Українці та євреї у східній Галичині

Микола Жарких

25 квітня 1990 р. на засіданні Міжнародного українського університету, що відбувалося у великому залі Секції суспільних наук АН УРСР, виступив Ярослав Дашкевич. Тема його доповіді – “Українсько-єврейські відносини у східній Галичині в кінці 19 – на початку 20 ст.”

В сучасній історіографії євреїв східної Європи переважає тематика дискримінації та винищення. Це можна зрозуміти, але не слід забувати, що були й інші явища. Зокрема, дехто прагне зобразити Україну, і в тому числі східну Галичину пеклом для євреїв. Але як тоді пояснити, що на початку 20 століття на Україні зосередилося біля 30 відсотків всього єврейського населення? Хіба це говорить про пекло, особливо якщо згадати, що євреї могли з нього втекти?

Така історіографія формує стереотип ворожого до євреїв оточення, одвічної боротьби всіх проти євреїв, і навіть відчуття приреченості. В рамках такої історіографії стан переслідування розглядається як звичайний, довготривалий і загальний, а нормальне співжиття – як виняток, короткочасний епізод. У дослідженнях двосторонніх національних контактів така наука часто не розглядає євреїв як самостійну сторону, а лише як об’єкт винищення. Часто можна зустріти погляди, що у ставленні інших народів до євреїв переважають концепції “єврейства як козла відпущення за всі біди” та “одвічного антисемітизму”. На жаль, у нашій країні дослідження в царині українсько-єврейських відносин десятиліттями були під забороною, і ця тематика розвивалася тільки в історіографії української діаспори (там видано два томи праць симпозіумів по українсько-єврейських зв’язках).

Як же розвивалися ці відносини у східній Галичині у 1880-1920 рр.? 62 відсотка населення краю складали українці, єврейське населення (числом десь 610 тис.осіб) становило 13 відсотків. Українці не були соціально повноструктурною нацією: серед них 95 відсотків становили селяни-хлібороби, і дуже незначною була кількість багатших верств. Єврейське ж населення було зосереджене переважно у містах та містечках, де воно складало 40-45 відсотків (у Бродах понад 70 відсотків), відповідно до своїх занять – дрібної та оптової торгівлі, корчмарства, оренди. Але пов’язані з таким розподілом праці соціальні конфлікти не переростали у національні, релігійні чи расові. Погромів у східній Галичині не було. З часом українське селянство почало через свою кооперацію відвойовувати позиції у торгівлі.

У 1881 р. по Європі прокотилася хвиля єврейських погромів. Розпочалася вона з погрому у Єлизаветграді. Український історик Омелян Пріцак, дослідивши матеріали царської жандармерії, довів, що організатором цього погрому була охранка, а для його виконання з Одеси було завезено кілька ешелонів “босої команди” – люмпенів, що підробляли на будівництві залізниць. Отже, організаторами та діячами погромів були не українці. Євреї східної Галичини були дуже стурбовані цими подіями, у 1882 р. до Галичини почали прибувати євреї зі східної України, зрушені з місця цими погромами. Частина їх виїхала до Америки, а частина залишилась у Галичині.

Іван Франко на ці події відгукнувся “Жидівськими мелодіями”. Цей цикл віршів, як і статті його з єврейського питання, не увійшли до “повного” п’ятидесятитомового видання його творів, попри те, що у редакційну колегію цього видання входили київські літературознавці-євреї. Західноукраїнська преса пояснювала, що погроми не можуть бути методом вирішення економічних проблем.

Єврейські діти ходили до українських гімназій. У Перемишлі перші учні прийшли у 1897 р., у Коломиї – в 1902, у Тернополі – в 1905 р. У період першої світової війни відсоток євреїв в українських школах дуже зріс. Ці учні декларували рідною мовою українську. Єврейське населення дрібних містечок часто вважало своєю розмовною мовою українську. Тут є одна деталь, пов’язана з особливостями австрійської бюрократичної статистики. Під час переписів єврейську мову як розмовну фіксувати не дозволялося; з точки зору австрійського начальства у Галичині побутували польська, українська та німецька мови (що викликало протести того ж Франка). Тому перепис 1900 р. зафіксував у Галичині 40500 “українців Мойсеєвого закону”; решта євреїв, якщо вірити цим даним, були польськомовними. Але слід пам’ятати, що, по-перше, адміністрація в Галичині була в руках поляків, які всіляко намагалися притлумити значення українського елементу; по-друге, без знання української мови євреї не могли б виконувати своїх посередницьких функцій.

Між євреями та українцями були змішані шлюби, зокрема, з такої родини вийшли відомі культурні діячі брати Рудницькі. Бували випадки переходу євреїв на греко-католицьку віру, у Львівському історичному архіві зберігаються дві книги записів таких переходів. Це джерело треба вивчати.

Митрополит граф Шептицький розмовляв і писав єврейською мовою, постійно висловлював свою прихильність до євреїв. Під час другої світової війни він врятував групу євреїв від знищення. Духівництво вивчало староєврейську мову, євреїв приймали до українських монастирів ордену василіянів.

У політиці консервативна частина євреїв традиційно орієнтувалася на польську аристократію, але прогресивніші групи (зокрема, студенти та соціалістичні робітники) розуміли необхідність спільних дій з українцями.

Коли в 1890 р. була заснована Українська радикальна партія, один з її ідеологів Іван Франко рішучо підкреслив, що “радикали не є антисеміти”, хоч і виступав проти євреїв-мільйонерів, як всі соціалісти. Франко перший схвально відгукнувся на книгу Герцля “Єврейська держава” (1896 р.). Пізніше утворилися єврейські політичні партії; під час виборів 1907 р. українські та єврейські партії успішно співробітничали.

В руках євреїв була значна частина друкарень, всі вони мали українські шрифти і видавали помітну частину української книжкової продукції, інколи навіть власним коштом, вносячи тим самим позитивний внесок в українську культуру.

Під час першої світової війни євреї прихильно ставилися до українського визвольного руху як такого, що був спрямований проти одверто чорносотенної Росії. Єврейське населення підтримувало проголошення Західноукраїнської народної республіки, утворювало єврейські національні ради. Невдачі ЗУНР прикро окошилися на євреях: 22-24 листопада 1918 р. поляки, оволодівши Львовом, влаштували єврейський погром. Понад 150 євреїв загинуло, спалено 53 будинки, пограбовано десь 500 крамниць, всього постраждало більше 7000 чоловік…

Така політична ситуація привела до формування у складі Галицької армії окремого куреня числом до 1 000 вояків-євреїв. Цей курінь діяв у складі 1-го корпусу Галицької армії і був чи не першим єврейським військовим відділом у 20 ст. У районах дислокації Галицької армії будь-які антиєврейські виступи були виключені.

Взаємини між двома народами були нормальними до тих пір, поки у ці відносини не втручалась третя сила, яка маніпулювала національними почуттями кожного з народів у своїх власних інтересах, сила, яка однаково ненавиділа обидва ці народи. Є сподівання, що з усуненням цієї третьої сили українсько-єврейські стосунки знову нормалізуються.

Після виступу Р.Дашкевич відповів на ряд запитань присутніх.

– Який сучасний стан єврейського питання у Галичині?

– Старих галицьких євреїв практично не залишилося після німецької окупації. Сучасні львівські євреї – вихідці зі сходу України та інших частин Союзу. У 1989 р. вони утворили культурне товариство; зараз виходить газета – українською та єврейською мовами, проведена виставка єврейського мистецтва. Тому можна сказати, що відносини нормальні.

– А скільки зараз євреїв у Львові?

– У місті – біля 18 000, у провінції – менше, як це й було традиційно.

– А у військах Центральної Ради були євреї?

– Відносини між євреями і українцями на Великій Україні складалися цілком інакше, ніж у Галичині. Вони були набагато напруженішими, і тому євреї не брали участі у військових формуваннях Центральної Ради.

– Але ж євреї таки були визискувачами українського населення?

– Я весь час наголошую, що треба розрізняти економічну боротьбу і боротьбу політичну, національну, культурну. Чомусь для багатьох світ клином зійшовся на євреях, і в той же час про польське засилля у Галичині під зверхністю Австро-Угорщини, про польське панування і поляків-визискувачів мовчать.

– Чому хвиля погромів 1881 р. оминула Галичину?

– Тут є певна спадщина. Австро-Угорська імперія не будувалася на ненависті одного народу до іншого. Однією з причин, на мою думку, був лібералізм цієї імперії.

– Але ж євреї були активними учасниками революційних подій у Росії?

– Знову підкреслюю, що у Російській імперії єврейське питання розвивалося зовсім інакше. Зокрема, у східній Галичині зовсім не було асиміляторства, такого сильного на українських землях Російської імперії. Більшість революційних діячів – представники саме асимільованого єврейства. Я думаю, євреї самі вирішать, чи вважати Троцького чи Каменева євреями.

– Чи правда, що російські війська, що окупували Галичину під час першої світової війни, проводили антиєврейські акції?

– Так, у їхньому складі було багато так званих “козацьких військ”, що перебували під сильним впливом чорносотенства. Окупаційна адміністрація сповідувала “єдинонеділимчество”. Євреї добре знали про чорносотенну орієнтацію Росії і підтримували набагато ліберальнішу Австрію. Може, причина репресії була і в цьому.

З доповненням виступив пан Василь Маркус, професор університету Ігнатія Лойоли (Чикаго). Він розповів, що на Закарпатті, звідки він родом, українсько-єврейські відносини були загалом подібні до галицьких. 12 відсотків населення Закарпаття складали євреї, і до 1944 р. Мукачів був начебто малим Єрусалимом. В часи Карпатської України (1938-1939 рр.) у Хусті було створено єврейську національну раду, євреї були у складі Карпатської Січі. Випадків погромів не відомо. На побутовому рівні був не антисемітизм, а особливе ставлення до євреїв, як це завжди буває, як до представників окремої національної групи. В діаспорі загалом переважало спрямування до діалогу, але кампанія 80-х років по розшукуванню воєнних злочинців (зокрема і в СРСР), поліцаїв дуже цьому зашкодило, спричинило буквально істерію і формування стереотипу “українців-погромників”. Зараз ситуація змінюється на краще, шириться така точка зору, що “з українцями можна говорити, бо вони мають РУХ”.

На запитання щодо встановлення пам’ятника митрополитові Шептицькому в Ізраїлі п.Маркус відповів, що, наскільки йому відомо, пам’ятник на сьогодні не встановлено. Аргументація була така: так, ми визнаємо, що Шептицький – визначний гуманіст і рятував євреїв, але встановлювати пам’ятник йому означало б реабілітувати одразу усіх українців, в тому числі і тих, хто здійснював антиєврейські репресивні акції. Але зараз ситуація швидко змінюється.

При закритті засідання було висловлено пропозицію провести міжнародну конференцію з проблем українсько-єврейських взаємин уже не за кордоном, а в Києві.

Опубліковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 86 – 88.