Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Пам’ятки / Нові книги про пам’ятки архітектури

Нові книги про пам’ятки архітектури

М.І.Жарких

Мацюк О. Замки і фортеці західної України. – Льв. : Центр Європи, 1997 р. – 160 с.; Третяк К. Київ : путівник по зруйнованому місту. – К. : Київський університет, 1998 р. – 159 с.; Голованский Е. Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассный монастырь и его скит Феофания. – К. : Кий, 1998 р. – 216, 15 с.; Дегтярьов М.Г., Реутов А.В. Михайлівський Золотоверхий монастир. – К. : Техніка, 1997 р. – 159 с.; Кілессо Т.С. Видубицький монастир. – К. : Техніка, 1999 р. – 127 с.; Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К. : Техніка, 1998 р. – 207 с.

Розмову я хочу розпочати з книги Ореста Мацюка “Замки і фортеці західної України”. Автор – не тільки найбільший в Україні знавець філігранології [Мацюк О.Я. Папір та філіграні на українських землях 16 – поч. 20 ст. – К. : Наукова думка, 1974 р. – 295 с.; Мацюк О.Я. Філіграні архівних документів України 17-20 ст. – К. : Наукова думка, 1993 р. – 347 с.; Мацюк О. Історія українського паперу. – К. : 1994 р. – 188 с.], але й пильний дослідник оборонної архітектури України. Він поставив перед собою завдання скласти повний каталог усіх оборонних споруд України від найдавніших часів. Складена ним картотека охоплює понад 5000 об’єктів. Методика роботи полягає у виявленні письмових звісток про споруди в архівних та друкованих джерелах, збиранні старих планів, креслень, фотографій споруд, проведенні експедиційних натурних обстежень з фотофіксацією теперішнього стану пам’яток, виготовленні графічних реконструкцій пам’яток та підготовці друкованого каталогу [Публікації автора на цю тему почались від 1980 р. Ось основні : Мацюк О.Я. Замки й фортеці України від найдавніших часів до 18 ст. : проект каталога // Українська археографія : сучасний стан та перспективи розвитку. – К., 1988.- С. 225-227; Мацюк О.Я. Оборонне зодчество України // Пам'ятки України. – 1990, № 2. – С. 42-47; Мацюк О.Я. Фортеці і замки України // Пам'ятки України. – 1991. – № 2. – С. 55-60].

Розглядувана книга є одним з продуктів цього грандіозного плану. Жанр книги – популярний путівник для туристів. Відомості про пам’ятки розкладені у відповідності до семи запропонованих автобусних маршрутів, які охоплюють території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей і невеликі частини суміжних областей (Дубно, Острог, Кам’янець-Подільський, Хотин). Для кожного маршруту подано картосхему, анотацію англійською мовою (1 сторінка), визначено найкращий час поїздок. Книга рясно ілюстрована чорно-білими фотографіями (в основному сучасними, виконаними для каталогу, але є й старі фотографії знищених споруд) та графічними реконструкціями пам’яток. Якість фотографій – найліпша, яка тільки можлива при офсетному друці на звичайному папері. В кінці книги подано список рекомендованої літератури, іменний і географічний покажчики, які дозволяють легко орієнтуватись у змісті.

Отже, книга є дуже цінним подарунком для любителів старовини. Але вона має ще й практичне та наукове значення. Практичне значення її полягає в пропозиціях щодо організації історичного туризму, поліпшення видовищності маршрутів, визначення першочергових об’єктів для реставрації. Наприклад, для Трускавця подано цілих шість реконструкцій об’єктів різних періодів – від язичницького капища до мисливського замочка. Побудова таких реконструкцій в натурі підвищить культурний потенціал цього курорту. Хочеться вірити, що енергія розмов про необхідність використання історико-культурного потенціалу України буде поступово переходити у конкретні справи – такі, як реалізація запропонованих маршрутів.

Наукове значення книги випливає з того прикрого факту, що друкованого наукового каталогу фортець нам доведеться чекати ще довго. Тому кожна публікація автора за матеріалами його каталогу має наукову цінність. В цій книзі найціннішими є, звичайно, графічні реконструкції пам’яток, частина з яких публікується вперше. Крім того, важливими є фотографії пам’яток (при кожній зазначено рік зйомки) та згадки про результати експедиційних обстежень. Є також цінні зауваження з історії пам’яток (так, на с. 44 зазначено, що перша надійна згадка про Олеський замок належить до 1390 р., а раніші згадки є непевними).

З недоліків опрацювання книги відзначу такі, що можуть заплутати читача : на с. 73 підпис під фотографією палацу в Оброшиному вказує дату 1930-і рр. (замість правильної дати 1730-і рр. в тексті); на с. 86 сказано, що У. Вердум побував у Бродах 17.12.1671 р. (в той час коли йдеться про Радзивилів); на с. 86 вказано, що Іван Федоров став управителем монастиря в Дермані в 1571 році (насправді – не раніше 1575 р. [Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні.- К., 1975.- С. 24-26, док. № 8]); на с. 100 в підписах до фотографій двічі названо Успенський собор Почаївської лаври, коли насправді йдеться про Троїцький собор.

Є невдалі фрази : “Заснування Жовкви як міста припадає саме на той час, коли населення вело постійну боротьбу з ворожими нападами” (с. 51 – а коли ж цієї боротьби не було ?). Є фотографія “оборонного костелу в Стрию“ (с. 71). Мені вже доводилось писати про цю пам’ятку [Жарких М.І. Пам’ятки архітектури Дністра та Стрия // Дослідження Дністра. – К., 1998. – С. 131], і я можу тільки повторити, що в існуючому вигляді костел є пізньою імітацією романських споруд, в якій нема нічого оборонного. Яке його відношення до давнього (евентуально оборонного) костелу – на сьогодні неясно.

Є також певна кількість стереотипних тверджень, які переходять з одного популярного видання до іншого, а також до наукових праць, не маючи за собою нічого певного. Наприклад, “в 1241 р. місто Старий Самбір зруйноване монголо-татарами” (с. 76), “Кременець з рештками замку 9-16 ст.” (с. 96); “Рогатин згадується як місто-фортеця 12-17 ст.” (с. 105), “Солотвин мав давню назву (з 12 ст.) – Краснопіль” (с. 118), споруди Кам’янця-Подільського мають дати : міські укріплення 11-18 ст., Надбрамна башта Польських воріт 13, 15-16 ст., фортечний міст 11-15, 17-18 ст., Старий замок 11-18 ст. (с. 133-136). У всіх поданих інтервальних датах початки є сумнівними, і якщо запитати, а як конкретно виглядав Кременецький замок в 9 ст., то навряд чи хтось нині зможе дати ясну відповідь. В науковому каталозі такі твердження, сподіваюсь, будуть обґрунтовані або відкинуті.

А коли ж буде той науковий каталог ? Можливо, доцільно розглянути перспективу підготовки і видання комп’ютерної версії такого каталогу на оптичному диску. Переваги такого підходу :

– тиражування такого видання однозначно дешевше за тиражування альбому з крейдяним папером;

– немає обмежень на обсяг видання, можна включити весь зібраний матеріал, який у друці може зайняти і не один том;

– якість відтворення фотографій та креслень у комп’ютерному варіанті вища, ніж у друкованому;

– легко створити пошуковий апарат (скажімо, якусь базу даних) для орієнтації в матеріалі;

– можна поруч із традиційними реконструкціями-кресленнями подати тривимірні комп’ютерні реконструкції.

Уявіть собі, як мило виглядала б така віртуальна прогулянка по давньоруському Пліснеську чи Високому замку у Львові, коли на запитання відвідувача реконструкція відповідає, звідки взято те і на якій підставі оце виглядає саме так, а не інакше. Чи є така комп’ютерна робота “marzeniem o zlotym baranie”, як говорить пан Мацюк ? Думаю, що робота по нагромадженню даних, яка вже виконана, є більшою і складнішою за ту частину, яка залишилась.

Хронологічний розподіл числа зруйнованих пам’яток Києва

Рис. 1. Хронологічний розподіл числа зруйнованих пам’яток Києва (за даними К. Третяка).

Від пам’яток західної України перейдемо до пам’яток нашої столиці. Їй присвячено чотири з розглядуваних книжок. На першому місці тут треба, безумовно, поставити сенсаційну книгу Кирила Третяка “Київ : путівник по зруйнованому місту”. Вона дає перелік зруйнованих пам’яток Києва у хронологічному порядку їх руйнування. Чільне місце відводиться руїні 1930-х років та осені 1941 р. (рис. 1). Найбільше уваги приділено зруйнованим храмам (згадано 73 церкви і 2 синагоги), також розглядаються зруйновані житлові будинки та адміністративно-громадські споруди (рис. 2). Для кожної пам’ятки наводяться стисла архітектурна характеристика, дані про її спорудження та руйнування. Книга рясно прикрашена рідкісними фотографіями, значна частина яких публікується вперше. Можна тільки пошкодувати, що якість відтворення цих фотографій невисока, сильно поступається книзі Мацюка.

Розподіл числа зруйнованих пам’яток Києва за типами

Рис. 2. Розподіл числа зруйнованих пам’яток Києва за типами (за даними К. Третяка).

Центральне питання книги – про архітектурну і мистецьку цінність споруд “доби капіталізму”. Якщо цінність споруд у стилі бароко чи класицизму є самоочевидною і не вимагає додаткових обґрунтувань (для визнання цінності достатнім є сам факт віднесення споруди до таких стилів), то цінність “псевдо”-стилів кінця 19 – початку 20 ст. (псевдо-візантійського, псевдо-російського, еклектики і т.д.) не є такою незаперечною, і автор виступає апологетом цієї архітектури.

Ось як автор формулює свій погляд на причини масового руйнування київських споруд :

“Радянська влада розпочала справжнє полювання на пам’ятки епохи бароко, намагаючись знищити все, що нагадувало про гетьманське самоврядування” (с. 36).

“Київ визнавався як місто, в якому до 30-х рр. нашого століття майже не було створено нічого, хоча б трохи вартого уваги мистецтвознавця. Оригінальні приклади архітектури останніх передреволюційних десятиріч трактувалися як потворні та були приречені на повне зруйнування або перебудову. Реконструкція міста мала на меті не створення нових прекрасних споруд, а знищення старих” (с. 89).

Окремо треба зупинитись на трактуванні автором радянської диверсійної операції осені 1941 р. :

“Чого ж домоглися радянські підпільники та військові своїми діями, крім жахливих втрат серед мирного населення ? Абсолютно нічого, бо не можна вважати декілька сот загиблих службовців вермахту виправданням смерті тисяч заручників та знищення історичної спадщини міста” (с. 123).

Знаменно, що під впливом остаточної поразки Радянського Союзу у боротьбі за панування над світом (поразки, яка призвела до розпаду Союзу) наступає переоцінка тих зусиль і жертв, які робились Союзом у цій боротьбі. Поки була надія на перемогу, такі жертви знаходили виправдання в тому, що переможців не судять. А тепер, коли сподівання на панування над світом остаточно зникли, ми залишились зі спогадами про руїни Хрещатика і без “мети”, яка мала бути досягнена такими “засобами”.

До недоліків книги Третяка слід віднести відсутність наукового апарату. Це тим більш прикро, що сам зміст книги вказує, яку велику пошукову роботу в архівах провів автор. Тим не менше ця книга є дуже цінним внеском у висвітлення теми втрачених пам’яток і стане у великій пригоді при опрацюванні каталогу втрачених пам’яток України (сподіваюсь, що такий каталог буде підготовано).

Одна з чільних пам’яток Києва, зруйнована комуністами – Михайлівський Золотоверхий монастир. Його відбудова викликала появу двох наступних книжок. Перша з них – репринтне відтворення книги Є. Голованського, яка вперше була надрукована в 1878 році. Репринтні відтворення старих книжок – помітне явище нашого часу. Ці репринти можна поділити на дві групи : до першої віднести книги, які й досі не втратили наукової ваги (як “Історія України-Руси” Грушевського), до другої – книги, які представляють спеціально історіографічний інтерес (як “Історія Малої Росії” Бантиш-Каменського). Репринт, який ми розглядаємо, не можна віднести до жодної з цих груп: не маючи ніякої наукової вартості, він разом з тим не становить й історіографічного інтересу, бо навіть у момент першої публікації ця незугарно зліплена компіляція не становила наукової цінності. До того ж книга рясніє величезною, просто неймовірною кількістю друкарських помилок, які нерідко повністю спотворюють зміст. Залишається тільки дивуватись, як монастир, отримуючи понад 40 тисяч рублів доходу річно (с. 98), випустив таке стидобисько. Видно, секрет підготовки якісних видань полягає не у грошах.

Чи треба аналізувати помилки понад столітньої давності? Треба, бо видавництво “Кий” зробило все можливе, щоб подати її як авторитетне джерело. Вона віднесена до поважної серії – на форзаці написано : “Книги, которые нам нужны”. На контртитулі написано : “Книге 120 лет”. В анотації написано : “Книга позволит современному читателю получить информацию из первых рук об одной из киевских святынь”. Все це разом створює у непідготованого читача враження, що тут подано останнє слово науки:

“Заснування цього монастиря відноситься ще до перших часів охрещення Русі св. Володимиром і належить першому київському митрополиту Михаїлу […] Він оселив на цьому місці грецьких ченців, які прибули з ним на Русь, збудував для них церкву в ім’я св. Михаїла […], заснував при ній свою кафедру” (с. 1).

Все це суцільні вигадки : 1) що монастир засновано за кн. Володимира; 2) що для нього спроваджено грецьких ченців; 3) що митрополит (не князь) збудував церкву; 4) що він заснував там кафедру, зробив осідком митрополії. До того ж нині встановлено, що Михаїл був першим митрополитом, але не в часи Володимира, а в часи Аскольда.

“В 1644 році, на пильне прохання польського сенатора канцлера Георгія Феолінського, який був у Києві для поклоніння київським святиням, дана йому частина перста правої руки вмч. Варвари. В 1650 році, коли гетьман литовський Януш Радзівіл […]” (с. 39).

Канцлера звали не Феолінський, а Оссолінський, і був він у Києві не в 1644, а в 1647 р., і не для поклоніння київським святиням, а для відвідання своїх задніпровських маєтків; Я. Радзівіл узяв Київ не в 1650, а в 1651 р., і т.д. “Трапезна церква – готичного стилю візантійської архітектури” (с. 33). Ось така інформація надходить до нас “із перших рук” через “книги, які нам потрібні”.

За всім тим уважний читач зможе знайти там і дещо справді корисне: це виклад житія св. Варвари, опис її чуд (який починається з 1640 р.), описи споруд та прикрас монастиря, які в переважній більшості знищені. 10 сторінок присвячено життєпису Іринея Фальковського, 14 – Інокентія Борисова, 10 – Аполінарія Вигилянського (але це не біографічні нариси, а послужні списки цих ієрархів).

Тим не менше перевидавати книгу Голованського не було ніякої потреби. Професіонал знайде її в бібліотеці (вона не є надто великою рідкістю), а нефахового читача книга може ввести в оману.

Зазначимо, що до книги додана невелика, але дуже змістовна післямова О.В. Возницького, з кількома ілюстраціями і планом монастиря (сама книга Голованського ілюстрацій не містить). Читати її набагато цікавіше, ніж саму книгу. Було б дуже корисно, якби автор післямови написав ширшу розвідку про Михайлівський монастир.

Книга М.Г. Дегтярьова і А.В. Реутова про Михайлівський Золотоверхий монастир є приємним контрастом до книги Голованського. Підготована вона надзвичайно ретельно і якісно, помилок є буквально лише кілька [в битві на Нежатиній ниві брали участь князі “Олег і Борис Святославичі” (с. 19) – замість “Олег Святославич і Борис Вячеславич”; “пропозиції фасадів Михайлівської церкви” (с. 41) замість “пропорції фасадів”; на стіні приділу намальовано “апокаліптичні видання” (с. 129) – замість “видіння”]. Книга містить нарис історії монастиря (доведений до 1917 р.; доля монастиря як релігійної організації після 1917 р. не висвітлена) та опис архітектурних і мистецьких цінностей, з ним пов’язаних (включно з результатами найновіших досліджень 1994-1996 рр.). Автори рішуче спростовують ряд легенд щодо монастиря:

“Митрополит Михаїл не міг брати участі у поваленні поганських кумирів, і легенда про заснування ним Михайлівського монастиря є безпідставною” (с. 13).

“За писемними джерелами, Михайлівська церква у давньоруський період ще не була собором окремого монастиря” (с. 23).

У зв’язку з цим виникає питання : а коли ж заснований монастир ? Автори відповідають на нього на підставі грамоти Семена з Колків для Печерського монастиря [Грамоти 14 ст.- К., 1974.- С. 134-135 (док. № 72)], де “серед свідків названий святого Михаїла Златоверхого ігумен Стефан Переломило” (с. 66). У згаданому виданні вона датована 21.11.1398 р., і на цій підставі автори висувають припущення, що монастир був заснований заходами митрополита Кіпріана незадовго перед тим (під час його перебування в Києві в 1396-1397 рр.) : “Імовірно, реставрацію Золотоверхої церкви та збудування монастиря слід пов’язати з будівельними заходами Вітовта по відновленню київських фортифікацій” (с. 67).

Дуже спокусливо прийняти цю струнко збудовану гіпотезу, але щодо датування грамоти є сумнів. Так, відомий історик церкви С.Т. Голубєв датував її століттям пізніше – 21.11.1498 р., зокрема, на підставі згадки печерського ігумена Феодосія [Древний помянник Киево-Печерской лавры к.15 – н.16 вв. / ред. С.Т. Голубев // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца.- 1892.- Т. 6, приложение.- С. 11]. Грамота має приписку : “Индикта 5 […] до того листу притиснена печать”, але вона не вирішує справи, бо 1398 рік мав індикт 6, а 1498 – індикт 1. Список свідків на цій грамоті виглядає так : “А при том были старци Печерского монастыря Дублянски Іона Авраам ключник Нифонт Святаго Михайла Златоверхого игумен Стефан Переломило поп Лисинский Фалелей а писал Филарет Полатник”. На мій погляд, розбивати його слід так : 1) Дублянски Іона; 2) Авраам ключник; 3) Нифонт Святаго Михайла Златоверхого игумен; 4) Стефан Переломило поп Лисинский; 5) Фалелей [без титулу]. Так розбиває текст і видавець “Грамот 14 ст.” М.М. Пещак, вважаючи ігуменом Михайлівського монастиря Нифонта [Грамоти, с. 208]. Отже, ця грамота вимагає додаткового дослідження, а питання про час і обставини заснування Михайлівського монастиря не можна вважати розв’язаним.

Постійні спустошення, яких зазнавав монастир в 2 половині 15 – початку 16 ст. (с. 68-72), призвели до того, що в ньому не склалося ніякої історичної традиції щодо початків монастиря. Зокрема, в грамоті великого князя Олександра 27.06.1496 р. [У Голованського (с. 5) ця сама грамота датована 27.07.1502 р., але згаданий в ній індикт 14 вказує на 1496 рік (1502 р. був індикт 5)] сказано, що “здавна той монастир є нашим подаванням” (с. 69), але уже тоді ніхто не міг конкретно сказати, коли саме й за яких обставин виникло це право. Відсутність правдивої стародавньої традиції була скомпенсована на протязі 1620-1720 рр. рядом легенд : про мощі св. Варвари Ієрапольської і про першого митрополита Михаїла – засновника монастиря. Фундаторами легенд були Іов Борецький, Феодосій Софонович та Іоасаф Кроковський. Легенду про митрополита Михаїла вже відкинуто (в тому числі і в книзі Дегтярьова і Реутова); пізнє походження легенди про св. Варвару нещодавно блискуче обґрунтував І.З. Мицько [Мицько І.З. До проблеми становлення популярних християнських культів в Україні // Mediaevalia Ucrainica. – 1998. – Т. 5. – С. 41-42]. Він вказав на свідчення Е. Лясоти з 1594 р., помітуване іншими дослідниками цього питання :

“В церкві св. Михаїла […] лежить у дерев’яній труні тіло св. діви Варвари, доньки одного короля, молодої недорослої дівчини, років біля 12, як можна заключити по довжині її. Воно ще нетлінне і покрите тонким полотняним покривалом до ніг, які не прикриті. Я до них доторкнувся і знайшов їх твердими і нетлінними. На голові у неї дерев’яна визолочена корона” [Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – Отд. 2. – С. 18].

Уважний німець зацікавився мощами і описав їх максимально докладно. Не може бути ніякого сумніву, що він розпитував ченців, хто та дівчина, і неодмінно відмітив би, що це славна стародавня мучениця з часів Діоклетіана, якби такий зв’язок існував уже на той час. Але ченці не могли сказати про неї нічого, окрім того, що це “донька якогось короля”. Отже, І.З. Мицько повністю правий, коли вказує на І. Борецького як на автора ототожнення київських мощей з ієрапольською мученицею. Супроти цього втрачає значення повторена рецензованими авторами легенда (с. 48-50) і відпадає потреба шукати історичну ситуацію, коли б ієрапольські мощі могли потрапити з Візантії на Русь. В зв’язку з пізнім походженням легенди стає зрозумілим і відмічений вище факт, що чудеса від київських мощів починають фіксуватись з 1640 р. – в раніші часи (в 16 ст., скажімо) сам предмет не вважався носієм особливої святості та чудотворності.

Книга Т.С. Кілессо про Видубицький монастир відрізняється від попередньої своїм більш популярним характером. Видубицький монастир не є такою новиною в нашій пам’яткознавчій літературі, як Михайлівський Золотоверхий, і тому цілком природно, що в цій книзі ми зустрічаємо ряд уже усталених поглядів та оцінок. В книзі нема історичного нарису монастиря як релігійної установи, натомість є докладний опис всіх пам’яток архітектури монастиря та пам’яток мистецтва, пов’язаних з монастирем (саме ці розділи, на мій погляд, є найцікавішими).

До недоліків книги слід віднести цілий ряд помилок і плутаних виразів : “Ярослав Мудрий оженився з королевою шведською Інгігердою” (с. 11 – королівною); “Ярославичі разом у 1072 р. перенесли мощі Бориса і Гліба в збудований Ізяславом Дмитрівський (Михайлівський Золотоверхий) собор” (с. 12 – до церкви у Вишгороді); “Володимир Мономах назавжди звільнив Київську Русь від постійних нападків [!] половецьких орд” (с. 16 – не назавжди, на 50 років); “в кінці 12 ст. літописи описали подію, що стала епохальною в історії Давньоруської держави – спорудження підпірної стіни у Видубичах” (с. 17 – епохальність є перебільшенням); “ігумен Сильвестр разом з князем Ізяславом Ростиславичем брав участь [в урочистостях 1115 р. у Вишгороді]” (с. 18 – літопис згадує тільки Володимира Мономаха, Олега та Давида Святославичів); “Наводницький став знаходився в тому місці, де зараз перетинаються проспект 40-річчя Жовтня і вулиця Наводницька” (с. 20 – є вулиця Старонаводницька, але вона з цим проспектом не перетинається); “у 1848 р. Тарас Шевченко […] часто здійснював прогулянки берегом Дніпра аж до Видубицького монастиря”; “якби фрагмент альтанки не намалював у 1848 р. Тарас Шевченко” (с. 29, 87 – в 1848 р. Т. Шевченко перебував на засланні; його офорт “Видубицький монастир“ датується 1844 р.); “пощастило остаточно з’ясувати, що Михайлівський собор був не восьмистовпним, а шестистовпним […] спочатку храм являв собою чотиристовпну споруду” (с. 46, 50 – можливо, М.К. Каргер і помилявся, але такої плутанини не допускав [Про нову реконструкцію Михайлівського собору див. : Бикова Р.П. Видубицький монастир // З історії української реставрації.- К., 1996.- С. 177-185]); “Данило Апостол обраний гетьманом України в 1721 р.” (с. 80 – в 1727 р.); битва під Бородином була не 26 липня 1812 р. (с. 95), а 26 серпня; “при дослідженні хрест Петра Могили виявився не срібним, а металевим” (с. 103 – срібло теж метал); “вигравіруваний герб митрополита Петра Могили з бичою головою” (с. 104 – стилістична помилка – бича голова була не на плечах П. Могили, а на гербі).

Враховуючи, що популярне видання орієнтоване саме на нефахівців, таких недоречностей бажано уникати. Тим не менше книжка є добрим путівником по монастирю, і, думаю гарною згадкою для туриста про відвідання цього місця.

Книга В.Д. Віроцького “Храми Чернігова“ за жанром також є популярним провідником по пам’ятках міста і також містить ряд усталених положень. Найцікавіше в ній, на мій погляд – нові подробиці про долю пам’яток під час правління комуністів, а також відомості про відроження релігійного життя в місті в останні роки. Дано також ряд відомостей про пам’ятки, які зруйновані протягом 18-20 ст.

І ця книга теж не уникла ряду неточних чи помилкових виразів : сказано, що є давньоруська пам’ятка в Острозі (с. 5 – замість “в Острі“); “на Чернігівщині знайдено скарб арабських монет VI-VII ст.” (с. 9 – арабські монети 6 ст. є справжньою дивиною); сказано, що було удільне князівство в Козельці (с. 17 – замість “в Козельську”); “на поверхні фрески утворюється шар прозорого кристалічного кальцію, який захищає зображення” (с. 29 – звичайно, не кальцію, але якоїсь його солі); “Ігор і Святослав Ольговичі 13 серпня 1140 р. дали битву Ізяславу під Києвом” (с. 38 – насправді 1146 р.); “М.О. Макаренко загинув у 1936 р.” (с. 41 – насправді в 1938 р.); “у 1779 р. закладено Троїцький собор” (с. 151 – насправді в 1679 р.); “після смерті Дем’яна Многогрішного обрання нового гетьмана відбувалось на військовій раді під головуванням Лазаря Барановича” (с. 154 – залишаючи головування на совісті автора, зауважу, що Д. Многогрішний помер на засланні на Забайкаллі після 1691 р. [Оглоблин Н.Н. Служба в Сибири Демьяна Многогрешного // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца.- 1892.- Т. 6, отд. 2.- С. 149-170], тому обрання гетьмана було не після його смерті); “церква у Великих Сорочинцях збудована гетьманом Данилом Апостолом у 70-х рр. 18 ст.” (с. 180 – Д. Апостол помер 1734 р.).

На закінчення треба відмітити, що останні три з розглянутих книжок випущені видавництвом “Техніка” в рамках серії “Національні святині України”. Видання цієї серії підтримується Міністерством інформації в рамках Національної програми випуску соціально значущих видань. Ці книги повністю відповідають меті програми, і слід побажати, щоб видання книг цієї серії було продовжене.

Надійшло до редакції 27.04.1999 р.

Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1999 р., вип. 3, с. 131 – 136.

| Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5475

Модифіковано : 25.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.