Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Публіцистика / Сало чи ковбаса?

Сало чи ковбаса?

Микола Жарких

Як треба відповідати на питання всеукраїнського референдума “Що вважати українською національною стравою – сало чи ковбасу? Варіанти відповіді: так, ні”. Це питання якраз із категорії тих, що інакше як за допомогою референдума на нього не відповіси.

Перш за все хочеться зауважити, що результати референдума матимусь формальну юридичну силу тільки тоді, коли він буде проводитись у відповідності із українським законом про референдум. Безперечно, такий закон потрібен, бо колись, можливо, референдум таки доведеться проводити. А так заплановане на 17 березня нашими парламентаріями опитування громадської думки – не юридичний факт, а вияв настроїв (до речі, замовивши таке опитування соціологам, можна було б дізнатися про результати набагато скоріше і дешевше, ніж всенародним голосуванням).

Але уявімо себе, що закон про референдум ми вже маємо. Який би референдум хотілося перш за все провести? По питанню закриття Чорнобильської АЕС? Так вже Верховна Рада прийняла таку постанову. Про укладення “союзного” договору? Але скрізь у самостійних країнах справа укладання будь-яких міжнародних угод і договорів – це компетенція уряду, виконавчої влади (а ратифікація цих угод – компетенція парламенту). Звичайно, жоден уряд жодної суверенної країни не підпише договору, за яким він відступав би частину своїх функцій у посідання іншої установи. Якби такий уряд десь знайшовся, то у будь-якій нормальній країні його негайно б скинули і засудили по звинуваченню у державній зраді (бо у кожній суверенній країні передача урядом своїх обов’язків іншим установам розглядається саме як зрада). Тому, щоб не виходити за межі змісту понять “суверенність”, “договір”, “зрада”, треба було б залишити справу укладання міждержавних угод урядові.

Ще хотів би зауважити, що абсолютним юридичним безглуздям є референдум у питанні довіри вищому законодавчому органові чи президентові (якщо він у нас обиратиметься всенародним голосуванням). Річ у тім, що обидва органи влади отримують свій мандат внаслідок голосування на певний термін. Виборці, голосуючи, мусять зважувати, що вони делегують свої повноваження не до моменту зміни свого настрою, а на визначений наперед термін. Деякі гарячі молоді люди восени минулого року вирішили, що даний склад Верховної Ради для них не підходить – і висунули вимогу поставити на голосування довіру цьому складові. Що ж, якщо ми хочемо стати притчею в демократичних язицех, – давайте чимскорше після виборів влаштовувати голосування по питанню, чи правильно ми проголосували на тих виборах. Створення прецеденту голосування довіри Верховній Раді тільки показало б, що ми не дозріли до демократії: основний закон демократії полягає в тому, що при ній будь-який склад парламенту є абсолютно незадовільним, з уряд – безпорадним. Парламенти і уряди, які не викликають критики і обурення, можливі тільки в тоталітарних державах.

Голосування довіри парламентові було б зараз дурницею не тільки юридичною, але й політичною: ще бог вість, коли і який збереться новий парламент, а залишити республіку без законно обраної влади у період загальної кризи – то є дуже сумнівна мудрість. Хоч ця влада не у всьому нас задовольняє – величезна сила її в тому, що вона є законною. Досвід Литви показує, що нам слід боятися скоріше імперіалістичних зазіхань Горбачова, ніж доморослого націонал-комунізму. Останній, я гадаю, не має жодних політичних перспектив і може бути усунутий від влади на наступних виборах цілком законним шляхом. А от будь-які дії, які ставлять під сумнів законність Верховної Ради, її право говорити від імені України – можуть бути використаними проти нашої новонародженої державності.

Не треба ідеалізувати референдум як засіб вирішення поточних питань державного життя. По-перше, в масштабах нашої 50-мільйонної країни це засіб дуже неоперативний, по-друге, загальнонародність голосування далеко не є гарантією правильності рішення. (Демократія взагалі не є засобом прийняття автоматично правильних рішень, – вона є засобом порівняно легкого виправлення помилок). З урахуванням цього на розсуд референдуму залишається порівняно вузька група питань конституційного характеру. Згадаймо знову Литву: там не стали питати “Ви за незалежну Литовську республіку?”, а запитали “Чи згодні ви, щоб у конституцію було включено положення, що Литва є незалежною республікою?” Між цими питаннями – ціла прірва. Якщо перше питання не передбачає ніяких конкретних наслідків від результатів референдума, то друге усталює певний конституційний принцип, який вже не можна обійти. Формулюючи питання для референдуму, не можна включати в нього елемент альтернативності, – це вже з царини і не юридичної, і не політичної, а просто граматичної. На жаль, з граматичним глуздом у Горбачова і союзного парламенту дуже сутужно. Тому я собі думаю так: коли питання “Сало чи ковбаса?” задає Горбачов, то я відповім – ні (ні – органу, що ставить такі питання; ні – ідеї всесоюзного референдуму; ні – намірам кліки Горбачова зберегти свою владу). Коли ж те саме питання – “Сало чи ковбаса?” – задає Кравчук, то я відповім – так (трудіться, пане Леоніде, з вас ще будуть люди…).

4 березня 1991 р.

Опубліковано: Ситуація (Київ), 1991 р., випуск 0, с. 7. Підпис: М. Жарких.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1756

Модифіковано : 21.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.