Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

6. Уніфікованість школи

Микола Жарких

Природна різноманітність – це така річ, яка порушує милу бюрократові стрункість і взаємозамінюваність елементів керованої ним системи. Фантастичне прагнення зробити всі школи абсолютно однаковими особливо згубно проявляється у намаганні підрівняти під якийсь утопічний середній рівень сільські та міські школи. Виправдовується така політика благородним наміром створити для випускників шкіл рівні можливості, скажімо, поступити до вузу. Але очікуваних позитивних наслідків все одно нема, а небажані негативні наслідки цілком очевидні. Перш за все, наша школа вважається трудовою. Ніхто вже, здається, не намагається перетворити сільський труд на різновид труда індустріального, але освіта наша вперто продовжує ігнорувати різницю між майбутнім трудом жителів міста і села. Сільських дітей ганяють у поле, але ніхто не дбає про педагогічні наслідки таких заходів. Адміністративне виховання на кшталт: “Тут не вчитись треба, а цукрові буряки рятувати!” підриває в учнів повагу і до знань, і до праці селянина. З міських шкіл також надсилають учнів у “сільгоспвідрядження” (не знаю, як зараз, але в мої шкільні часи, на початку [19]70-х, так було), і це в свою чергу виховує в них вже не просто неповагу, а пряму ненависть до праці у полі.

Причина – підневільність, рабський характер праці, безглуздий поліційний нагляд (пам’ятаю, як витрушували у нас, школярів, яблука на виході з колгоспного саду, – ті самі яблука, які ми збирали, зароблені нами більш-менш чесною працею), та сама показуха (пам’ятаю, як гримала ланкова на тих з нас, хто намагався полоти буряки старанно і через те відставав…). Не буду розводитись про “виховне” значення праці школярів у містах (а я й на заводі встиг побувати), – висновок один: праця школярів, зуніфікована і бюрократично організована, є антипедагогічним заходом, який дуже успішно перевершує всі палкі заклики про повагу до праці, до людей праці, все позитивне, що було закладене в систему трудового навчання.

По-друге, ставлення до природи у міських та сільських школярів цілком різне. Я, приміром, дитя асфальту, і досі не знаю, що то є любисток, а що – барвінок, качку плутаю з гускою, а що вже жито з пшеницею – то сам бог мені мусить простити. Отже, виклад дисциплін біологічного циклу та екології (а її таки треба викладати) мусить бути цілком відмінним у місті і на селі, мусить орієнтуватись на те, що школярі бачать довкола себе, а не на те, що видно з міністерського вікна у Москві.

Щоб забезпечити ефективність навчання і продемонструвати користь від знань, школа мусить спиратись на власний життєвий досвід школярів. Це є аксіома, яка у викладі біології проявляється найяскравіше, але діє і в усіх інших науках. На уроках геометрії у містах личило б давати приклади з галузі компонування мікросхем, а на селі… А на селі читати невмирущу “Мужицьку арихметику” і пояснювати, що ось скоро вийде земельна реформа, то треба знати геометрію, щоб тебе не одурили під час паювання колгоспної землі. Але хотів би я подивитись на вчителя, який на уроці геометрії розповідав би про земельну реформу! Тобто про земельну реформу в Давньому Єгипті – можна (навіть у підручник внесено!), а про реформу в Радянській Україні – дзуськи.

Отже, уніфікація школи веде до її відриву від життя, перетворює її у заклад, де мертві душі навчають мертвоті інших.