – аргументи, якими обґрунтовується її ворожість. Інакше кажучи, самостійно вигадати причини, з яких політика хана погана, письменник не міг, і тому мимохіть узяв причини, що циркулювали у пропаганді тих героїчних років. Так воно навіть надійніше, бо ще невідомо, як-то поглянуть на оригінальні політичні міркування автора наглядові інстанції, а з розхожими ідеями усе ясно – глянувши на них, кожен скаже: так це ж те саме, що й я сам думав! – не підозрюючи при цьому, що це він зовсім не думав, а пропаганда йому втовкмачила.