Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Фальшивий ювілей, або Помилковість думки про заснування Київської Софії князем Володимиром / Also sprach Nikitenko!

Фальшивий ювілей,
або
Помилковість думки про заснування
Київської Софії князем Володимиром

Also sprach Nikitenko!

М.І.Жарких

Які нові джерела і нові методики дослідження запровадила Н.Нікітенко ? Ніяких. Всі використані нею джерела давно відомі в науці, і якби вони справді містили відповідь на запитання «котрого дня, місяця і року було закладено (завершено) Софійський собор» – то вже ж Сергій Соловйов, Михайло Максимович, Дмитро Іловайський, Михайло Грушевський, Євген Голубинський, Микола Петров, Борис Греков, Михайло Тихомиров, Борис Рибаков, Михайло Каргер, Петро Толочко, Анжей Поппе, Юрій Асеєв, Григорій Логвин – вже ж, кажу я, хто-небудь з них зауважив би цю обставину і прикрасив свій твір на тему Київської Русі таким цінним спостереженням. І з того часу це спостереження, оперте на джерелах, було б прийнято в науці й увійшло б до енциклопедій.

Але так воно не сталось, і причина проста – наявні джерела не містять відповіді на сформульоване вище запитання. Тому й виникла досить пустопорожня києво-софіє-засновознавча дискусія. Н.Нікітенко пропонує таке розв’язання :

Очевидно, собор возвели ещё при Владимире, в последней стадии его правления. Тогда же вокруг собора соорудили деревянные монастырские сооружения, сгоревшие в 1017 г. При Владимире начали и роспись, проводившуюся очень слаженно и быстро […] Смерть Владимира прервала работы на стадии выполнения мозаичного декора западной части центрального нефа, где не успели завершить композицию «Сорок мучеников». Работы закончили при Ярославе […] Тогда же по заказу Ярослава в северную галерею встроили его усыпальницу. […] Первое освящение Софии произошло при Владимире, в воскресенье 4 ноября 1011 г., а второе – при Ярославе, в воскресенье 11 мая 1018 г. (с. 19)

Точність хронології вражаюча, але повністю фантастична. Нагадую ще раз : конкретне гуманітарне знання випливає з джерел, і тільки з джерел. Якби Н.Нікітенко могла підперти свої побудови грамотою такого змісту : «Оце я, давньоукраїнський князь Володимир, наказую оцим своїм листом освятити в наступну неділю Софійський собор, побудований за моїм наказом на полі вне града Києва. Діялося в суботу 3 листопада, за 980 років до початку нашої української ери» – якби, кажу я, десь в архіві Головного управління архітектури і містобудування міста Києва знайшлася пергаментна грамота такого змісту, тоді можна було б вважати конструкцію Н.Нікітенко за обгрунтовану.

Але немає такої грамоти, а ті джерела, що є…

Какі такі джерела !? Так сказала Нікітенко ! Якщо джерела цьому суперечать, тим гірше для джерел !

Н.Нікітенко, щоб розчистити місце для своєї нової теорії, відкидає Новгородський перший літопис :

Учёные считают дату Новгородской летописи – 1017 год – весьма сомнительной, поскольку в этой летописи в пределах 11 века вообще не было дат, а расставлены они позже и часто с ошибками (с. 11).

Що за вчені так вважають – цього Н.Нікітенко не говорить. Якщо не було дат, то звідки взялися порожні роки ? Зрештою, вчений має аналізувати те джерело, яке дійшло до нас (процитоване вище), а не гіпотетичну реконструкцію того, що до нас не дійшло. Це критичне зауваження нестійне.

Далі Н.Нікітенко відкидає «Повість времен і літ» :

Не вызывает доверия и летописная статья 1037 г., в которой речь идёт об одномоментном создании целого комплекса крупных сооружений (с. 11).

От вам і вся «критика». Моя Ціля цього не хоче – і край. Звинувачувати «Повість» (як і кожне історичне джерело) у тенденційності – все одно, що звинувачувати воду, що вона мокра, а сонце – що воно яскраве. До того ж ніякої особливої тенденції до возвеличування Ярослава (аж до приписування йому чужих заслуг) у «Повісті» якраз нема. Як вписується у панегірик розповідь про повстання проти батька ? про поразку на Бузі, після якої Ярославу довелось тікати сам-четверт ? про полон його сім’ї ? про його намір тікати за море (тоді його урятували новгородці) ? про поразку від Мстислава (тоді його урятували кияни) ?

Замість цього найліпшого (як ми бачили вище) джерела Н.Нікітенко висуває на перший план «Слово про закон і благодать», енергійно, але безпідставно (як ми бачили вище) перетягаючи його на самий початок правління Ярослава. Розглядаючи дані Титмара, вона впевнено висновує :

Есть все основания считать, что Титмар говорит именно о том соборе св. Софии, который сохранился поныне (с. 14).

Така впевненість не має особливих підстав : як ми бачили вище, оповідання Титмара допускає й інші інтерпретації і зовсім не примушує нас зв’язувати його з існуючим собором.

Решта міркувань Н.Нікітенко присвячена непрямим даним, які не дають конкретних відомостей про собор, а стосуються історичної обстановки довкола нього. Звісна річ, оці непрямі дані не мають ніякого вирішального значення у справі встановлення конкретного факту (як дата створення собора); вони мають значення тільки для історичних узагальнень. Але розглянемо коротко й ці міркування.

1. Грецькі майстри, які збудували Десятинну церкву, не могли залишатись 20 років (996 – 1016) без роботи (с. 15).

А хто й коли збудував три кам’яних палаци довкола Десятинної церкви ? Хто й коли збудував кам’яну в’їзну башту города Володимира ?

2. Володимир мусив спорудити митрополичий собор, бо Десятинна церква була князівським двірцевим храмом (с. 15).

За Володимира християн у Києві було так мало, що вони з повною вигодою і без тісняви могли розміститись у підкупольному просторі Десятинної церкви, не кажучи вже за її центральну наву. Функції двірцевого і кафедрального храмів тоді співпадали, парафія на всю Русь була одна, храм – теж один, князь і його сім’я були першими (і найважливішими) прихожанами, а єпископ був їхнім пастирем. Звичайно, в міру збільшення числа християн, розширення мережі парафій і побудови нових храмів ці функції поступово розмежовувались, але за Володимира такої потреби, мабуть, не було.

3. Сумнівно, щоб Ярослав міг розгорнути значну будівельну діяльність на початку свого київського княжіння, коли вів тяжку боротьбу за владу (с. 15).

Ярослав, здобувши в 1016 р. Київ, не міг знати, що попереду важка боротьба, яка триватиме 20 років (аж до смерті Мстислава Тмутороканського).

4. Археологічні джерела свідчать про часткове руйнування собору невдовзі після його побудови (зокрема, уламки кувшинів-голосників з кусками прилиплого розчину) (с. 16).

Якщо це жарт – то дуже невдалий, а сприймати це серйозно неможливо. Як знахідка голосників може вказувати на руйнування невдовзі після побудови ? Чи не простіше припустити, що вони потрапили у шар засипки під час ремонтів 17 ст., коли було розібрано зруйновану західну частину собору ? Тоді було розібрано й пазухи давніх склепінь (а це мабуть кілька десятків кубометрів), які всуціль складені з голосників на розчині. Куди поділи це сміття ? Напевно, на нівелювання площі довкола собору.

Датування археологічних матеріалів завжди розпливчасте; сто років – це дуже вузька дата, і лише в унікальних випадках її вдається звузити до 30..50 років. Але будівельне сміття до таких випадків не належить. Тому археологічним міркуванням у нашому питанні можна дати спокій.

5. Башти Софії попри інші функції відігравали також роль оборонних споруд, і південна башта, імовірно, була частково зруйнована під час нападу печенігів на Київ (с. 16).

Говорити про «оборонне значення» башт Софії може тільки доктор історичних наук, тобто людина, яка ніколи не була в соборі, нічого не знає про давньоруську архітектуру і не уявляє різниці між храмом-фортецею і просто храмом. Отже, короткий курс для таких «фахівців».

5.1. Вся давньоруська архітектура не знає такого типу споруди, як храм-фортеця.

5.2. Храм називається храмом-фортецею, якщо він має у верхній частині галереї або каземати (приміщення для стрільців) та бійниці, з яких велася стрільба. Розташування казематів у верхній частині будівлі давало оборонцям перевагу у дальності стрільби перед нападниками.

5.3. Ніяких бійниць у баштах Софії немає й ніколи не було. В них прорізані вікна для освітлення сходів (не для стрільби).

5.4. Тільки божевільний міг побудувати великий собор на полі, не захищеному оборонними спорудами. Князь Ярослав був Мудрий (а це не те саме, що божевільний), тому собор почали будувати, коли ця територія вже була прикрита валами.

6. Графіті. Їм у книзі присвячені сторінки 21 – 29. Всі ці сторінки – це один суцільний потік нестримної фантастики. За яке графіті не візьметься Н.Нікітенко – одразу видобуває з нього вказівку на до-Ярославові часи. В цих графіті їй ввижаються імена синів Святополка Володимировича (одразу чотирьох) та його матері Олісави; розростаючись crescendo, фантазія Н.Нікітенко породжує регентство Олісави при малолітніх синах Святополка, яке буцімто наступило після загибелі Святополка. Але всі ці «поручики Кіже» бліднуть перед «відкриттям» графіті самого князя Володимира (с. 206) ! Цей князь під пером (чи то пак, клавіатурою) Н.Нікітенко постає не тільки ініціатором будівництва собору, але й автором його архітектури та мистецького оформлення (с. 159).

Цілком стандартне графіті «Господи помози рабу твоему Иоану» пов’язується з митрополитом Іоаном з початку 11 ст. (от уже справді, «який же ще із тисячів Іванів…»). Після відкриття автографа князя Володимира це – явний спад, diminuendo фантазії. А я хочу підказати гарний хід – треба наполягати, що це графіті належить не кому іншому, як апостолу і євангелісту Іоану! Таким чином, собор треба датувати добою Ісуса Христа. І святкувати тоді треба не якесь мізерне тисячоліття, а цілком поважне двохтисячоліття.

І справді : ніщо, окрім тенденційних свідчень історичних джерел, не заважає нам припустити, що Софійський собор збудовано на початку першого століття нашої ери. Так, джерела проти, але ж ми добре знаємо, як в заповіднику вміють розправлятися з неугодними, зокрема, і з графіті.

Спростовувати всю цю маячню я не збираюсь, бо це означало б надавати їй якогось поважного значення – є, мовляв, що спростовувати.

Час підводити підсумки. За сумою зауважень, зроблених проти «теорії» Н.Нікітенко, виходить, що з наукового погляду вся її книга – це суцільна xvantasia bezpidstaviensis, не варта того крейдяного паперу, на якому вона надрукована. І то ще слід пам’ятати – ми читаємо не всі фантазії, а тільки ті, що вціліли від редакторських кігтів Н.М.Куковальської (адже всім відомо, який з неї пильний і вимогливий редактор !).

Але кожен твір треба судити за законами того жанру, в якому він написаний. А книга Н.Нікітенко – зовсім не наукова, а пророча. В жанрі пророчих книг її оцінка виглядає зовсім інакше. Ось так сказав Заратустра – і всі його пам’ятають і цінують як сильного пророка. А от так сказав Мойсей – теж сильний пророк. А так (як цитовано вище) сказала Н.Нікітенко – і край ! Не критикувати цю книгу належить, а молитись на неї. Поставити в центрі Софійського собору аналой і покласти туди її замість Пересопницького євангелія – нехай черговий президент під час інавгурації клянеться на цій книзі. А ми будемо дивитись на все це і втішатись, «що з нашого народу є пророк».

Але якесь нещастя тяжіє над Україною, що тут народ любить, за прикладом Тараса Бульби, сам нищити те, що сам породив. От і Н.Нікітенко значною мірою знищила пророчий вплив свого твору, вибравши для нього невідповідну форму. Замість того, щоб взоруватись на відому книгу Фрідріха Ніцше, вона взяла собі за зразок книгу маршала Брежнєва «Ленінським курсом», без потреби почала втискувати свою фантазію у вузькі й тісні рамки наукової монографії. Доказовості це не додало ні на грам (бо наука й екзальтація – речі несумісні), а от пророчому агітаційному впливу сильно зашкодило.

Є, зрештою, щось позитивне і в тому, що книга видана російською мовою. Цією мовою надрукована вже така кількість дурниць, що додавання ще однієї краплини зовсім не змінить рівня цього океану. Російська література виступає неначе найнижчий резервуар, куди скидається все непотрібне з інших, вищих резервуарів. Таким чином, за рахунок природного самоочищення українська наукова література позбулася такої сумнівної «цінності», як оце новітнє чаромутіє.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2207

Модифіковано : 21.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.