Чи передплачувати “Вітчизну”?
Микола Жарких
Питання ставлю не тому, що дорожчає передплата. Для тих 50 000 патріотів українського слова, що зараз її передплачують, питання ціни третьорядне, а на першому місці свідомість того, що робиться корисна справа, підноситься національна культура. Але чи може журнал діяти (а не животіти) тільки на ентузіазмі поклонників?
Грудневий номер “Вітчизни” за 1988 рік був надрукований в 23 000 примірників. Анонсувавши “Історію українського козацтва” М.С.Грушевського, він здобув прихильність ще 17 000 чоловік (січень 1989 р.). До кінця року тираж зріс ще на 3 000, в січні 1990 р. піднявся ще на 7 000 і досяг … 50 000, тобто 1/7 частини “Октября”, 1/13 – “Невы”, 1/54 – “Нового мира”. З цього можна судити і про кількість патріотів, і про їх концентрацію на Україні; можна бачити й те, що запаси патріотизму вичерпуються. До 60 000 – 80 000 дотягнути ще можна, але задля дальшого зростання тиражу (а отже, й авторитету українського слова) треба розраховувати не на патріотизм (передплачу що завгодно, аби по-українському друковане було), а на задоволення потреб громадянства.
А зараз, переглядаючи журнал за останні три роки, я – даруйте! – відчуваю, нібито став не до тієї каси. (Така в мене лиха вдача, що як прийду купувати залізничний квиток, то завжди той, хто після мене до сусідньої каси встав, давно вже купив і пішов, а я все стою.) Чому? Спробую відповісти.
Що найперше читають у найпопулярніших російських журналах, чому вони виграють передплату? Неозброєним оком видно дві підвалини: заборонені раніше твори і публіцистику. Остання для реклами майже непридатна, бо жоден публіцист не знає за рік наперед, що він напише (до того ж в Україні публіцистів просто нема). Але читач “Невы” чи “Нового мира”, бачачи в кожному номері по 2-3 гарячих цікавих статті, звикає до думки, що це джерело є невичерпним, і передплативши журнал, він без публіцистики не буде. Заборонені твори – найкраща реклама, хоч і тут потрібні відомі імена, яких на Україні небагато. Але й тут російські журнали виграють не так за рахунок імен (опріч Солженіцина), як за рахунок постійної – з номеру в номер – публікації творів з шухляд. І тут у читачів складається стійке враження, що це джерело невичерпне, що сприяє успішній передплаті.
Як же з цими підвалинами популярності у “Вітчизни”? Публіцистики фактично немає, є тільки відділ з відповідною назвою. Цікаві статті (приміром, О.Забужко “Дві культури”), що з’являються раз на рік – це та сама діалектична кількість, яка на має жодних шансів перейти у якість. Україна приступила до будівництва суверенної держави, а публіцистам це байдуже. Кого можуть зараз зацікавити псевдогострі “екологічні” статті? Чому найкращий твір про Чорнобиль – “Чорнобильські зошити” Г.Медведєва – з’явився у “Новому мирі”? Навіть перекладати його не варто, бо вийде те саме, що з “Чорнобилем” Юрія Щербака: публікація його у “Вітчизні” зафіксувала автентичний український текст твору для майбутніх істориків літератури – і тільки…
[Січень? 1991 р.]
Не пригадую, щоб цей лист до “Вітчизни” був закінчений.