Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

2. Гігантизм школи

Микола Жарких

Для нашої системи, надто у брежневському варіанті, гігантизм є питомою ознакою. Все надмірно велике видається у нас за добре, ефективне і корисно тому (і часто тільки тому), що воно велике. Наші керівники не вірять, що те, що має такі великі розміри, може виявитись непожиточним. Велетенські заводи й установи тішать їхнє начальницьке око і вже тим виявляють свою пожиточність. Якщо ГЕС будувати – так щоб неодмінно мільйон гектарів затопити, якщо завод – то найпотужніший у світі, якщо обком – то з колонами на взірець Парфенону і не менше.

Гігантизм є стилем мислення, загальним підходом до будь-якої справи, і скрізь він нав’язує прямолінійне нарощування елементарних кількісних показників як самодостатню цінність. Так у наших містах запанували школи-гіганти на 2000 учнів. До чого це призвело? З одного боку, школа є центром тяжіння цілого мікрорайону нової забудови. Розмір школи у відповідності з директивно встановленою нормою кількості шкіл на душу населення перераховується у розмір самого мікрорайону, а мікрорайон – це елементарна цеглина мислення наших хворих на гігантизм містобудівників. Уніфікація розміру школи веде до уніфікації містобудівництва і, зрештою, до уніфікації самого життя у новозбудованих кварталах, які унаочнюють принцип людей-гвинтиків. З другого боку, велика кількість учнів у школі і в кожному класі (до 40 малюків у початкових класах), необхідність для вчителів-предметників у старших класах розпорошуватись на великий потік учнів унеможливлює індивідуальну роботу, руйнує колектив учнів і перетворює школу на казарму.

Багато учнів – багато вчителів. Стабільність роботи школи, здавалось би, підвищується. Сьогодні математик Іваненко захворів, то урок в його класі проведе математик Петренко, – яка висока надійність! А що виходить насправді? Іваненко – талановитий вчитель зі своїми методичними знахідками, і Петренко – талановитий, і саме тому його педагогічні прийоми не схожі на Іваненкові. Стабільність того інтимного зв’язку між учнем і вчителем, що є основою передачі знань, зруйнована задля зовнішньої, армійської стабільності: “Якщо сьогодні урок алгебри – то він відбудеться за будь-яких умов”. В результаті в масштабах однієї школи відбувається та ж сама нівеляція особливостей, яку Міністерство освіти здійснює в цілій країні, відбувається орієнтація учбового процесу на найпростіші загальноприступні прийоми, що катастрофічно знижує якість викладання. Треба зрозуміти, що основна мета освіти – сформувати особистість, індивідуальність людини, а це неможливо в умовах конвейєрного виробництва. Кожен учень – це картина, яку написав вчитель-художник. А в нашій школі-гіганті вчитель – робітник при машині, що друкує художні альбоми. Тому і в результатах така ж різниця, як між картиною-оригіналом і відбитком в альбомі.

По-третє, гігантські розміри шкіл в наших містах зі строкатим етнічним складом населення унеможливлюють створення національних шкіл. Там, де не набереться 2000 учнів для української (єврейської, польської і т.д.) школи, там жоден керівник освіти не дозволить відкрити національну школу на 100 чи 300 учнів. Учням доводиться йти в ту школу, яка здатна набрати найбільше учнів (а хіба секрет, що в наших містах такими є школи російські?) і для заспокоєння громадськості (а більше для заповнення відповідних граф у звітах) відкриваються школи двомовні. А хіба секрет, що в умовах панування російської мови на вулицях міст такі школи є знаряддям русифікації, що мовний режим в них не витримується, що частину предметів викладають ті вчителі, які є (тобто російськомовні), а не ті, що треба. Через великі розміри наших типових шкіл їх не можна прив’язати до етнічної топографії міста (тобто відкрити в районі з переважно грецьким населенням грецьку школу, а там, де переважають українці – українську).

По-четверте, процес гігантизації захопив не тільки міста, але й села. Миршаві сільські школи на тридцять-п’ятдесят учнів видаються нашим керівникам “неперспективними” – ну чим тут перед начальством похизуватись?! Перспективною в сільській місцевості вважається велика школа, куди треба возити дітей з сусідніх сіл навіть за декілька кілометрів. А закриття неперспективної в очах начальства маленької школи в селі часто стає першим кроком у перетворенні всього села на неперспективне, вимирання села. Виправдовуються такі “перспективні” школи тим, що в дрібних школах вчителі-предметники не будуть мати навантаження, сидітимуть без роботи. Але цей аргумент є вагомим тільки для мілітарно мислячого чиновника, котрий вимагає, щоб всі школи підвладної йому єпархії було точнісінько однаковісінькі.