Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Бахчисарайська Успенська скеля / Баснословіє

Бахчисарайська Успенська скеля

Баснословіє

Микола Жарких

В цьому розділі ми розглянемо баснословні та фантастичні твердження щодо Успенської скелі, – як вигадані в давнину, так і продукти сучасної «наукової» історіографії.

Бахчисарайський змій

Ця легенда – найдавнішого походження, виникла навіть раніше за сам Бахчисарай. Вперше її записав і запустив на орбіту Матвій Меховський (1517), потім без будь-яких змін вона була передрукована у Блеза де Віженера (1573), Мартина Пашковського (1611 – «Гваньїні» наших істориків) та Андрія Лизлова (1692, надруковано 1776).

В подальших спробах історії скелі найчастіше згадувався саме Лизлов – автори просто не здогадувались про його джерела, хоча їх простежив ще О. Бертьє-Делагард [К истории христианства в Крыму. – Записки Одесского общества истории и древностей, 1910 г., т. 28, с. 55]. В наш час ті самі спостереження повторив (здається, незалежно від Бертьє-Делагарда) В. Дятлов про заснування Успенського Бахчисарайського монастиря у вітчизняній науковій та паломницькій літературі на межі XX–XXI століть» (2014 р.)]

Спроб аналізу змісту легенди я не бачив, окрім вкрай невдалої побудови В. Г. Тура:

Не исключено, что Лызлов мог неправильно истолковать иное предание, связанное с турецким султаном Селимом I (годы правления 1512-1520), который являлся покровителем Сумельского монастыря, тоже с церковью Успения Богородицы [Бертье-Делагард А. Л. К истории христианства в Крыму. — С. 44, прим.]. Обе легенды по содержанию совпадают, а если учесть, что Бахчисарайский монастырь, как предполагают, постоянно контактировал с братией Сумельской обители, более того, — был подобием Сумельского, и даже икона Богоматери является копией Малоазийской Путеводительницы, то есть имеет анатолийское происхождение, то вполне возможно, что по недоразумению Лызлов мог приписать Гиреям заслуги Селима I [Тур В. Г. Православные монастыри Крыма в 19 – начале 20 вв. – К.: Стилос, 2006 г. Раздел «»].

По-перше, Тур помилково вважає Лизлова автором 16-го (шістнадцятого, мої любі!) століття – замість кінця 17-го. По-друге, він не звернув увагу на цитованого ним же Бертьє-Делагарда і не зауважив, що легенда походить від Меховського. По-третє, ніяких контактів Успенської скелі із Сумелійським монастирем не було (перечитайте ще раз літопис). Зрештою, Селім 1-й був сучасником Меховського, і припускати таку телеграфічну перетворення історичної події на легенду й доставку її у Краків не випадає.

Що ж можна сказати про зміст легенди? Перш за все, ми бачимо, що Меховський дуже слабо уявляв собі топографію Кирк-Ора. В його уявленні це місто, над яким височіє замок (тобто само місто знаходиться в долині). Так справді виглядають європейські міста – хоча б його рідний Краків, але не Кирк-Ор.

Далі, Меховський писав про замок з колод та глини – матеріали, типові для тогочасних замків України і мабуть Польщі, але Кирк-Ор завжди мав кам’яні укріплення. Тобто від реального Кирк-Ора у Меховського лишилась сама тільки назва.

Далі пишеться про дракона, який жив на цій скелі (слід здогадуватись – ще до того, як був побудований замок). І греки та італійці, які жили на острові (якому острові? Крик-Ор – ніякий не острів, а останець, оточений сухими ущелинами), дуже його боялись.

Де ж міг бути такий острів, де жили греки та італійці? Ясно, десь у східній половині Середземномор’я (пригадайте, скільки островів, від Корфу до Кіпра, належало Венеції). В оповідання Меховського цей острів попав, я думаю, через недогляд, у процесі пристосування до кримських реалій давнішої легенди.

Пристосування полягало в прив’язці легенди до Кирк-Ора та до імені кримського хана Ацигері (Хаджи-Гірея). Меховський ретельно використав книгу Яна Длугоша, котрий один раз згадав про приїзд Хаджі-Гірея до Кирк-Ора, можливо, це відбилось і в нашій легенді.

Але відомості про цього Ацигері у Меховського плутані. Так, наш автор змушує Ацигері воювати зі своїми братами. Але ж історичний Хаджі-Гірей не мав предків (спроби надати йому в батьки когось із ординських ханів / царевичів непереконливі й не мають практичного значення – Хаджі-Гірей заснував нову династію з нуля і ніколи не покликався на свою спадкоємність від Орди). Тому в нього не могло бути і братів. І справді, історія його правління наповнена боротьбою з волзькими ханами, і нікого з них братом Хаджі-Гірея ніхто не вважав.

Інша справа – сини Хаджі-Гірея, яких налічують до восьми. Найбільш відомі з них – Нур-Девлет та Менглі-Гірей, які справді вели між собою тривалу запеклу боротьбу, котра скінчилась перемогою Менглі-Гірея.

Тому я думаю, що Ацигері у Меховського виник внаслідок поєднання імені Хаджі-Гірея і фрагментів біографії Менглі-Гірея.

Що ж можна сказати про походження легенди? Однозначно, що вона виникла не в Криму. В самій легенді я бачу поєднання двох мотивів: чудесне знищення змія християнським святим і чудесне явління образу Богородиці десь на скелі. Можливо, ці дві казки були поєднані в одну десь в італо-грецькому Середземномор’ї в 15 ст. (саме в цьому столітті венеціанці захопили багато грецьких островів), але це вимагає глибших студій католицької легендаристики, котрі я залишаю кращим знавцям.

Прив’язку легенди до Криму виконав, мабуть, сам Меховський, почувши її від когось з італійців у Кракові (поки що ми не можемо вказати письмову версію цієї легенди, яка могла б бути джерелом). Мета її складання не зовсім зрозуміла. Ян Длугош у своїй «Історії» подав некролог Хаджі-Гірея, де атестував його великим другом поляків і християн [Długosz J. Roczniki czyli kroniki sławnego królewstwa Polskiego. – Warszawa: 2009, kn. 12, s. 182 – 183], але ніяких конкретних подробиць на цю тему не подав. Можливо, Меховський хотів надати рис конкретності (ставлення свічок) такому загальному твердженню.

Що ж можна сказати про побутування легенди? Легенда в її остаточному варіанті побутувала переважно в Кракові. До Парижа вона потрапила лише з нагоди обрання Генріха Валуа польським королем і не набула в Західній Європі ніякого поширення. Ніхто з європейським мандрівників по Криму ніколи про неї не згадував, і цілком певно взагалі про неї не знав.

Не знали про неї і російські мандрівники, які їздили до Криму. Навіть Мурзакевич (1836), котрий процитував легенду з рукопису, не знав, що цитував Лизлова. Тому ми можемо упевнено сказати, що в самому Криму ніхто не мав ніякого поняття про цю легенду аж до появи популярних путівників на кшталт Ліванова (1874).

Прибіжище переслідуваних християн

Перший варіант такої легенди подав Обрі де ля Мотре (1711):

Греки твердять (не наводячи ніяких доказів чи обгрунтувань), що це була катакомба, в якій переслідувані християни таємно відправляли свій культ.

Але хто їх переслідував і коли це було? – на це ані у місцевих греків, ані у француза-мандрівника керосину не вистачило. Ця легенда з деякими варіаціями повторювалась заіхдноєпропейськими письменниками, наприклад Мілнером (1855):

Згідно традиції, деякі вигнанці утекли у це віддалене місце багато століть тому, в часи, коли послідовників хреста переслідували послідовники півмісяця. Вони знайшли в одній з печер зображення Діви. Це було сприйнято як предмет, що зійшов з неба і символізує захист.

Тут ми бачимо віднесення переслідувань до мусульманських часів і чудесне явлення Діви (але без дракона!). В цілому ця легенда не набула доброї літературної розробки і тому пройшла непоміченою. В російську літературу ця легенда не проникла, хоча вона й любила писати про утиски кримським християнам від мусульман.

Чудо з колискою

Марія Гатрі (1795) подала у досить розвиненому вигляді чудо з жінкою, котра врятувалась від безпліддя заступництвом Діви в Успенській скелі. На пам’ять про це чудо в церкві була привішена колиска. Легенда складена досить зручно, але поширення не набула і лишилась тільки плодом літературної творчості авторки.

Пастух-засновник

Д. Джонс (1823) записав:

Переказ говорить, що монастир був заснований пастухом, з наказу святої Марії, даному у чудесному видінні, яке він мав.

В цьому варіанті, як ми бачимо, нема явління образу Діви, а є видіння. Так само, як і попередня, ця легенда не мала привабливої літературної форми і не набула поширення.

Буря на Чорному морі

Наступну за часом публікації легенда склала О.Шишкіна (1845):

Є переказ, нібито плавателі, які тонули в Чорному морі, коли були врятовані у день Успіння, за даною ними обітницею видовбали тут у кам’яній горі існуючу нині церкву з куполом.

Ця легенда є пристосуванням до місцевості бродячої легенди про заснування монастиря за обітницею. Найближчим аналогом, якщо не прямим прототипом, тут виступає Житіє московського митрополита Олексія, котрий заснував Спас-Андроників монастир у Москві:

«Коли я плив від Константинополя, потрапив у бурю, і дав обіт – створити церкву на ім’я того святого, котрого шанують у той день, як пристанемо до берега. І пристали ми 16 серпня, і тому я хочу створити церкву во ім’я нерукотворного Спаса. То дай мені твого учня Андроника» [Кучкин В. А. : (Старшая редакция жития митрополита Алексея) // Источники и историография славянского средневековья. М., 1967. С. 242 – 257].

Цей епізод повторювався в усіх наступних версіях Житія Олексія, так що був широко відомим (детальніше – в окремому екскурсі).

В обох варіантах легенди міститься: 1, плавання по морю; 2, Чорному; 3, буря, яка загрожує життю; 4, обіцянку заснувати монастир в разі порятунку; 5, монастир на честь святого, котрого святкують у день порятунку.

Вся різниця – Олексій врятувався у день св. Спаса (16 серпня), а плавателі Шишкіної – на один день раніше, 15 серпня. І ця легенда не набула ані розвитку, ані поширення.

Князь Михаїл-Бей

Наступну легенду записав від Георгія Спіранді Михайло Родіонов (1849). Друком цю легенду вперше оголосив Ф. Хартахай (1867), а з нього вона почала кочувати по сторінках популярних видань, зазнаючи при цьому подальших перекручень (простежені у нашому літописі).

За цією легендою, пастух князя Михаїла знайшов на скелі ікону Богородиці. [Про пастуха ми вже чули від Джонса, але там він же і виступає засновником монастиря.] Князь Михаїл, якому в легенді додано ще татарський титул бей (знову князь) забирає ікону до себе, і вона тричі повертається на первісне місце. Аж тоді християни здогадались, що то воля божа, і заснували монастир.

Заснування монастиря на місці чудесного обретіння ікони – дуже популярний мотив християнської легендаристики (хоча б Єлецький монастир у Чернігові пригадаємо). Так само популярним є мотив чудесного повернення ікони на місце знахідки. Результатом місцевої самодіяльності є тільки ім’я Михаїла, його титул бей та подробиця про його помешкання на р. Качі.

І ця легенда, хоча зроблена у повній відповідності до християнських стандартів, не набула значного поширення – перш за все через те, що сама чудесно явлена ікона не збереглась (більше того – ніхто про неї нічого ніколи не чув!) і тому поширення легенди власне суперечило цілям християнської пропаганди. Як же воно так: ікона чудесно з’явилась, а потім безслідно зникла. Куди бог дивився?

Чудесні зцілення

Той самий Родіонов записав від Г. Спіранді дві легенди про чудесні зцілення хворих від ікони Успіння в Успенській печерній церкві. Давніші варіанти, згадуючи про образ Богородиці, не конкретизували, що на ній було зображено, і навіть не називали техніку її виконання. Про цей образ саме як про ікону сказано тільки в попередній легенді.

Спіранді виступив зі своїми чудесами в дуже незручний час, коли в російській церкві була встановлена певна бюрократична процедура визнання чудес. Внаслідок цього чудеса, котрі в 16 – 17 ст. відбувалсь дуже часто, пішли на спад, і нових чудес в 19 ст. уже не було. Церковні бюрократи і самі в бога не вірили, та й іншим не давали.

Тому ці два чуда зберігались в рукописі Родіонова аж до 1888 року, коли вони були надруковані як історичний документ (люди, мовляв, тоді були невігласи…), а не предмет релігійної пошани.

Церква св. Софії

Наступну за часом легенду навів Ф. Хартахай (1867) при викладі плану забудови монастиря 1851 року:

Перед початком самої дороги вгору до скелі, на руїнах старовинної Софійської церкви, котра була обернена колись на мечеть (котра також цілком зруйнована) – збудувати каплицю на честь св. Софії Премудрості Божої, з криницею всередині.

Тепер, переглянувши літопис, ми дійсно бачимо – люди тоді були невігласи і висмоктали з пальця оці Софійську церкву, за які ніхто ні до того, ні після того не чув. Але тут ми можемо чітко вказати мету вигадки – це було «обгрунтування», щоб забрати храм в однієї релігії і віддати іншій. В даному випадку план побудови каплиці не був реалізований, тому і про цю вигадку пізніше не чути.

Виселення християн

Якщо попередні легенди Ф. Хартахай (1867) запозичив зі своїх «джерел», то вигадки про роль «монастиря» у виселенні греків з криму в 1778 році є його персональним внеском. Ми їх розглянемо в окремому екскурсі.

Федір Ліванов

Брошура Ф. Ліванова (1874) була першою спробою поліцейського чиновника скласти історію монастиря [Ливанов Ф. В. Путеводитель по Крыму с исторически описанием достопримечательностей Крыма. – М.: 1875 г., разд. паг.; глава «Бахчисарайский Успенский скит в Крыму» – 41 с.].

Там ми читаємо про печерні міста, які з’явились за одну чи навіть дві тисячі років до нашої ери (с. 3), про християн, котрі у 1 ст. н. е. безсумнівно тут ховались (с. 4), про незліченні грецькі плити на цвинтарі (с. 6) – котрих жоден мандрівник не бачив, про істориків з 8-го ст. Тунмана (с. 6) та з 16 ст. – Лизлова (с. 10). Частково це нагромадження фантазій можна пояснити дилетантизмом автора, частково – ще не повною публікацією джерел.

Важливо, що ця брошура мала надзвичайне щастя в «історіографії» – наступні «історики», аж до відставного міліціонера Віктора Тура, охоче запозичували з Ліванова різні фрагменти, включно із характерними помилками.

Є. Литвинова

Вона у 2003 році склала популярну книгу «: путеводитель» [Сост. Е.М. Литвинова. Симферополь, «РуБин», ЧП Бинькин, 2003]. Від видання такого типу ми не можемо вимагати науковості і критичного ставлення до джерел, але воно цікаве як образ того вінегрету, котрий існує в головах «дослідників» і з якого волею-неволею змушені черпати популяризатори.

Тут ми читаємо про заснування монастиря ченцями-шанувальниками ікон, котрі у 8 – 9 ст. втекли з Візантії від імператорів-іконоборців. Тут же і про первісний монастир біля брами Кирк-Ора, пізніше перенесений на нове місце (див. наступний підрозділ). Тут і про захоплення Кирк-Ора турками в 1475 р. (ну, переплутали Кирк-Ор з Мангупом. З москалів і такий бог бряде…) Тут і про резиденцію митрополита, якою монастир став у кінці 15 ст. Авжеж, не обійшлося без заклику Ігнатія 23 квітня 1778 року. – «Все промелькнули перед нами, все побывали тут»…

Олександр Герцен і Юрій Могаричов

Ці автори – обидва археологи за вузьким фахом – у 2006 році надрукували популярний нарис про монастир [Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Свято-Успенский бахчисарайский монастырь. – Православные монастыри: Симферопольская и Крымская епархия Украинской православной церкви Московского патриархата, Симферополь, Сонат, 2006 г., с. 237 – 250]. Тут ми можемо прочитати про аланський (аланський, мої любі!) монастир 1 пол. 13 ст. на Кирк-Орі, про його перенос в 2 пол. 15 ст. на протилежну скелю, про згадки монастиря (монастиря, мою любі!) в джерелах 16 – 18 ст., про митрополита Ігнатія, який 23 квітня 1778 року тут проголосив…

Словом, все як скрізь, навіть без намагань зробити краще.

Віктор Тур

Останній за часом поліцейський чиновник (відставний), який писав про наш монастир – це згаданий на початку розділу Віктор Тур. У своїй книзі 2006 р. він присвятив Успенському монастирю окремий розділ.

Тут ми знову бачимо паралельно погляди про виникнення монастиря в 8 – 10 та в 14 – 15 ст., між якими автор не може зробити вибору; і про резиденцію готсько-кафинського митрополита, яка тут існувала з кінця 15 ст. (кафинського, мої любі! – детальніше в окремому нарисі); далі читаємо, що у 18 ст. монастир ще раз став резиденцією того ж готсько-кафинського митрополита, бачимо історика 16-го (шістнадцятого, мою любі!) століття Лизлова, про записки російського посольства в Криму з 1625 року (замість 1681-го – авжеж, запозичення з Ліванова!).

Загальним недоліком всіх публікацій останнього часу, присвячених Успенській скелі, є оперування незначною кількістю джерел (найповніший їх перелік дано тільки в моєму літописі) і повна відсутність критичного підходу навіть до тих джерел, які були використані. В цілому ці роботи треба віднести у «донаукову історіографію», в той час як наукова починається з моєї статті.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 147

Модифіковано : 23.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.