Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Публіцистика / Школа мертвих душ / 11. Дисципліна у війні з рухливістю

Школа мертвих душ

11. Дисципліна у війні з рухливістю

Микола Жарких

Скільки світ стоїть, стільки ми чуємо, що діти пустотливі, бігають, вовтузяться, кричать і шкодять замість того щоб радувати серце вихователів своїм поважним кроком (ще краще – стройовим). Здавалося б, можна вже звикнути, що пустощі і рухливі ігри – життєва потреба дитини; здавалося, був час – кілька тисяч років – пристосувати процес навчання до цього закону природи. Ба ні! І тут наша школа іде наперекір стихіям! Навіть з фізичної культури наші велемудрі освітяни зуміли зробити Предмет, який треба Вивчати, здобувати Оцінки! Скажіть на милість – чому немає оцінок з ходіння, сидіння, лежання, ігор у доганялки, але є оцінки з бігу, кидання гранати або стрибків? Коли й хто знайдеться серед наших адміністративно-педагогічних геніїв, хто голосно скаже, що рухлива перерва – то є така ж потреба, як і сніданок чи обід?! Саме так – не фізкультура як Окремий Предмет (два уроки на тиждень!), а щоденна, може, і кількаразова на день рухлива перерва!

За десять хвилин нашої затвердженої у Москві загальносоюзної перерви між уроками діти не встигають набігатися, продовжують пустувати на уроці, вчителі на них гримають, карають, знижують оцінки з поведінки (даруйте, забув – таки є оцінки з ходіння і сидіння, бо що в нас розуміється під дисципліною, як не вміння висидіти сорок п’ять хвилин, склавши руки на парті та ходити під час екскурсій узявшись за руки парами?). Дитина ще не стомилася від фізичного навантаження, а її вже змушують переключити увагу на закон Ома чи образ Катерини. Почекайте ще трохи – стільки, скільки треба, а не стільки, скільки наказано з Москви, визначте момент, коли діти починають стомлюватись і раді вже покинути біганину – ви ж педагоги, ви ж мусите це вміти! – і закличте їх до конденсаторів та метафор. Десять хвилин з казьонних 45 буде згаяно, але решта часу пройде з толком, не треба буде “наводити дисципліну” в класі – цього прокляття вчительської роботи.

Та де там! І планування школи не пристосоване для дитячих ігор, і однострій шкільний годен тільки на те, щоб марширувати парадним кроком, витримуючи дистанцію на одного лінійного (недарма зразком тут були військові мундири!), і перерва одночасно для всіх двох тисяч школярів. За десять хвилин тільки б встигнути перебігти з одного предметного кабінету до іншого (чудово пам’ятаю, як ми просотувались крізь щільні ряди паралельних класів, перебігаючи між фізичним, хімічним, біологічним і т.д. кабінетами).

З усіх дитячих розваг я в школі більш за все любив ігри з м’ячем, але вони були так рідко! Якийсь ворог дітей і всього живого, якась мертва міністерська душа розпланувала, що мені треба грати у волейбол півгодини на місяць, а я ж готовий був гратися хоч щодня. А дзуськи! Хочеш щодня – ходи до секції, а навіщо мені до секції, якщо я в олімпійські чемпіони не збираюсь? Я просто порухатись хочу, розігріти трохи м’язи, а не виборювати для Леоніда Ілліча престижні нагороди. Зараз я майже щодня в обідню перерву граю в настільний теніс – без цього сидяча теоретична робота не йде, але така свобода існує тільки тому, що президент АН УРСР не спланував кількість чемпіонів з настільного теніса, яку має виставити Академія за рік. Руки ще не дійшли. А як дійдуть, то гаплик нашим розвагам, бо мертві душі кожну розвагу прагнуть перетворити у Державну Справу (ще краще – у Загальнодержавну Справу), щоб можна було відкрити відповідне міністерство, а там вже за законом Паркінсона справа сама поїде.

Дисципліна в сучасній школі – лютий ворог дитини, ворог всіх її природних порухів. Дисципліна, стверджувана окриком, наганяєм, а подекуди й рукоприкладством, привчає дітей боятись начальства, боятись виявляти свої природні бажання. Походження її – сталінсько-поліцейське, бо тогочасні комуністи вважали: якщо дитина в школі не слухається першого слова вчителя, то після школи вона не буде слухатись начальства і п’ятдесят восьма стаття їй забезпечена. А сучасні партійні бабусі й дідусі зітхають: “Ех, раніше дисципліна була! Ми в школі не пустували, а віддавали честь салютом!” Звичайно, що в таких умовах і сама дисципліна, і ті, хто її насаджує, і школа в цілому відкидається підростаючими людьми як щось мертводушне, непридатне для життя, вороже. І знову – ненависть до школи, знову елітарні групи сміливців – відвертих порушників дисципліни, знову ворожнеча і боротьба класу вчителів з класом учнів. Давно забулося, що в цій боротьбі (якщо вже до того дійшлося) учні мають право і на страйк (де ти, стара гімназія?!), і на відвід небажаного вчителя, і на внутрішню солідарність. Страйк? обструкція вчителю? та то ж бунт, то ж заколот проти радянської школи, а радянська школа – це ж частина Радянської держави, заколот проти якої… і знову 58-а стаття. Замість плекання солідарності учнів, товариської взаємовиручки вчителі викохують елітарні групи учнів-викажчиків, учнів-донощиків. Утворюються піонерські дружини імені Павлика Морозова, вивчається досвід Павлика Морозова, втовкмачується, що твій справжній друг – не той, хто разом з тобою яблука крав, а той, хто переказав про це вчителю. Мета одна і цілком самоочевидна: треба привчити дітей, що стукацтво – загальний принцип побудови радянського суспільства, так щоб вони, вийшовши зі школи у широке життя, не дивувалися, коли їм доведеться в ім’я комунізму бути стукачами або об’єктами стуку.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1338

Модифіковано : 10.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.