За українську школу
Микола Жарких
23 жовтня 1989 р. на черговому засіданні українознавчого клубу “Спадщина” з доповіддю “За українську школу” виступив Ярослав Романович Дашкевич. Основні моменти його доповіді подані у викладі.
Школа – це найважливіша ділянка репродукції нації, а не просто одна з ділянок культури. Поруч із народжуваністю школа визначає, бути чи не бути в майбутньому тій чи тій нації. Українська школа – одна з найважливіших підвалин нової України, але в розмовах про неї забагато патетики й замало конкретних пропозицій, забагато історії й мало уваги до найближчих перспектив. В програмі Народного Руху України за перебудову пункт восьмий розділу “Культура. Мова. Наука” – один з угодовських. Він не називає дійсних потреб української національної школи, а заклик до комп’ютеризації шкіл в умовах відсутності україномовних комп’ютерів є закликом до дальшої русифікації. Отже, основні проблеми сучасної школи:
1. Фальшування становища української школи в наш час має розміри безпрецедентні. Шкільна статистика післявоєнного періоду – один з найсекретніших розділів статистики, а ті куці обрізки інформації, що подаються, спрямовані на замилювання очей. Новоорганізована українська школа складається з вивіски й трьох-чотирьох українських початкових класів. Від п’ятого класу і вище школа стає суціль російською. Особливо ганебне явище – двомовні школи. Українські класи – острови; дві третини спеціальних предметів в них викладаються російською мовою, а там, де мовою викладу рахується українська, це здебільшого суржик (особливо на Східній Україні). В коридорах шкіл панує російська мова, школа стає джерелом міжнаціонального конфлікту, бо учнів-українців цькують й висміюють за їхню мову.
Голова Донецького облвиконкому сказав в кінці серпня 1989 р., що ні одної української школи в Донецьку не буде, бо кожна українська школа – розсадник українського націоналізму. Бюрократи за всяку ціну намагаються зберегти двомовні школи й не допустити утворення чисто українських шкіл, чекаючи, коли перебудова закінчиться й можна буде всі школи знов обернути на російські.
2. Мова української школи. Частина уроків в українських класах ведеться російською мовою. Страшною небезпекою є суржик. Суржик – явище не чисто українське. Досвід колоніальних імперій Англії та Франції показав, що суржик виникав у всіх колоніях через необхідність аборигенам пристосуватись до колонізаторів, звертаючись до них “людською мовою”. З ліквідацією колоніального гніту суржик зникає, а на Україні поширюється, висновки напрошуються самі собою. Інститут мовознавства АН УРСР, в якому панує російська мова, геть нічого не робить для боротьби із суржиком. Зокрема, робота над вкрай необхідним словником русизмів навіть не планується.
3. У демократичній правовій Україні не буде жодних підстав забороняти людині ставати ренегатом, але не буде підстав забороняти вказувати пальцем на ренегатів і називати їх справжнім іменем, бо це для них не образа, а нагорода. Космополітизм для України не на часі. До тих пір, поки не зникне національний гніт, ми не можемо бути байдужими до національних проблем. Масове ренегатство українців, масове зречення рідної мови – не питома риса українського народу, а наслідок сумних історичних обставин. Жах винищення української нації засів у генах у вигляді чисто тваринного страху. виховували й виховали рабів. Щоб повернути їм людську гідність, треба ще дуже довго повторювати: “Не бійтесь, те, що ви українці, ще не означає смертельного вироку”.
4. Більша частина України позбавлена українських шкіл. Остання масова їх ліквідація була проведена у 1974 – 1975 рр. під керівництвом міністра освіти Маринича й зав. відділом освіти ЦК КПУ Рудича. Але вони тільки виконували вказівки справжніх натхненників – секретаря ЦК КПУ Маланчука та заступника Голови Ради Міністрів Тронька. Ліквідація проводилась так спішно, що навіть учням з уже сформованих українських класів не дали закінчити школу з українською мовою.
5. Студенти російських відділень університетів, педагогічних інститутів, викладачі російської мови займають зараз привілейоване становище. Ганебна доплата вчителям російської мови веде свою історію з валуєвських часів, але тоді вона відверто називалася “доплатою за русифікацію” й ніхто не думав, що це інтернаціоналізм.
Як розвивати українську школу в тому перехідному періоді, яким є перебудова? Бюрократи відповідають чітко: “Ми нічого не бачимо й нічого не чуємо, але переможно біжимо шляхом перебудови”. Переписи населення (принаймні останні, сподіваємось, не сфальшовані) дають досить докладну картину етнічного складу населення. Приміром, в Києві три чверті населення – українці, але ми маємо 170 шкіл російських і тільки 34 українських. Пропорція розподілу числа шкіл має бути приведена у відповідність до пропорції розподілу населення. Ще в постановах 1920-х років відзначалося, що при визначенні мови викладання думка викладачів не може бути вирішальною. Бюрократи не знають, як перетворити російські школи для українців на українські, але чудово знають порядок цієї зміни в зворотньому напрямку.
Однонаціонадьні українські початкові школи повинні бути скрізь, де цього вимагає етнічна статистика. Розташування шкіл у містах згідно з етнічною топографією міст (зараз в центрі Дніпропетровська нема жодної української школи, наче всі українці живуть виключно на околицях). Перерозподіл шкільних будинків. 50 процентів українських сіл не мають власних шкіл, учнів возять до великих централізованих (звичайно російських!) шкіл.
Для забезпечення культурних потреб росіян на Україні можна відкрити російський університет, російські та єврейські педагогічні інститути. Ліквідувати бетономішалку розподілу випускників вузів України за межі республіки, бо досвід показує, що й такий бетон розпадається. Ліквідувати троянського коня – систему навчання студентів-іноземців на Україні російською мовою. Студенти-іноземці в Чехословаччині вивчають чеську й словацьку мови, здобувають ними освіту; те саме треба запровадити й нам. Державні платні курси української мови. Кооперативні курси українознавства. Потрібні міри захисту української дитини, український шкільний фонд.
Перехід можна здійснити протягом 1-2 років, а не десяти, як пропонує проект закону про мови. Російський інтелігент не тупіший за українського, який за рік опановує російську мову; до того ж не всі російські інтелігенти хочуть бути колонізаторами.
Питання про школи національних меншостей на Україні. В устах бюрократів багатонаціональний склад населення України – один з аргументів проти української школи. Але в цьому питанні у них нема одностайності. Одні говорять, що на Україні живуть представники 80 народів, другі – 90, треті – понад 100. У Криму мені казали, що Крим – місце проживання 99 народів, Я поцікавився, який же це дев’яносто дев’ятий народ. Не дуже впевнена відповідь: “Алеути”. Справді, в Ялті не так давно був прописаний один алеут. Отже, не дивуйтесь, якщо почуєте, що Україна – батьківщина алеутів.
В будівництві шкіл малочисельних народів не треба орієнтуватись на досвід РРФСР. До складу Архангельської області входить Ненецький національний округ. Ненецьких шкіл там немає, а в інтернатах для ненецьких дітей викладання ведеться російською мовою. Потім дехто з них поступає в Інститут народів Півночі, звідки виходить уповні зрусифікованим, і майже ніхто не повертається на землю своїх батьків. В старій Турецькій імперії така система називалась девширме: для комплектування полків яничар набирали підлітків християн, ісламізували й перетворювали на ренегатів і катів власних народів, Відмінність полягає в тому, що девширме охоплювало невелику частину хлопчиків, а інтернати поглинають всіх дітей.
Найбільші проблеми будуть з школами для росіян. Ніхто добровільно не відмовляється від панівного становища. Перевести росіян зі становища панівної меншості на становище рівноправного з іншими народу – це, може, ще тяжче, ніж відродити національну гідність українців, але іншого виходу немає. Зараз національні меншості залякують не русифікацією (яскраві приклади якої загальновідомі), а українським гнобленням (прикладів якого ніхто навести не може, бо їх не було). Представники національних меншостей мають вирішити – чи бути їм троянським конем русифікації, чи будувати свою власну національну долю в новій Україні?
Українська школа за межами УРСР піддана жахливій дискримінації. Українські школи, відкриті в 1920-х роках на Кубані, Ростовщині, Казахстані, Сірому Клину, Зеленому Клину, всі закриті. Український педінститут в Краснодарі був розстріляний в 1930-х роках в повному складі – і викладачі, і студенти. Чудом вціліли три українські школи в Молдавії. Для депортованих німців і кримських татар буди відкриті національні школи, але для півтора мільйона українців, депортованих із західних земель України, не було створено жодної національної школи. Російські демократичні рухи з цього приводу мовчать. Недалекоглядні наші сусіди не дбають про національне відродження українців, що живуть в їхніх краях, тому зденаціоналізовані українці перетворюються у п’яту колону русифікації. Приклади ми недавно бачили у Молдавії, де російськомовні українці пленталися у хвості виступів проти державності молдавської мови.
В 1929 році 97 процентів українських дітей відвідували українські школи. Зараз, у 1989 році, цей процент зменшився до 50. Звідси ви самі зрозумієте, наскільки невідкладними є окреслені вище проблеми.
Після виступу Я.Р.Дашкевича відбулося обговорення.
З виступу Ігоря Щербака: у доповіді була помилка; зараз у Києві не 170, а 270 російських шкіл. Всього 304 школи, 305-а будується, із них 34 українських і 270 російських. Звичайно, 89 так званих двомовних шкіл я зараховую до російських. 176 професійно-технічних училищ і 44 технікуми Києва працюють російською мовою. З 19 вузів Києва українська мова викладу затрималася хіба що на відділеннях української філології. Проблема з вчителями для українських шкіл полягає не в тому, що нема вчителів. Вчителі є, вони зараз викладають російською мовою і можуть перейти на українську. Проблема в тому, що учительство – один з реакційних загонів нашої інтелігенції, їм не до національної культури.
З виступу Юрія Кочержинського: було б демократичним мати на Україні стільки шкіл на 10000 росіян, скільки їх є а Росії на 10000 українців.
З виступу Миколи Жарких: в очах неукраїнців українська культура – це вірш “Партія веде”. Звичайно, що вони бояться розширення й поглиблення вивчення української культури, бо переконані, що це зведеться до розширеного й поглибленого студіювання вірша “Партія веде”. Отже, оновлення української школи невіддільне від її демократизації. Потрібна альтернативність шкіл: державних, кооперативних, приватних; шкіл трудових, ліцеїв, гімназій. Треба зліквідувати монополію існуючої державної школи видавати документи про середню освіту, треба ввести систему екстернатури, незалежну від існуючої освітянської бюрократії. Проблему з підручниками, зокрема вузівськими, можна пом’якшити, звернувшись до надбань української діаспори (якщо подолати жах перед ідеологічними диверсіями, які буцімто заповзають до нас через закордонні книжки). Хотів би нагадати, що вибір мови – це вибір батьківщини. Я не знаю жодної суверенної країни в світі, яка б заохочувала своїх громадян відмовлятись від свого громадянства.
Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 227 – 231.