Як козаки у футбол грали

Іван Вадеретров-Сатановський

Яка ж то чудова річ – перебудова! Раніше на нашому ЖЕК-івському стадіоні, що на Загребеллі, лише кури порпалися та коли--не-коли хлопчаки з сусідніх дворів, що по вулиці Загадковій, з м’ячем забігали. Рідко бувало, що вийде на нього поганяти м’яча команда наших шефів – заводу “Червона прірва”. Воно й зрозуміло – робітникам нема коли футболи ганяти, їм працювати треба. Тож коли ми заводську команду на стадіоні бачили, то вже знали, що начальство звеліло план по спортивно-оздоровчій роботі виконувати, а отже, й кінець п’ятирічки незабаром. Так було раніше.

Тепер не те. Тепер перебудова. Тепер якщо назвався футболістом-аматором – то вже любиш чи не любиш, а мусиш грати. Тепер ми вже не цех на цех граємо – тепер до нас київське “Динамо” на товариський матч завітало. Раніше ми його тільки у телевізорі й бачили, як наші біло-блакитні по закордонних полях бігають, або, коли не по закордонах, то з нашого Загребелля можна було бачити, як небо у тім боці, де Республіканський стадіон, палає і звідти інколи “гу! гу!” долинає. Тоді ми вже знали, що то наші козаки на своєму полі з кимось б’ються. Бо правди ніде діти – хоч і давненько вже наше Загребелля до Києва приписали, жодного хісна ми з того не мали. Хіба ж дивлячись на заграву та слухаючи отеє “гу!” піднесеш свій спортивний рівень?

Так було раніше, а тепер, я ж кажу, перебудова. Отже, й на наш ЖЕКівський стадіон київське “Динамо” завітало. Ну, влітку воно, як і раніше, по закордонах, тож до нас черга дійшла аж у грудні. Але то нам нічого, ми й по снігу футболяти зугарні – то всім відомо. Народу на стадіон набилося – аж страшно. Боялися, що трибуни обваляться, бо відтоді, як їх побудували, ніхто, окрім поодиноких курей, на них і не сходив, отож і не знали, чи витримають вони таке навантаження. Та нічого, бог милував од нещастя. Найзавбачливіші мешканці вулиці Загадкової навіть зі своїми стільцями та ослонами поприходили – передбачали, що всім місця не стане. Воно й зрозуміло – від самої Гетьманщини, коли наше Загребелля почалося, до нього команда вищої ліги вперше приїздить.

Бачить наш Омелько Фіскалюк, що народ хмарою суне, і каже мені:

– Слухай, Іване, боюся, що динамівці своїх фанатів на наш стадіон наведуть. Як. би бійки не було! Стань на брамі стадіону і не пускай тих фанатів! нехай лише наші проходять!

Ну, став я на брамі й дивлюся – як же того фаната розпізнати? На лобі в нього не написано, чи він фанат, чи ні. Здогадався я – треба документи питати.

– Громадяне, прошу дуже показувати довідки, що ви не фанати! – гукаю я до натовпу. А мені у відповідь хто паспорт показує, хто посвідчення з місця роботи, хто квартирну книжку, – і ніде не написано, хто фанат, а хто ні. Так і не вдалася Фіскалюкова затія.

А місця на трибунах вже зовсім нема. Спочатку загребельці ставили свої стільці у проходах, та швидко й їх заповнили. А до початку зустрічі ще п’ятнадцять хвилин, і люд все прибуває й прибуває. Квитків-бо в нас не буває, бо наш ЖЕК ще на госпрозрахунок не перейшов, та й думки ні в кого не було, що за вхід на стадіон можна гроші брати. Не з курей же їх збирати! Тому й не знали загребельці, чи є ще місця на трибунах, чи вже нема, і пруть собі, хоч ти сказись! Скільки років біля телевізора уклякали, а цього вечора, бач, на живих людей закортіло подивитись. І почали останні глядачі вже просто на полі свої фотелі становити.

– Не займайте поле, ви грі заважатимете! – їм гукають.

А вони у відповідь:

– Та куди таке велике поле потрібне? Поки сто десять метрів по снігу пробіжиш, так упрієш, що по воротах несила вдарити!

Залишилася зрештою галявина десь метрів із двадцять. Вийшли гравці на неї: динамівці у своїй біло-блакитній формі, а наші – хто в шубах, хто в кожухах, у шапках з вухами опущеними. Думають: так і не холодно, і падати не боляче. Думають: ми станемо біля своїх воріт насмерть і всі півтори години так простоїмо; за цей час наші голоногі суперники змерзнуть, а нам нічого, тут ми і… Але розрахунок цей трохи не справдився.

Тільки-но суддя свиснув на знак початку, як з усіх трибун заволали:

– Пенальті! Пенальті давай! Знаємо, як вони з м’ячем бігають! Нема чого сніг товкти! Пенальті давай!

Що робити? Раніше, ясна річ, на ці вигуки ніхто б і уваги не звернув – грали б собі належним чином, та ж тепер перебудова. Тепер не можна голос громадськості зневажати. Тепер навіть і футболісти м’яча ганяють не заради власної примхи, а на потребу глядачів. Порадився суддя з капітанами команд і вирішили: якщо публіка бажає пенальті, то дамо їй пенальті.

Першим випало бити всесвітньовідомому Заварову. Ну, як він б’є – всі знають. Хіба що танковою бронею від нього захистишся. А тут… Вдарив Заваров – полетів м’яч аж попід хмари. Не влучив. Сніг ще не добре втоптаний був – от і не влучив.

Тепер наш б’є, токар з “Червоної прірви” Омелько Фіскалюк. Він взагалі у нас більше в доміно фахівець, та якщо треба честь заводу захищати, то він і в футбол може. Вдарив Фіскалюк – і теж не влучив. Не тільки м’ячем у ворота, а й взагалі ногою по м’ячу. Напевно, у полах свого кожуха заплутав.

– Гей, ти ж не в доміно до пам’ятника Шевченку зібрався! – йому наші гукають. – Скидай кожуха, треба по-сучасному одягатись.

Образився Фіскалюк. Ввесь час, скільки він на “Червоній прірві” працює – на всі спортивні змагання він кожуха зодягав, і завжди гаразд було, а тепер кажуть, що треба якось по-сучасному вбиратись. Чим же кожух, питається, не сучасний? „Ні, – думає Фіскалюк, – навмисне його не скину. Доведу їм, – коли грати вмієш, то й кожух не завадить!”

Наступним Беланов б’є. Стадіон завмер, тільки ледве шепоче:

– Ну, Ігорю, давай! Беланчику, покажи клас!

Як вдарив Беланов – так у самісінький центр воріт і попав. Наче й воротар наш там стояв, пильнував той центр – і все одно не встеріг. Якби у футболі коефіцієнти трудової участі ввести, як у нас на заводі, то цей гол за два можна рахувати. Публіка вибухнула так, що, напевно, на Республіканському стадіоні було чуть.

– Чого, дурні, радіють? – кажу стиха до Фіскалюка. – Нашим гол забили, а вони кричать як навіжені. От до чого перебудова довела. Вже не заради рахунку грають, а заради ефекту.

А Фіскалюк мені:

– То нечесний гол! Той Беланов все життя тільки й готується пенальті забивати, а робить вигляд, начебто це імпровізація. Ми чесно імпровізуємо, а Беланов ще й перед тим, як до нас їхати, розминався. Де ж тут рівність?

Далі знову наш складальник Дмитро Тарловський б’є. Він шубу скинув завчасно, розбігається і – хвиць ногою мимо м’яча. Тільки снігу фонтан збив.

– Геть! Геть ік бісу! Тільки наш завод ганьбиш! – галасують з трибун.

Оговтався наш Дмитро й каже судді:

– Перепрошую, я забувся, що в мене не права нога ударна, а ліва. Дайте я ще раз вдарю!

Здивувався суддя – ніколи такого до перебудови не було! – подумав і каже:

– ну давай. Спробуємо. В порядку експерименту.

А публіка як побачила, що Дмитро знов бити готується, то зовсім оскаженіла:

– Геть! – кричить, – женіть його з поля!

Тарловський наш по закордонах не грав, досвіду динамівського – на чужому полі виступати – не має, та й яке ж це чуже поле? Своє воно, зовсім своє, тільки публіка негодяща зібралась – нема того, щоб із солідарності своїх підтримати, вона вся за київське “Динамо” боліє.

– Пане суддя! – знов звертається Тарловський. – Закличте публіку до порядку. Я в такому шумі не звик грати!

Знову здивувався суддя – де ж це воно чувано, щоб публіка на футболі та не кричала. Навіть коли. скрипкові сонати у філармонії грають, то й там, як скінчать грати, всі кричать і в долоні б’ють, а тут футбол. “Але, – думає суддя, – може, то до перебудови так було, а тепер, може, й не так.”

– Гей, панове, заспокойтеся! – кричить суддя. – Ви ж бо так кричите, що пан Тарловський не може грати.

Заспокоївся трохи стадіон, готується Тарловський – бити, а Віктор Чанов – свої ворота захищати. І тут мій сусіда по трибуні як закричить:

– Та бий його у морду! – це він Чанову підказує, що робити. “Ну, – думаю, – це вже занадто. Все таки ми у футбол граємо, а не в розгін демонстрації”. Тож і кажу сусідові:

– Не треба в морду. Все одно наш Дмитро Чанова не обведе.

І точно: як не намагався наш складальник правою ногою підхвицьнути, щоб воротаря обдурити, а м’яч наче сам до рук Чанова прилип. І знову динамівцям аплодують, а нашим свистять.

– Що ж ти, Іване, спиш! – підібрався до мене Тарловський. – Динамівці своїх клакерів понавезли і наших на трибунах з пантелику збивають. А ті вуха розвісили і відсічі ніякої не дають. А ще спорторг звешся! Накажи, щоб вони за своїх боліли!

– Та що ти, Дмитре! Які клакери? Всі тут свої, або з вулиці нашої, або заводські. Аплодують тим, хто у ворота влучив, свистять тим, хто повз ворота б’є. При чому тут свої, не свої? Хто б не переміг – виграє наш спорт, наша перебудова.

– Е, ти, бачу, теж… – кинув Дмитро, глипнув злісно очима на мене і побіг.

Так і програли наші товариську зустріч динамівцям. Але Фіскалюк з Тарловським не сумують: “Нічого, – кажуть, – от у липні сонечко пригріє, ми свої кожухи скинемо і з київським “Соколом” зустріч по хокею проведемо. Там вже ми себе покажемо!”

Грудень 1988 р.

Вперше надруковано: Спадщина, 1989 р., т. 1, с. 229 – 233.