Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

“Дещо з секретних нотаток попутника Занда”

Аркадій Белінков

Юрій Олеша читав газети щодня. Але там нічого не було сказано про те, що наступила найтяжча полоса у великий трагедії народу. Тому він писав багато і гарно, вів до нових перемог себе і других. Він почав звично й захоплено бурмотіти. Як бормашина.

…Розумовий рівень країни надзвичайно виріс… Тільки в нас поезія й філософія стали доступними всім… Люди йшли перемагати пустелю… Мрії стали дійсністю…

Але гостре відчуття стилю не до кінця полишає письменника навіть у ці роки. Навіть у ці роки він розумів, що таке мова художника і як несхожа вона на злиденну, ницу мову широкого вжитку. Йому важко написати загальну фразу, загальна фраза обумовлюється, пояснюється, письменник просить за неї пробачення, він заявляє: я знаю, що роблю. “Він хотів сказати, що пишається своїм народом, але він подумав, що ця фраза, сказана поза зв’язком з усіма тими думками, що його переповнювали, видасться загальною”.

Юрій Олеша давно знає, що робить.

Він давно знає, що таке загальна, казенна фраза.

Ще з 1932 року, принаймні, знає.

У творі, що викликав гостру ворожість і свист сучасників, у творі, що до сих пір майже не згадується – “Дещо з секретних нотаток попутника Занда” – Олеша писав: “Казенна фраза, безумовно, це казенна фраза. Вона в усіх газетах, журналах…” І, багато передчуваючи, письменник виправдовується: “…якщо фраза казенна, це ще не значить, що вона не є виразом життя… грімка фраза є теж виразом життя” [Олеша Ю.К. Кое-что из секретных записей попутчика Занда. – 30 дней, 1932 г., № 1, с. 17].

Вочевидь, вже тоді письменник відчув, яку роль у житті суспільства відіграватиме фраза.

Вишукана й відокремлена від оточуючої літератури стилістика Юрія Олеші викликала різні нападки, хоча, окрім прикрас, у ній не було геть нічого, чого не було б у загальній, грімкій, казенній, ницій фразі.

Але кожен добре розуміє, що нівельований стиль неминуче пов’язаний з нівелюванням людської індивідуальності. Боязнь стилістичної своєрідності пов’язана з боязню ворожої думки […]

Тема взаємин мистецтва і суспільства завжди в нашій історії була найважливішою, але в різні епохи вирішувалася по-різному.

Наступила епоха, коли почали вважати, що мистецтво впливає на людей прямо, просто і швидко.

Почалося зведення всіх естетичних начал до начал простоти і зрозумілості.

Простота і зрозумілість потрібні були для того, щоб з максимальною бистротою вселити людям ідеї, які вважаються важливими.

Головним було якнайшвидше отримати від цих ідей прибуток. Вважалося, що коли не повісити віршовані плакати, то план по миттю рук перед обідом буде зірвано.

Це невірно. Жоден вірш на світі і жодна опера, всі симфонічні партитури, зведений хор п’яти континентів і ансамбль пляски Центрального клубу залізничників із загартованим репертуаром не в змозі підняти одного ледаря на виконання, не кажучи вже про перевиконання плану по валовій продукції, асортименту і сортності.

Але люди, що не мають відношення до мистецтва, оцінюють його тільки з точки зору видобутку максимальної користі (додаткової вартості), як вони її розуміють, у найкоротший строк. Досвід всесвітньої історії мистецтв від пісні Давида до останніх досягнень у цій галузі вчить, що перевиконання плану навіть по валу не може бути негайно забезпечене найкращими віршами. Гарні вірші взагалі не можуть забезпечити виконання плану. В кращому випадку, вони можуть довго і не завжди успішно виховувати свідомих громадян, які виконують план. Та, мабуть, ми поки що не такі заможні, щоб дозволити собі писати гарні вірші, які виховують свідомих громадян за асортиментом і сортністю. Це все надто довго, дорого і взагалі непотрібно. Тому ми намагаємось писати погані вірші й досягли в цьому ділі визначних досягнень.

Надто швидке видобування з мистецтва суспільної користі ілюзійне і шкідливе, бо вплив такого мистецтва – мимобіжний і неглибокий, а грунт мистецтва виснажується. Проходить певний час, і стає ясним, що виснажений грунт нічого більше народити не може.

Це звичайний наслідок екстенсивної системи користування, заснованої на мінімальних капіталовкладеннях та примітивній техніці […]

Прагнення змусити мистецтво зображати або відбивати дійсність в деяких випадках стає все більш наполегливим.

Прагнення це безплідне, тому що створює неіснуючі взаємини мистецтва та життя. Таких взаємин нема, оскільки мистецтво є частиною життя, одним із складників його, таким же, як сільське господарство та теорія пружності, як війни, будівництво осель, виплавка сталі та виготовлення супу. Спроби нав’язати мистецтву зображення яблук, мопсів та перемог над турками безглузді й нездійсненні. Мистецтво, без сумніву, впливає на життя людей, але не більше, ніж інші речі й обставини, і цим воно не відрізняється від виробництва синтетичного волокна, з якого робиться тканина для одягу, або відкриття корисних копалин, без яких неможливі дальші успіхи у розвитку важкої промисловості. Все більш очевидним стає те, що мистецтво – це не тільки ідеологія і головним чином не ідеологія, а реальний предмет, який впливає на ідеологію, як впливає на неї гарна чи погана їжа, одяг, газета, міський транспорт, податкова система. Ідеологія людей під впливом мистецтва складається не краще й не гірше, ніж під впливом інших обставин і предметів, з якими вони стикуються. Людину може оточувати велике або нікчемне мистецтво. І це нікчемне мистецтво чинить такий же сильний вплив на думки і вчинки людей, як і велике мистецтво, і якщо треба перетворити людей на бидло, на рабів, то мистецтво може внести свій внесок в цю справу разом з поліцією, армією, пресою, церквою, школою й залізообробною промисловістю.

Юрій Олеша – письменник 1920-х років. І якщо він зробив що-небудь значуще, то він зробив це у 20-ті роки. В 30-ті, 40-ві, 50-ті роки з Юрієм Олешею не відбувалося нічого, що було б дивним, несподіваним і нехарактерним для літератури епохи. Він гарно писав у 1920-ті роки. Але о тій порі це було загальним літературним рівнем – писати гарно. Вважалося непристойним погано писати. Але потім на деякий час запанувала впевненість у тому, що ознакою високої свідомості є, можливо, й не довершені, зате зрозумілі усім книги. Літературний розвиток Юрія Олеші мало чим відрізнявся від звичайного розвитку художника його епохи. Письменник був підпорядкований тим же законам, яким була підпорядкована уся література, і тому відбув таку ж еволюцію, яку відбуло багато інших художників. Не помічалося, щоб Юрій Олеша зазнавав особливих неприємностей або особливого незадоволення від підпорядкування цим та деяким іншим законам.

Юрій Олеша ніколи не писав краще і ніколи не писав гірше, аніж дозволяли обставини. Кращі й гірші твори Олеші співпадають з кращими й гіршими роками нашого життя, з більш темними і менш темними смугами нашої долі, з більш трагічними і менш трагічними сторінками історії нашої літератури […]

Юрій Олеша їхав у тій же літературі і в тому ж напрямку, в якому їхала вся вітчизняна словесність 1930-50-х років. Різниця була лише в тому, що він не сидів при цьому в трамваї, тримаючи на колінах товстий портфель, як це робили його погладшавші колеги, а висів на підніжці, майорів, як прапор російського вільнодумства, і зрідка вигукував, що в нього немає квитка, що він їде в майбутнє зайцем і що взагалі він весь цілком закаляний своєю інтелігентністю. Але це були звичні історично-філософські самозаглиблення, незрозумілі народові, які переповняли вітчизняну словесність останніх півтора віків, що, прецінь, не відіграло скільки-небудь серйозної ролі в її поступі вперед […]

Залежність художніх якостей твору від його історичної, соціологічної та політичної концепції така ж формальна, як формальний зв’язок елементів у такій задачі: поїзд йшов з пункту А в пункт Б. Скільки коштує пачка чаю? Не можна підкорятися уявній залежності й виводити вартість чаю з руху поїзда, мистецтво художника з панівної ідеології. Образ мистецтва ширший за історичну, соціологічну та політичну ідею, і тому, нехтуючи традиційною і неправильною єдністю, слід говорити не про мерзенність мистецтва “Івана Грозного”, а про аморальність художника Сергія Ейзенштейна.

Єдність великого твору і його ницого творця можлива тому, що існують два способи виявлення художника.

Художник може виявитись тільки в мистецтві перевтілення і самовираження.

Для мистецтва перевтілення душевні якості художника значення не мають.

Тому відданий цареві й отечеству відставний колезький асесор може створити руйнівну комедію, нікчемний гравець і бретер – схвильовану поему, п’яниця – найчистішу мелодію, обскурант і шахрай – великий роман, безпросвітний дурень може потрясти зал натхненними словами маркіза Пози. Письменник, який отримував найбільші прибутки за свої твори, був найкращим співцем народної скорботи. Письменник, який створив у романах безсмертні образи ущемлення плоті, у щоденнику розповів таке, що вражає навіть і драгуна. Письменник, який з усієї сили таврував різні форми експлуатації людини людиною, виписав для своїх онук негреня, щоб їм не нудьгувати з бездушними ляльками. Це мистецтво перевтілення.

Мистецтво самовираження цього не знає. Воно може виражати тільки самого художника, і в цьому разі, який художник, таке й його мистецтво. І тому підлотник і брехун творить підле і брехливе мистецтво, а правдолюбець – правдиве.

Аморальний художник Сергій Ейзенштейн слідував мистецтву перевтілення.

Чи може великий твір стояти на аморальній історичній, соціологічній та політичній концепції?

У мистецтві перевтілення мене завжди насторожувала можливість одержувати замість справжнього художнього образу що-небудь інше. Приміром, жабу. Це мене дуже лякало і змушувало серйозно замислюватися. Не люблю я цю жабу. Ти мені її й цукром обліпи, й не зви зовсім жабою, та ні за що не візьму її у рот, хоч у виконанні народного артиста СРСР М.Черкасова, хоч у зв’язку з вихованням любові до історичного минулого.

Чудовий художник у мистецтві перевтілення може виконувати собаче замовлення.

У мистецтві самовираження я одразу бачу, що мені дають. Навіть без переднього слова, написаного зрозумілою мовою.

Час наполягає на тому мистецтві, яке йому потрібне. Звісно, в епохи, коли головним стає прагнення роздушити людську особистість, мистецтво самовираження видається огидним. Справді, яка ця особистість (що за особистість?!) прагне себе виражати, коли вона зобов’язана виражати те, що їй наказують?! За цих обставин, звісно, вимагається тільки перевтілення: людина така, яка вона є, повинна перевтілитись в іншу, – в таку, яка потрібна.

Іван Грозний в останні двадцять років став лише умовним позначенням явищ, які викликають, без сумніву, не одну тільки історичну цікавість. Тому в книзі про людину, яка не була Іваном Грозним, я написав про покійного злодюгу вісім сторінок, що може серйозно зашкодити усій композиції. На восьми сторінках я писав зовсім не про Івана Грозного, а про інші явища, які викликають не тільки історичну цікавість. Я писав про ставлення до Івана Грозного. Це ставлення в наші дні стало мірилом людської порядності. Люди, які пишуть про те, яким прекрасним, мудрим, гуманним, кмітливим, прозірливим і далекоглядним був Іван Грозний, зі смертю якого розпочалися смутні часи (як завжди, між іншим, після смерті тирана), люблять не одно лише віддалене велике історичне минуле своєї вітчизни, а ближчі дні: ті, коли вони отримували справжнє задоволення від хліба, який вони їли не дарма […]

Тільки великий письменник не повторює ходячі фрази.

Великий письменник створює ідеї, котрі інколи повторюють за ним, а частіше відкидають люди, що не завжди й не одразу можуть збагнути значення цих ідей.

Тільки у великого письменника вистачає сміливості на великі ідеї, які одразу можуть бути і не сприйняті усіма.

Від звичайного гарного письменника здебільшого вдається отримати все що завгодно.

З великим письменником цього не трапляється, тому що великий письменник краще знає, що треба й чого не треба людям.

Особливістю звичайних гарних письменників є те, що вони вміють створювати ілюзію досить оригінальної думки, тоді як насправді вони вміють створювати лише оригінальні фрази […]