13. Що робити або З чого почати
Микола Жарких
Альтернативність школи. Державні, кооперативні, приватні, релігійні (на основі релігійних об’єднань) школи. Ліквідація монополії державної школи на посвідки про освіту. Створення системи екстернату для тих, хто хоче здобути документ про освіту незалежно від школи. Ліквідація обов’язковості дипломів про освіту, які замінять власне освіту. Гімназії, ліцеї, реальні школи. Розукрупнення шкіл. Репетитор з десятьма учнями – це приватна школа з усіма правами, гарантованими державою. Кожен, хто працює в галузі освіти, мусить отримувати державну допомогу незалежно від того, в державній чи недержавній школі він працює. Ліквідація міністерств освіти. Повна самостійність республік в освітній політиці. Підпорядкування шкільної справи депутатським комісіям місцевих Рад. Єдиний господар в школі – вчитель. Талановитий вчитель фізики перетворює свою школу на фізичну, талановитий вчитель літератури – свою школу на літературну. Ліквідація педагогіки як такого предмета, що не існує. Кожен вчитель – неповторна особистість з власними прийомами, або він не вчитель. Ліквідація механічного “поширення досвіду передових вчителів” руками міністерських мертвих душ. Кожна школа мусить бути зразковою у якомусь відношенні, неповторною. Свобода для учнів: обирати школу за власним бажанням, відвідувати одну або декілька шкіл, відвідувати неповний цикл навчання, навчатись стільки, скільки він вважає потрібним. Узгодження мережі дрібних шкіл з етнічною топографією розселення. Широке запозичення досвіду українців за кордоном у розвитку школи – не через міністерські обіжники, а шляхом вільного обміну групами учнів та вчителів. Освітні фонди, в тому числі міжнародні. Широкий імпорт сучасного шкільного обладнання, україномовних шкільних комп’ютерів і програм, україномовних комп’ютерних ігор…
Доповнювати цей список найневідкладніших, найпершочерговіших завдань по відродженню освіти можна дуже й дуже довго. Наостанок хочу тільки поділитись певними своїми сумнівами з приводу деяких проектів перебудови школи.
Перший проект – домогтися збільшення асигнувань на освіту. Безглуздість цього проекту в наших умовах, на жаль, не для всіх очевидна, надто для тих, хто практично працює у теперішніх шкільних злиднях. Треба запам’ятати раз і назавжди, що в умовах тоталітарної диктатури великі державні асигнування ще не врятували жодної справи, на яку вони виділялися. Скільки вкладалося коштів у нещасне сільське господарство – і все намарно! Нежиттєздатна система не в змозі засвоїти навіть золотий дощ, не те що дощ паперових карбованців, і все перетворює на лайно. Те саме в енергетиці, на транспорті, в медицині – скрізь, де панують мертві душі. Половина виділених на освіту коштів буде розікрадена чиновниками чотирьох освітянських інстанцій. Це ще не так зле, бо хоч вони стануть жити краще. З другої половини більшу частину коштів зариють у котловани під школи нового покоління на двадцять тисяч учнів кожна. Те, що залишиться, витратять на опорядження однієї зразково-показової школи для дітей начальства. Закуплені за кордоном шкільні комп’ютери на 90% розкрадуть для дітей вищого начальства та освітянських чинуш (і це знов не найгірше, бо хоч ці діти виростатимуть як білі люди), а решту згноять, зберігаючи два роки під відкритим небом на задвірках якоїсь установи. Щоб заспокоїти розлючену громадськість, завгоспа тієї установи віддадуть під суд і виправдають через брак доказів, відсутність свідомого наміру та термін давності. Мертві душі не оживити ніякими капіталовкладеннями.
Другий проект – проведення реформи силами компетентних осіб. Мушу зауважити, що в царстві мертвих душ компетентністю називається одна дуже специфічна якість, не вживана ніде за межами цього царства, а саме знайомство із залаштунковим механізмом проштовхування і реалізації рішень. Людина, яка знає, що до Івана Филимоновича не слід іти після того, як програло київське “Динамо”, а на Василя Парфеновича великий вплив має Дмитро Трохимович, відчуває себе на дві голови вищою од простого смертного і вважає останнього некомпетентним. Досвід незаперечно показав, що людина, спритна в апаратних іграх, не годна для будь-якої іншої справи. Отже, і відроджувати школу мають не компетентні, а освічені люди.
Третій проект – відродження школи методом революції згори. Особливі надії на це покладають ті, хто бажає відродження української національної школи. Прихильники такого проекту говорять: “Найбільший мерзотник, хам і русифікатор – це зросійщений дрібний чиновник районного та обласного рівня. Боротись з ним громадськість сама не в силі. Якщо ж вдасться провести через Верховну Раду, Раду Міністрів і Міністерство освіти відповідну тверду вказівку, то це дасть громадськості тверду опору в боротьбі з місцевими бюрократами і надію на перемогу. Отже, треба, щоб Міністерство освіти видало наказ, в якому…” і так далі. Тут є певна рація – в тому, що вплинути на наше чиновництво дійсно можна тільки вказівкою згори. Але на цьому слушність закінчується. Хай навіть буде рятівна, надзвичайно прогресивна і перебудовна вказівка. Апарат її зігнорує, бо він сприймає тільки вказівки сталінського кшталту. Підтягнути, пристрашити, покарати – це прошу пана, а от дозволити, відпустити, не заважати – зась! Чиновники чудово знають, що за невиконання заборон можуть покарати, а за ненадання дозволів – ніколи. Тому твердою вказівкою щось дозволити їх не пробереш.
Але крий нас боже дочекатись такого моменту, коли апарат покине справу русифікації школи і впритул візьметься за справу її українізації! Знайте і вірте – все, що зробить апарат, піде на шкоду українській культурі! Такої шкоди дочекаємося, що небо з литовський кожух видасться найпалкішим прихильникам революції згори! Ліквідація диктатури Міністерства освіти і муніципалізація шкільної справи – перші засновки майбутнього відродження української освіти.