Два дні на Лесиній Волині

Микола Жарких

22 – 23 вересня 2011 року я на ласкаве запрошення Волинського національного університету брав участь у роботі наукової конференції «Леся Українка: доля, культура, епоха».

Конференція почала свою роботу о 10-й годині у приміщенні обласного драматичного театру імені Лесі Українки. У фойє була розгорнута виставка «Лісова пісня в образах українських художників».

В урочистій частині, яка чомусь була названа «пленарним засіданням», виступили ректор Волинського університету Ігор Коцан, директор Інституту літератури НАН України академік Микола Жулинський (він керував цим засіданням та усією роботою конференції), заступник голови Волинської обласної державної адміністрації Олександр Курилюк, поети Іван Драч та Ніна Горик, кінокритик Лариса Брюховецька. Всі говорили про любов до Лесі Українки і про «Лісову пісню», як власне і мало б бути на такому засіданні.

Тут варто відзначити два моменти. По-перше, я був приємно здивований, почувши, що представник адміністрації може говорити про Лесю Українку цілком вільно і без папірця. По-друге, рівняння «Леся Українка = Лісовій пісні» склалося в умовах радянської дійсності, коли з одного боку хотілось говорити про Лесю Українку, а з другого боку – було незручно називати її борцем за національне визволення України, ким вона власне була. «Лісова пісня» в цих умовах придалася як компроміс – твір виразного українського національного звучання, але без політичних аспірацій, якими наповнені «Одержима», «Кассандра» чи «Оргія». Але тепер потреба в такому компромісі, здається, минула, і можна було б назвати Лесю Українку представницею українського політичного націоналізму.

Фойє театру перед початком засідання	Лариса Брюховецька і Роберто Гааб покладають квіти до пам’ятника Лесі Українці в Колодяжному

Родзинкою урочистої частини був виступ . Нагадаю, що він – онук Оксани Косач, молодшої сестри Лесі Українки, і є внучатим племінником Лесі. Він говорив по-німецьки, і його слова перекладали українською мовою. А говорив він про довгий шлях до пізнання своїх українських коренів, про свій інтерес до України і до історії роду Косачів. Торкнувся він також питання про перенесення праху родичів Лесі Українки в Колодяжне. Свою енергійну промову він закінчив вітанням, прочитаним українською мовою. Його виступ був гаряче схвалений присутніми, і слід подякувати Тамарі Скрипці, яка запросила пана Роберто до участі в конференції.

Під час засідання була висловлена думка про створення театру Лесі Українки. Якщо це серйозно, а не по-українськи, то створювати його треба не на Волині, не в Луцьку, де й без того шанують Лесю, а в Києві. Навіть приміщення для нього є – на вул.Богдана Хмельницького, 5, де нині працює театр з абсурдною назвою «Російський драматичний театр імені Лесі Українки». В цій назві, на мою думку, треба викреслити слова «російський», «драматичний» та «імені» і відповідно перепрофілювати репертуар. Поки що театральний Київ ігнорує творчість Лесі Українки (я стежу за афішами з 2006 року і за цей час жоден театр не дав жодної вистави Лесі Українки).

Після цього нам було запропоновано виставу Волинського драматичного театру «». На жаль, я не здогадався знайти програму і не можу назвати виконавців… Читаючи драму, я все думав, що це власне кінодрама, візуальний ряд якої відтворити на театральній сцені неможливо. А от виявилось, що можливо.

Вистава йшла в двох частинах, з антрактом між 2-ю і 3-ю діями. Перша дія була дещо скорочена (головним чином за рахунок сцен Лукаша і дядька Лева). В другій дії опущено фінальну репліку Лукаша («Готуйте, мамо, хліб для старостів. Я завтра засилаюсь до Килини»), замість неї по авансцені мовчки проходять Лукаш з Килиною і двома сватами – тобто весілля вже відбулось. Фінал третьої дії також перероблений в дусі «щасливого кінця» – замість смертного сну Лукаша під снігом він подає сопілку Килининому синові, і той спочатку невміло, а потім усе майстерніше починає на ній грати.

До числа безспірних удач вистави слід відзначити прекрасну костюмерію (особливо мені сподобався Перелесник, який до того ж і грав чудово; хоча і в нього у репліці «Я визволю тебе, моя кохана» не доставало патетики). Також надзвичайно цікаво і ефектно виглядала кількаразова поява на сцені оркестрантів у відповідних костюмах. Музичне оформлення спектаклю було дуже цікавим, надто мелодії, що ілюстрували лінію Лукаш – Килина. В нотах я нічого не тямлю, тому не можу сказати, наскільки використані мелодії, підібрані самою Лесею Українкою. Але можу зауважити, що зозуля в природі не кує ані напровесні (пролог), ані в кінці жовтня – листопаді (3-я дія), а у виставі вона кує без огляду на пори року.

В другій дія порадувала сцена жнив. Нива була дуже ефектно представлена дівчатами у пишних коронах, і Килина, змахуючи серпом, знімала з них ці корони.

Декламація акторів не скрізь була на належній висоті, зокрема, не скрізь було чути інтонації, предписані ремарками Лесі Українки (і тому очікувані мною). Не дуже впевнено звучала сварка Матері з Килиною – відчувалось, що акторки самі не дуже розуміють, яка власне різниця між «нехлюєю» та «некукібницею». Роль дядька Лева була дуже скорочена і чомусь вирішена в комічному плані, для чого текст Лесі Українки, здається, не давав підстав. Натомість дуже переконливо прозвучала сцена Мавки зі Злиднями (от в Кабінет міністрів їх треба напустити…)

Як же вирішити – вдалою була вистава чи ні? Під час фінального монологу Мавки мені сльози тислись в очі… Якщо мета мистецтва – катарсис, тобто очищення, то вона була повністю досягнута – чого ж іще бажати від мистецтва?

Після вистави учасник конференції вирушили до села Колодяжне, де оглянули садибу Косачів і . Це було для мене дуже корисно і цікаво – якщо в театрі я не був з давніх-давен, то в Колодяжному – взагалі ніколи, і тепер оглянув цю святиню. Дуже змістовну екскурсію для нас провела особисто завідувач музею Віра Комзюк. Основна проблема цього музею, як і більшості меморіальних музеїв – це брак власне музейних предметів, автентичних речей, яких торкалась рука генія. В Колодяжному такі речі є (зокрема, є речі, повернуті з Америки, куди їх вивезла свого часу Ізидора Косач), але всіх їх вистачило б хіба на один зал; решту експозиції доводиться будувати за допомогою фотокопій, аналогів, муляжів та картин сучасних художників.

Ми вийшли з музею, коли сонце вже сідало. Автентичні комарі, які оселились у святому місці, неначе відчували свою історичну роль, нагадуючи нам, що тут таки Волинські Нідерланди, а ніяк не Африка.

Слід зауважити, що ми, проїхавши по території Волинської області понад 400 км, скрізь бачили діяльну підготовку до футбольного чемпіонату Європи 2012 року. В Луцьку проводиться капітальний ремонт вокзалу; багатьма захватками розширяється автомобільна дорога Луцьк – Ковель – Ягодин, будуються нові розв’язки; написи і вказівники по дорогах скрізь дублюються латинкою і англійською мовою; розвивається шляхова інфраструктура (мотелі, автозаправні станції, ресторани, кафе, місця відпочинку). І досить часто на рекламних щитах ми бачили портрети Лесі Українки, її висловлювання і нагадування, що цього року ми відзначаємо 140 років з дня народження поетеси і 100 років написання «Лісової пісні».

Наступного дня конференція продовжила свою роботу на базі відпочинку Волинського університету на озері Світязь. Після вступного слова М.Г.Жулинського виступив Іван Федорович Драч, який розповів про нові видання своїх творів.

Далі слово було надано мені для доповіді про досвід електронного видання творів Лесі Українки. Ця доповідь буде опублікована в збірнику праць конференції, тому переповідаю коротко. Е-видання має переваги перед паперовим: легка доступність через Інтернет, безкоштовність для кінцевого користувача, можливість безперервного покращення шляхом заміни окремих статей / творів на нові, поліпшені версії. Воно має певні специфічні можливості, такі як управління варіантами тексту, нумерація рядків творів на вимогу користувача та інші, котрі не доступні для паперового видання. Досвід розвитку веб-сайту «» показує стрімке зростання його популярності. Попри те, що сайт працює тільки другий рік, він уже набрав 430 тисяч відвідувачів, а в ювілейні дні лютого 2011 року сайт мав 6 тисяч відвідувачів щодня. Отже, не треба питати, чи хочуть люди читати твори Лесі Українки – треба просто надати їм таку можливість.

Доповідь викликала великий (несподіваний для мене) інтерес і ряд запитань. Значна частина моїх відповідей була: «Ми в курсі справи, ця робота стоїть в плані розвитку сайта». Роберто Гааб висловив побажання, щоб книга Ольги Косач-Кривинюк, яку він читає у вигляді сканованого тексту, була опублікована також у символьному вигляді. Ая, і це стоїть в плані. Цей текст навіть вичитаний, і залишилось не так багато роботи по його макетуванню.

Лукаш Іванович Скупейко, керівник академічного 16-томного видання творів Лесі Українки, високо оцінив мою роботу, і разом з тим наголосив, що сайт треба ще наповнювати (авжеж!). Треба об’єднувати зусилля для підготовки нового видання, в якому повинна бути звірена кожна буква. Інститут літератури відсканував рукописну спадщину Лесі Українки, що розширює можливості дослідників; проведено значну роботу над 1-м томом (поезії); ведеться також робота над персональною енциклопедією Лесі Українки, окремі статті вже підготовані.

Тамара Іванівна Гундорова (завідувач відділу Інституту літератури) в короткому виступі окреслила актуальні проблеми досліджень: зв’язки Лесі Українки з її сучасниками (Павликом, Драгомановим, Франком); Леся Українка і єресі; Леся Українка і релігії; західноєвропейський театр у сприйняттті Лесі Українки; Леся Українка і західноєвропейський літературний процес; різні способи інтерпретації творчості Лесі Українки – кіно, театр, філософія, психологія. Доцільно також перевидати цінні передмови, вміщені у виданні творів Лесі Українки, здійсненому в 1920-х роках «Книгоспілкою» (так, стоїть у плані роботи над сайтом…).

Михайло Іванович Гнатюк (директор львівського Інституту Івана Франка): Франко, як ніхто інший з українських письменників, представляв Україну в європейському контексті. Важливо перевидати те, що вже написано про Івана Франка та Лесю Українку. Варто видати том філософських праць Франка («», як казав князь Святослав. Так що Інституту Івана Франка достатньо просто нічого не робити, щоб забезпечити появу повного академічного… і т.д. електронного видання творів Франка).

Марія Моклиця (професор Волинського університету): 16-томне видання творів Лесі Українки – це великий етап; це видання служитиме наступним поколінням. справа – за координацією зусиль. Треба перевидати те, що вже накопичено в науці про Лесю Українку.

Наталя Дзюбишина-Мельник (доцент Києво-Могилянської академії): листи Лесі Українки засвідчують що в східній україні існувало інтелігентське розмовне койне; за її листами можна дослідити роль галицизмів та псевдо-галицизмів (загальноукраїнських слів, збережених на Галичині) в розмовній мові.

Ніна Олексіївна Данилюк (професор Волинського університету): вивчаємо внесок мовотворчості Лесі Українки в сучасну українську мову. В її творчості формувався художній, науковий, епістолярний розмовний стилі мови. Для цих студій важливо мати словник мови окремих творів Лесі Українки.

Сидір Кіраль (професор Національного університету біоресурсів): високо оцінив роботу М.Жарких над сайтом Лесі Українки; варто об’єднати зусилля для підготовки нового видання творів, підготувати повну наукову бібліографію Лесі Українки. Перспективна тема – Леся Українка в епістолярії та архівах її дослідників, зокрема, Олексія Ставицького. Готувався свого часу збірник «Леся Українка в Одесі» – не був надрукований через мнимий «буржуазний націоналізм» у поглядах авторів.

Роберто Гааб: прикро, що через 20 років після здобуття незалежності могили родичів Лесі Українки перебувають за кордоном і поростають бур’янами. Адже могили Ольги, Оксани, Ізидори – Лесиних сестер – відомі, і думаю, що через 5-10 років їх прах буде перепоховано в Колодяжному. Я розумію, що могила Ізидори в США – це святиня для української діаспори, і тут можуть бути заперечення проти перепоховання. Років зо два тому я звернувся з питанням перепоховання до українського посольства у Берні, але не отримав відповіді. Звичайно, справа піде інакше, якщо її підтримають представники України.

Ірина Костанкевич (проректор Волинського університету): нині виповнюється 5 років Інституту Лесі Українки при нашому університеті. Можна сказати, що цей інститут відбувся; введено навчальні дисципліни «Творчість Лесі Українки», «Текстологія». 4 штатних працівники – це дуже мало, але більше університет зі своїх коштів не може виділити. Чи не міг би допомогти тут Інститут літератури?

Микола Жулинський (підсумовую всі його зауваження): паперове і електронне видання творів Лесі Українки не протистоять одне одному – потрібно і перше, і друге; Інститут має оцифрований фонд рукописів Лесі Українки – його варто опублікувати на сайті; для підготовки академічного видання творів у нас є один авторитет – Леся Українка; отже, треба зняти пізніші нашарування з її текстів; щодо перепоховання – підтримую, треба також подумати про перепоховання М.П.Драгоманова, бо до його могили у Софії уже впритул наблизився житловий масив; але про це можна буде говорити, коли вирішиться питання про заснування Пантеону українських діячів (поки що ведуться розмови). Фінансування Інституту Лесі Українки з фондів Академії наук можливе, але тільки за умови що це буде спільна установа (зауважу при цій нагоді, ще така спільність – крок до перетворення Інституту Лесі Українки у відділ Інституту літератури…)

Микола Жулинський керує роботою конференції	Учасники конференції на тлі озера Нечімне

Після завершення засідання, на зворотньому шляху до Луцька учасники конференції завітали в урочище Нечімне, яке свого часу надихнуло Лесю Українку на створення «Лісової пісні». Нині тут створено державний заказник і побудовано маленький музей «Лісової пісні». Слід знати, що найближче село Скулин знаходиться за 20 км від Ковеля, а урочище і озеро – серед лісу за 4.5 км від Скулина (на карті 1:100 000 написано: «оз.Ничемли» – такі в нас грамотії). Урочище, де стояла свого часу хата дядька Лева Скулинського, поросло віковими дубами (серед яких є й на три обхвати), соснами, березами та іншими листяними деревами. Серед дерев розміщено різноманітні альтанки і дерев’яні скульптури персонажів «Лісової пісні» (з них мені найбільше сподобалися Водяник і Русалка). Береги озера дуже пласкі, сильно заболочені; до води прокладена дерев’яна вимостка, з якої можна оглянути панораму озера.

Музей «Лісової пісні» розміщено в невеликому довоповерховому дерев’яному будиночку. Тут представлена фоторозповідь про родину Косачів і Лесю Українку, різноманітні видання «Лісової пісні», фото з вистав. Велике враження справляє цикл кольорових гравюр Софії Караффи-Корбут – ціла вистава в гравюрах. Представлено також автентичні предмети селянського побуту початку 20 ст.

Під час роботи конференції я роздавав як подарунки з е-виданням творів Лесі Українки; в Інститут Лесі Українки я передав свій цифровий архів (3.5 Гб) видань творів та досліджень; цей архів призначено для вільного використання всіма зацікавленими дослідниками. Університет подарував учасникам конференції прекрасне видання «Лісової пісні» українською і англійською мовами, з новими кольоровими ілюстраціями Катерини Сивої.

Повернувшись до Києва, я не побачив тут жодного рекламного щита, котрий би нагадував про ювілей Лесі Українки. Натомість – «чья упитанная морда на тебя глядит с бигборда?» І зовсім не Того, що на Банковій сидить – ні, я побачив на щитах Того, що Збирається Засісти на Банковій, але Ніколи не Набере Навіть 0.0000001 % Голосів. Поки наша політична «еліта» буде рекламувати самих себе, а не національну ідею – ніколи їм не бачити Банкової, і ніякі рекламні щити їм не допоможуть…

26 вересня 2011 р., Київ

Читайте також звіт Наталі Малімон в газеті «День» .