Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Всередині історичного атласу України / Поезія кордонів і границь

Всередині історичного атласу України

Поезія кордонів і границь

Микола Жарких

Якщо наша історія – , то цілком природно очікувати, що й наша географія вийде такою ж – вільною і поетичною. Але якщо історику можна без церемоній сказати: ну, тут ти, брате, у фантазію вдався, – то географу так просто цього не скажеш. Фантазія, нанесена на географічну карту, надто з цифровою топоосновою, набуває всіх рис «історичної» реальності, і потрібно деяке зусилля, щоб сказати: ніяка це не реальність, а просто поетична вольність.

Які є конкретні історичні дані, що місто Боржава на Закарпатті існувало в 880-х роках і входило до складу Болгарської держави (разом з переважної частиною території сучасної Румунії), як то подано на с. 115 – 117? Болгарська Вікіпедія подає карту «Перша Болгарська держава за Симеона (893 – 927 рр.)» – на ній північна границя доходить до Пешта і Сольнока в Угорщині. Всього-навсього. [Щоправда, східна границя на ній доходить до Дніпра, але ми зараз не її обговорюємо.] Автор даних карт – Юрій Лоза – показався на них більшим патріотом Болгарії, ніж самі болгари, але наскільки то відповідає джерелам?

На тій же карті (с. 115) показана держава Аскольда з центром в Києві. І знов питання – чи справді древляни входили до її складу? Я собі думав, що древляни були остаточно підкорені після жорстоких війн в середині 10 ст. Чи справді південна границя володінь Аскольда доходила аж до верхів’їв Інгула та Інгульця і виходила до Дніпра між Пслом і Ворсклою?

Слід зауважити, що оця нещаслива особливість – проводити південну границю Русі на правому березі Дніпра по Тясмину чи навіть південніше – проходить через усі наступні карти і для жодного історичного періоду не має документального підтвердження. За князя Володимира цей південний кордон проходив по Стугні (с. 151) – нема заперечень. За князювання Ярослава він проходив по Росі (с. 159) – теж нема заперечень. На с. 159 подано досить детальну схему оборонних ліній на півдні Русі. На правому березі Дніпра ця лінія проходила по річці Рось, а на лівому – по річці Сула. Всі фортеці розташовані на північних берегах цих річок – щоб мати вільне сполучення з Києвом і водну перепону з боку степу. На цій карті південний кордон Русі показано реалістично – у відповідності до цих оборонних рубежів. Така позиція кордону утримується до с. 171, аж до карти 1194 року. А вже на с. 172 – 173, на картах 1 пол. 13 ст., ми бачимо цей кордон відсунутим до Кременчука, на що нема підстав. І далі на с. 173, на загальній карті Русі 1132 – 1199 рр., кордон відсунуто на південь – всупереч тому, як його правильно показано на с. 168 – 169 на серії карт для того ж періоду (1132 – 1194 рр.)

Якби я був київський князь, я б запитав себе – а як я збираюсь утримувати територію на південь від Росі, якщо там немає жодної моєї фортеці? – і сам би собі відповів: ніяк. Для утримання території на ній треба мати фортеці – про цю аксіому в даному атласі дуже часто забувають.

Дуже змістовною є карта «Київська держава за Володимира (980 – 1015 рр.)» (с. 151). На ній я вперше чітко побачив основну політичну ідею князювання – натиск на Захід, який вилився у приєднання до Києва широкої (до 500 км) західної смуги від Німана до Дністра. Показано також походи на Волзьку Болгарію (985 р.) та на Херсонес (988 р.).

Разом з тим русько-візантійські політичні відносини показані на ній неповно – не показана боротьба імператора Василя 2-го з повстаннями Варди Фоки та Варди Скліра, в якій брали участь руські допоміжні війська. А це ж повний переворот у політиці Русі – замість того щоб воювати з імператорами (як за Святослава), Володимир вирішив їх підпирати, і цей союз (загально беручи) тривав аж до кінця Візантії. Та й самі по собі походи руських військ у Малу Азію – річ достатньо цікава і придатна для картографування.

На цій же карті південно-західна ділянка державного кордону упевнено перетинає Карпати, так що вся сучасна територія Закарпатської області виглядає як підвладна Володимиру. Щоб ні в кого не було сумнівів щодо спроможності київського князя контролювати цю досить віддалену землю, тут показано міста Ужгород та Боржава, в яких – слід здогадуватись – картограф припускає наявність князівських фортець і залог. Ну, в Ужгороді виникнення укріплень на Замковій горі орієнтовно датують кінцем 10 – початком 11 ст., а в Боржаві – 11 ст. Обидві фортеці сучасні дослідники вважають угорськими, не київськими [Гомоляк О.М. // Карпатика, 2007, вип. 36]. Так які конкретні історичні джерела вказують на перебування київських залог у цих фортецях? (Утрату Закарпаття в атласі датовано часом Ярослава Мудрого – на карті на с. 155 показано навіть стрілки угорської експансії. На карті на с. 157 ця подія точно датована – 1016 – 1018 рр. Які конкретні джерела… і т.д.).

На цій же карті спорий кусень території на правому березі Дніпра, який охоплює сучасні південну Київщину, Черкаську, Кіровоградську, Вінницьку, Миколаївську, Одеську області та Молдавію, зафарбовано з поясненням: «Територія, над якою Русь утратила контроль в 980-х рр. внаслідок експансії печенігів». Невже хтось всерйоз вірить, що Русь хоч колись мала такий контроль?

На цій карті (і на багатьох наступних, пізніших) ми бачимо напис «Меотида (Сурозьке море)» на місці звичного всім Азовського моря. Які є підстави називати це море Сурозьким? – Рівно ніяких. Сурозьке море вперше і в останнє згадано «Повісті про вбивство князя Михайла Ярославича» (1319 р.). З контексту повісті зовсім не видно, щоб автор думав про наше Азовське море. Тому назву «Сурозьке» щодо Азовського моря слід вважати історичним баснословієм і викреслити з усіх карт. [Докладніше: Вортман Д. // Ruthenica. Т. X. К., 2011]

На картах політичного розвитку Русі, починаючи з 1142 р., є баснословне продовження території Галицького князівства на південь. На раніших картах південний кордон Галицького князівства зображено більш-менш реалістично – від гирла Калюса на сході до верхів’їв Серету і Черемоша, з чим загалом можна погодитись (тобто можна посперечатись, чи справді південний кут цієї території – пізніша Буковина – належав до Галича, бо тут не відомо жодної фортеці). Але на пізніших картах смілива фантазія картографа віддає під владу Галича широку смугу землі, обмежену Карпатами, нижнім Серетом, Дунаєм, берегом Чорного моря і вододілом Дністра та Богу – тобто приблизно територію пізнішої (14 – 15 ст.) Молдавії. Так само показано кордон на с. 173 та 175 (Русь в 1132 – 1230-х рр.) і на всіх картах Галицько-Волинської держави (с. 229 і далі).

На с. 231 (Галицько-Волинська держава в 1238 – 1264 рр.) ця фантазія представлена у найбільш розвиненій формі. На цій території позначено такі міста: [Чечунь]?, [Черн]? – на Пруті, [Сочава], Немеч, [Яський Торг], [Романів Торг], Берладь?, Текуча, Малий Галич (на Дунаї), Білгород (на місці сучасного Білгорода Дністровського).

Ну як все можна назвати окрім «xvantasia bezpidstaviensis»? Берладь згадується в історичних джерелах, але це місто досі не локалізоване (недарма ж проти нього стоїть знак питання). Назви, узяті в квадратні дужки, походять з пізнішого часу, в часи Данила Галицького вони невідомі. Білгород у давньоруський час не існував – факт незаперечний. Про візити князя Данила на Дністер (Василів, Онут, Бакота) ми добре знаємо з літопису – чому ж ми нічого не знаємо про такі візити в Текуч чи на Дунай? За сто з гаком років оцього міфічного володіння Молдавією жоден галицький князь не знайшов часу і натхнення там побувати, і жоден з численних суперників не спробував міцність цього володіння і не намагався його захопити. Все це дає достатні підстави викреслити дане баснословіє з історичних карт давньої Русі.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1854

Модифіковано : 14.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.