Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Хроніка / Вечір пам’яті Надії Суровцевої

Вечір пам’яті Надії Суровцевої

Микола Жарких

16 квітня 1990 р. чергове засідання клубу “Спадщина” було присвячене пам’яті Надії Віталіївни Суровцевої (18.03.1896 – 13.04.1985 рр.). На засіданні було близько ста п’ятидесяти членів клубу та його гостей.

Відкрила вечір Лариса Скорик (народний депутат України). Вона сказала, що все життя Надії Суровцевої було присвячене ідеї української державності. З розповіддю про життя Суровцевої виступила Михайлина Коцюбинська.

Серед тих, хто світом своєї душі допомагав мені пережити застійні роки, – сказала п.Михайлина, – я хотіла б назвати історика Олену Станіславівну Компан, письменника Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича і Надію Віталіївну Суровцеву. Суровцева – водночас українка і європеянка, людина, яку ми дуже мало знаємо, та яку знати було б варто. Єдина дитина батька-українця, адвоката за фахом, і матері-росіянки, Надія з дитинства виховувалась в дусі українства (мати, що сама вивчила українську мову, не перешкоджала устремлінням дочки). З 1903 р. родина переїхала до Умані, там Надія вчилася у гімназії. Гімназія була російською, але в ній утворився гурток викладачів і учнів з українськими симпатіями. Одного з вчителів було заарештовано за революційну пропаганду і засуджено, за імперсько-патріархальними звичаями, на рік тюремного ув’язнення у тій же Умані. Надія відвідувала його у тюрмі і пізніше казала, що то було її перше знайомство з тюрмою. Одна з вчительок гімназії – Кіра Іванівна Данилова – стала подругою Надії на все життя, підтримувала Надію під час її поневірянь у ГУЛАГу, їхнє листування надзвичайно цікаве і, можливо, стане набутком громадськості.

Після закінчення гімназії Надія Суровцева продовжує освіту у Петербурзі, на Вищих бестужевських курсах. Всесвітню історію викладає там Євген Тарле, історію України – Олександра Єфименко. Суровцева активно включається у життя громади українців Петербурга. В кінці 1917 року вона їде до Києва, до М.С.Грушевського – послом від 200 українців Петербурга, які сповіщали про своє бажання працювати на користь нової України. Певний час Суровцева була інструктором Центральної Ради в Умані, потім працювала у міністерстві закордонних справ УНР. Таке призначення вона одержала завдяки блискучому знанню багатьох іноземних мов (до речі, протягом всього життя вона вивчала все нові і нові мови, як не трагічні були обставини, що збивали людей у ГУЛАГівський Інтернаціонал, Суровцева і там не втрачала нагоди, зустрівши нову людину, перейняти від неї нову для себе мову).

31 грудня 1918 р. Суровцева в складі делегації УНР виїхала на мирну конференцію до Версалю, її посада була – секретар пресового бюро. Гадалося, що відрядження триватиме кілька місяців, а виявилось – сім років. До Версалю делегація не потрапила (країни Антанти не визнавали УНР), зупинилася у Швейцарії. Звідти Суровцева переїхала до Відня.

У Відні Надія Суровцева закінчує свою освіту в університеті, захищає дипломну роботу на тему “Богдан Хмельницький і ідея української державності”. За цю роботу їй було присуджено вчений ступінь доктора філософії. (На жаль, скористатись з вигід цього титулу Суровцевій не довелося). Заробляє собі на життя перекладами, працює в Східному дослідному інституті, бере активну участь в заснуванні і роботі Ліги миру і свободи (первістка сучасних миротворчих громадських організацій), – і весь час вона в центрі життя численної громади українських емігрантів у Відні.

У 1921 р. вона бере участь у роботі допомогового комітету голодуючим на Україні (головою його був Олександр Олесь, потім Михайло Грушевський). Цей комітет зібрав і відправив в адресу Української академії наук харчів і одягу десь на 10 000 доларів. По справах цього комітету Суровцева знайомиться з представником Радянської України у Відні Юрієм Коцюбинським. Від нього вона довідується про події на Великій Україні, про перебіг українізації, отримує видані в УРСР українські книжки. Це поступово приводить її до переоцінки ситуації на Україні, до зміни орієнтації. Вона стає щирою прибічницею більшовицького відродження України, цілком довіряючи тій інформації, що надходила від Юрія Коцюбинського. За це її тавровано більшовицьким наймитом і агентом Троцького, але це не змінило її рішення повернутися на Україну. І ніколи потім вона не шкодувала, що зробила так.

Навесні 1925 року Суровцева приїжджає до Москви, потім – до Харкова. Вона подає заяву про переведення з австрійської комуністичної партії до КП(б)У, працює в Наркоматі закордонних справ, одночасно навчається в аспірантурі у знаменитого історика професора Д.І.Багалія. Робота її була присвячена декабристові Лукасевичу (так і залишилась незакінченою). Восени 1926 р. її викликали до ГПУ і недвозначно запропонували стати сексоткою – стежити за Юрієм Коцюбинським та іншими членами уряду УРСР. Вона категорично відмовляється. Ще рік на волі – і ось в листопаді 1927 р. Суровцеву заарештовано.

Її відвезли до Москви, на Лубянку. Випадково чи свідомо – її везли до Москви в одному поїзді з делегатами 15 з’їзду ВКП(б). На Лубянці її відвідав Г.Г.Ягода, знов надійшла пропозиція про співробітництво – і знов Суровцева її відкидає. Ніяких звинувачень їй не пред’являли, і суду ніякого не було. Про свій вирок довідалася від матері під час побачення. Слідчий сказав матері: “Вона надто хитра польсько-німецька шпигунка, щоб залишати нам докази, але у мене є внутрішня переконаність, що вона винна”. Суровцеву засудили на 5 років Соловків, які були замінені Ярославським політізолятором.

На Лубянці і потім у Ярославлі виявилось, що вона зовсім не готова до такої зміни свого життя. Перебуваючи за кордоном, вона читала про злочини більшовиків – і не вірила. Але і в тюрмі вона намагалася не гаяти часу: займалася самоосвітою, прикрашала камеру своїми вишивками, портретом Шевченка (тоді все це ще було дозволено), вела вперту режимну війну з адміністрацією. Неймовірно, але тут до неї прийшла любов. З своїм нареченим – Дмитром Олицьким – вона листувалася, а зареєструвати шлюб їм вдалося тільки в Архангельську на поселенні, їхнє сімейне життя продовжувалося десь 8 місяців. Восени 1936 р. Надію Суровцеву знову заарештовують і засуджують на п’ять років таборів. Через півроку був заарештований і Олицький. У жовтні 1937 р. його розстріляли (реабілітований у 1989 р.). Суровцева так ніколи й не дізналася про дійсні обставини загибелі її чоловіка.

Через Архангельськ-Вологду-Свердловськ-Іркутськ її відправляють до Владивостока. Там вона на півтора роки затримується у таборі на Чорній Річці, працюючи медсестрою. Навесні 1939 р. її відправляють у бухту Нагаєво (Магадан). У колимських таборах вона провела залишок свого строку і з 1941 р. ще шістнадцять років живе на засланні у Магаданській області.

“Ну що знає Горький про дно? – писала вона про цей період свого життя. – Це не дно, а якась обмілина. От у нас дно – то дійсно обивателю без скафандра не підійти.” З 1949 р. Суровцева почала роботу над своїми спогадами, яку продовжувала попри всі нальоти чекістів і постійні конфіскації написаного до кінця життя. Пише цикл коротких зарисовок “Колимські силуети”. У 1954 р. судимість з неї була знята, і вона починає клопотання про свою реабілітацію. В 1957 році, після тридцятирічних мандрів по архіпелагу ГУЛАГ вона повертається до Умані, їй пощастило відсудити батьківський будинок, в якому вона жила до смерті. З приводу зацікавлення її стражданнями вона з притаманним їй гумором казала: “Тридцять років! Ех, була б спекулянткою – нажилася б! Який товар!” І в Умані вона не покидає громадських справ: займається краєзнавством, цікавиться історією Софіївки, починає клопоти про влаштування у приміщенні костьолу картинної галереї. У неї в гостях бували Солженіцин, Бажан, Смолич, Антоненко-Давидович, багато молоді (тих, кого ми зараз поважно звемо шестидесятниками).

Але й в Умані “органи” не дають їй спокою. Обшуки у неї влаштовували під будь-яким найкомічнішим приводом. Десь пограбували магазин – мерщій шукати пограбоване у Суровцевої; десь знайшли фальшиві гроші – ну хто ж окрім неї міг це зробити? Під час цих обшуків часто забирали написане Суровцевою, що доводило її до розпачу, страшенно перешкоджало працювати. Але все одно її спогади, які будуть уривками друкуватись в журналі “Слово і час” та щорічнику “Наука і культура України”, є надзвичайно цінним свідченням про її епоху і про саму Надію Суровцеву – героїню українського народу.

Федір Погребенник у своєму виступі відмітив, що він стимулював появу деяких спогадів Надії Суровцевої про віденський період її життя. Тоді всіх віденських знайомих Суровцевої страшенно проклинали, але спогади її збереглися у державному літературному архіві (з їх зберіганням зв’язані окремі пригоди). Ми рідко говоримо, що за останнє століття Україна мала цілу плеяду героїчних жінок-революціонерів: Марію Вітрову, Надію Грінченко, Ольгу Бесараб, Олену Степанів, Надію Суровцеву. Суровцева могла б бути дипломатом, чи міністром культури, чи музою багатьох митців, і коли не розкрила уповні своїх здібностей, то тільки через трагічні повороти української історії нашого століття.

У Відні вона спілкувалася з Василем Стефаником, піаністкою Софією Дністрянською, Олександром Олесем, Михайлом Грушевським, прозаїком та перекладачем Остапом Грицаєм, економістом Миколою Шрагом, мистецтвознавцем Дмитром Антоновичем і багатьма іншими діячами української культури. Вона й сама була послом української культури, перекладала з української мови на німецьку, а також з різних мов – на українську. Ці останні переклади видавалися у видавництві Антона Крушельницького у Відні; на жаль, ці видання мало відомі у нас на Україні. Дуже варто було б зібрати твори Надії Суровцевої та спогади про неї – це суттєво б доповнило її спогади та листування.

Леонід Плющ (гість Києва, який не з своєї волі був змушений змінити київську прописку на паризьку) сказав, що йому пощастило знати Аллу Горську, Петра Григоренка, Андрія Сахарова, Георгія Некипелова, але навіть на такому фоні Надія Суровцева вирізнялася. В цілому, статистично, страждання погіршує людину, але Суровцева через свої страждання піднеслася духом. Значення її спогадів – в об’єктивності і повноті викладу. Нічого рівного немає ні на Україні, ні за кордоном. Л.Плющ повідомив, що в одної французької кіногрупи є план відзняти фільм про Суровцеву.

На закінчення вечора Л.Скорик оголосила про створення громадської комісії по літературній спадщині Надії Суровцевої і запросила присутніх допомагати роботі комісії.

Вперше надруковано в газеті “Літературна Україна”, 1990 р., № 28. Передруковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 83 – 85. Подається за рукописом.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3640

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.