Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Слізноє прошеніє

Генеральному секретареві

Центрального Комітету КПУ

панові В.В.Щербицькому

Копія : у редакції всіх газет і журналів СРСР

від підданих села Темносвітки

Слізноє прошеніє

Милостивий пане Володимире! Кажуть, що суне на Україну нове лихо, нечуване з часів Батиєвого погрому, під назвою “перебудова”. Ми, звичайно, не віримо і даємо відсіч, кажучи, що нічого такого не може бути і що все це – тільки розмови, щоб пристрашити наших західних недругів, але в останніх часах з’явилося таке, що ми не можемо зрозуміти – чи не гинемо ми всерйоз.

По-перше, з’явився в нашому селі якийсь молодик в окулярах з фотоапаратом, очевидно, шпигун, і почав фотографувати нашу церкву, що від самого 1980 року стоїть з вибитими дверима. Коли ми його спитали, що він робить і чи має на це дозвіл начальства, він сказав, що збирає матеріали про українську старовину і що це “законом не заборонено”. Але це він збрехав, бо ті, хто справді “фатаграфіруєт памятнікі украинскава іскуства”, говорять загальнозрозумілою мовою, а цей чесав по-нашому. І що ж це за “закон”, який захищає шпигунів? Невже законом не заборонено фотографувати? На жаль, ми трохи розгубилися і дали йому втекти.

По-друге, з’явився в нашому селі інший молодик, без окулярів і без фотоапарата, але з бородою і з листком під назвою “Вільне слово”. Тут ми не розгубилися й одразу припровадили його до буцегарні, причому з’ясувалося, що на листку нема ні напису “БФ № 3814”, ані “ИБ № 66178”, а на молодику є значок синьо-жовтих кольорів. Поки що ми його посадили на п’ятнадцять діб, але скоро цей термін закінчиться, і як далі з ним бути – не знаємо. Невже доведеться випускати? Ми питали в свого обласного начальства, чи не можна його розстріляти як очевидного зрадника, але нам відповіли, що зараз не ті часи і навіть очевидних зрадників розстрілюють не інакше, як за рішенням суду. Невже це правда? Невже настали якісь інакші, лихі часи, що навіть синьо-жовтих не можна розстрілювати?

По-третє, надсилають нам поштою підривний антирадянський листок під назвою “Правда Украины”, в якому пишуть, що керівників, які програли на виборах, почали знімати з партійних посад. Невже це правда? Завжди робилося навпаки – не пощастило керівникові на виборах просунутись по демократичній лінії, так його треба просувати по лінії партократичній. Ми думали, що газета просто помилилася, але в наступному номері екстремісти з “Правды Украины”, не отримавши відсічі, надрукували, буцімто ви, пане Володимире, вже не генеральний секретар! Ми, на щастя, одержуємо газету одні з перших, бо якраз через наше село везуть її тираж для всієї області. То ми, прочитавши таке, встигли затримати поїзд і поскидали з нього всі пачки з паскудним листком, і все спалили. Таким чином, нам пощастило врятувати цілу область від поширення очевидної брехні.

Пане Володимире! Невже це правда? Невже екстремісти зуміли захопити партійну пресу?! Ми сидимо собі спокійно, аж гульк – повідомлення РАТАУ про якийсь з’їзд. Це неправильний з’їзд! Всі правильні з’їзди ми знаємо, останній був двадцять сьомим. А якщо цей – не двадцять восьмий, то він неправильний! А партійна преса пише, що було 1109 делегатів і жодного з них не заарештовано. Невже це правда? Більше тисячі чоловік – і всі так поховалися, що й заарештувати нікого? Он закордонні частини ОУН – там двоє душ тільки й було, але їх знайшли, викрили і показали по телебаченню.

Пишуть, що “письменники” все це затіяли. Драчі з Яворівськими. Невже це правда? Невже Драч – письменник? Він що, “Партія веде” написав? Ні! То який же він письменник – він самозванець, який ошуканством проліз у партію, і якого тепер викрито. Кажуть, що ви, пане Володимире, виключили його з партії. Невже це правда? Бо інші кажуть, що навпаки, Драч виключив вас із партії і сказав: “Я в одній партії з цим… не буду”. Чому вірити, чому не вірити?

Пане Володимире! Вся наша надія – тільки на вас! Якщо вам важко з перебудовщиками боротись – ви тільки дайте нам знати, ми одразу ж за ціпи й коси візьмемось (ми їх не забуваємо, бо вся наша сільгоспмеханізація ламається швидше, ніж її встигають довезти до села) і прийдемо вас виручати. Бо ми знаємо: поки ви нашим паном, нам за наші трудодні по півтора кіла цукру на рило видадуть. А більше, ми вам скажемо, нам і не треба. Не вірте тим екстремістам, які мріють повернути часи вільної торгівлі цукром. Народові цього не треба. Нам хліба не треба – роботи давай!

Але звертайтеся до нас по допомогу через “Вільне слово”, бо ми тій антирадянці під назвою “Правда Украины” вже геть не віримо.

4 листопада 1989 р.

Жителі села Темносвітки, числом сто десять, свої хрести поставили.

Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 223 – 225.