Прибічники гладунів

Аркадій Белінков

Світліші смуги швидко переходили у темніші не випадково. Послідовність припливів і відпливів деспотизму в російській історії не вигадана. Синусоїда російського історичного процесу не виплетена.

Ревізія попереднього царювання ставала неминучою, тому що найтяжчі злочини минулого доводили систему і разом з нею країну до фізичної загибелі, до політичного та морального розпаду, до руйнації її економіки, правних, державних, господарських інституцій. Треба було остерігатися, рятувати себе, а вже при тому й Росію від анархії та ворохобні, від самознищення. Після деспотизму, який все зжер, усе винищив, залишив одні голі пам’ятники, врятуватись можна було лише кинувши ліберальну кістку.

Прецінь ліберальної кістки для величезної держави виходило замало, і взагалі вона показувала суспільству, яке широко розкрило очі, що ж творили з ним в епоху пошесного деспотизму і що ж воно зможе зробити, коли його знищують менш наполегливо і, зрештою, скільки ж воно у змозі створити, якщо його і зовсім знищувати покинуть (утопічний роман, переклад з італійської…). І суспільство з широко розкритими очима починає засуджувати епоху безпробудного деспотизму і починає робити те, що робить будь-яке суспільство в епохи, коли у держави виявляються інші клопоти, крім розправ з ворогами та мурування монументів, – воно виконує свою головну соціальну необхідність: з найбільшою повнотою виражає себе.

Але те, що корисно кращій частині суспільства і більшості населення країни, глибоко супротивно і шкідливо правлячій верхівці, котра в епоху тиранії та деспотизму не тільки тремтіла за свою шкіру, але й брала участь у найвизначніших починаннях. Тому, перелякано уступивши, щоби утриматися, правляча верхівка розраховує за слушних обставин повернути втрачене та ще й надолужити на всю широту незабутої тиранічної доктрини. Вона добре, дуже добре розуміє, що коли тимчасово не уступить, чи, боронь боже, уступить більше, ніж треба, то від неї залишиться лише зневажливо написана сторінка в історії батьківщини, і тому, вважаючи вже доведеним, що вороття до минулого не буде, починає потроху переконувати, що ліберальні витівки зайшли надто далеко і незміцнілі уми, які не мають життєвого досвіду, заміряються на все святе. І тоді шукають якого-небудь випадку, щоб всі могли переконатися, до якої смути й образи святинь (у такі зворушливі хвилини звичайна мова припиняє своє існування і починаються шаманські заклинання) довели пособництво лібералізму і м’якість властей. І такий випадок, звичайно, знаходять і починають щосили, але не дуже помітно повертати історію назад. І тоді, дочекавшись свого часу, приходять застояні дещо ущемлені мерзотники і, перебираючи ногами від нетерплячки, клацають зубами і закочують рукави.

Тепер вони покажуть, що таке правдива синусоїда. І показують. Це робить велике враження навіть на людей, які не тільки вивчали російську історію, але й приймали в ній деяку участь. […]

Тирани лили кров, руйнували країну, з відчайдушним самозабуттям сприяли славі вітчизни. Потім вони вмирали або їх вбивали. Спадкоємці, котрі думали тільки про одне: як зберегти владу, змушені були в ім’я цього рішуче засуджувати попереднього тирана. Але вони не втрачали надії повернутись до нього ж, коли все заспокоїться і влада буде збережена. Окрім того, всі вони, хто разом з померлим тираном коїв злочини, користувались зручною можливістю скинути на нього всі скоєні ними самими злодіяння. Тиран-небіжчик мовчав. Всі злодіяння минулої епохи звершив він сам. Більш не винен ніхто. Ніякого тирана не було.

Та все це або не цікавило вчителя танців Раздватриса, або він свідомо ухилявся від тяжких і начебто нерозв’язуваних роздумів.

Завжди в епоху реакції (і чим епоха реакційніша, тим більше) виявляються хмари захисників деспотичної системи, тому що в реакційні епохи держава перетворюється на купку злочинців, зв’язаних страхом за свої злочини.

Це з усією яскравістю виявилось в епоху кризи Римської республіки і особливо в роки диктатури Сулли (138 – 78 рр. до н.е.).

Біля ніг цієї купки колінкує бездарність різних спеціальностей, і вона захищає купку, добре розуміючи, що коли прийде інша купка, або, що вже зовсім катастрофічне, при владі стане демократична держава, то вона (ця бездарність) втратить набуте вбивствами, зрадами, лицемірством, приниженням, нелюдяністю, підлесливістю, святенництвом, брехнею та іншими клопотами благополуччя.

Ні, найогидніші мерзотники не ті, хто кричить: “Набоїв не шкодувати!” чи “Так було – так буде”.

Особливо огидні ті мерзотники, котрі говорять тільки звабливі слова про доброчинність і щастя підданих. Ті, хто, шепелявлячи й облизуючись, дуже вихваляють віру, царя і отечество, православ’я, самодержав’я і народність.

Вони особливо огидні, тому що коли перші сумнівів не викликають і всі, хто не сам такий, знають їм ціну, то в другому випадку значна частина суспільства вірить брехні, а отже не протестує проти неї, а отже їй допомагає.

Що змушує оцих людей з такою запеклістю відстоювати своє брехливе, підле, скомпрометоване і вже для всіх ясне діло? Невже люди, що обливали наклепами Герцена, не бачать, не розуміють, що правий він, а не вони – поміщики із псарями, військові начальники, дворянські маршали, панії, що знемагають від обожнення осіб царського роду, та камер-лакеїв, та особливо романістів, що друкують у “Московському телеграфі” твори про те, як наші доблесні війська рятують місцеве населення від ворогів російського государя імператора? Невже тільки побоювання за свою владу? Чи переконання? Але що таке переконання людини, яка сто разів мусила їх міняти й міняла, зважуючи на те, “куда подует самовластье”? Чи марнославне небажання погодитись із тим, що виявилось істинним, а тебе десятиліттями змушували проклинати, і ти проклинав, а тепер мусиш визнати, що помилився й життя прожите неправильно й даремно? Ні, тільки не це. Через це одне поміщики із своїми псарями і панії зі своїми романами готові йти мало що не у повстанці.

А тут же з відданою старанністю, тільки дещо перелякано та суєтливо роблять свою справу розумні, талановиті й освічені перекинчики-інтелігенти.

Перелякано й старанно за невелику (зовсім невелику) платню робить свою справу перекинчик-інтелігент, який все зрадив, все спродав, все збагнув, все запам’ятав, перекинчик, небезпечний розумом, освіченістю й талантом, якого підганяє страх, що йому пригадають, що його виженуть, і палить думка, що його зневажають, і небезпечний тим, що він краще за всіх знає, що криється за мовчанкою його друзів молодості (коли говорять про свободу, зневажають лицемірство, ненавидять насильство і читають вірші).

Інтелігент-перекинчик має багато даних. Як-от: гнучкий світогляд, що влаштовує інших, світогляд, узгоджений з вищими інстанціями, Окрім того, є ще й інші здібності. Як-от: не надавати істотного значення землетрусам світової історії, ошукувати, зраджувати, фальшувати, лицемірствувати, замилювати очі, заплюскувати очі, дурити і піддурювати, морочити й обморочувати, лестити й облещувати, брехати, підбріхувати, набріхувати і оббріхувати на всі заставки.

Інтелігентові, навіть перекинчикові, гидить бездарна й ница влада, що скрутила його по руках і ногах. І для того, щоб не було так соромно підкорятися цій владі, щоб не було так паскудно на душі від своєї безпорадності, інтелігент-перекинчик, судомно ковтнувши слину і набравши повітря, починає з вищанням і чвирканням переконувати спочатку всіх, а потім і самого себе в тому, що гладуни – це найбільші розумники і влада їхня, тобто влада великого розуму – прекрасна.

Прецінь завжди в епоху реакції (і чим епоха реакційніша, тим більше) справжня біда не в кодлі злочинців, не в нездарах різних професій, які захищають кодло, не в розумних, талановитих і освічених перекинчиках-інтелігентах, а в тім, що мільйони людей приречені чинити разом з кодлом, нездарами та перекинчиками щоденний злочин, який ці мільйони різних людей ніколи б не вчинили, однак який вони чинять, бо якщо його не чинити, то їх назвуть злочинцями і знищать.

1 за те, що відбувається у країні, відповідальні всі громадяни цієї країни: одні за те, що коїли злодіяння, другі за те, що дозволяли його коїти, за те, що дозволили, щоб їх перелякали, чи обдурили, чи спокусили, чи примусили. […]

В деспотичній, автократичній, поліційній, ієрархічній державі, де всі розбігаються при появі влади і залишаються “тільки відповідальні особи”, де “всі були знедолені… пригноблені багатирями і жадібними ненажерами”, де навіть папуга – зрадник, – не можна голосно говорити про владу, звісно осудливо. Про те, яка чудова, незвичайна і визначна тиранічна поліційна держава, говорити можна. Про це можна, окрім того, писати, це можна стверджувати й на цьому можна наполягати.

І тому в деспотичній поліційній державі Трьох Гладунів громадської думки нема. Всезагальне нерозуміння, всезагальне розуміння, всезагальна зневіра захопили всі покоління, всіх мислячих і немислячих, всіх переляканих, розчавлених, святих, спраглих, розпачливих, стражденних людей, де царственно розкинулося лицемірство та ентузіазм, де люди не розмовляють, а підмигують один одному, і коли ще вірять Трьом Гладунам, то лише з остраху придивитись і прислухатись до того, що відбувається у світі, з глупоти та байдужості, боячись втратити гроші та владу, і, безумовно, всі говорять і думають тільки про те, якими гарними є гуманізм, людяність, чесність і братерство людей, незаплямована моральність, торжество передової науки, високі ідеї, світлі ідеали та стійкі урожаї.

Від страху, втоми та байдужості, від того, що ні на хвилину не вмовкає державний барабан, за допомогою якого втовкмачують підданим, яка прекрасна влада Трьох Гладунів і як її треба обожнювати, приголомшені люди втрачають уяву про солідарність, про вірність. “Ти син молотобійця. Твій батько до сих пір працює на заводі. Твою сестру звуть Елі. Вона праля. Вона пере білизну багатирів. Можливо, її вчора застрелили гвардійці”, – говорить революціонер перекинчику. Ніщо не допомагає. Перекинчик із захопленням прославляє “наших милих рожевих Трьох Гладунів”.

Злочин деспотичних режимів полягає не тільки в тому, що вони відбирають у людей свободу, самоповагу та незалежність, але ще й у тому, що вони відбирають уявлення про існування, достойне людини.

Пограбовані Гладунами люди не знають, що є інакше уявлення про свободу, гідність та людські взаємини, аніж те, що їм вселили державні гвардійці. Полінезієць вважає, що живе гаразд, якщо в нього є жменя ячменю, глек води та очеретяна хижа. Він не має уяви про те, що людині цього не досить, не повинно бути досить і що є люди, які не задовольняються цим. Пограбовані Гладунами також не знають, що цього не досить, що є люди, які не вдовольняються цим. Тому вони не вірять і обурюються, коли ті, хто знає, що таке істинна свобода, справжня гідність і нормальні суспільні взаємини, говорять їм, що вони скривджені, знедолені й пригноблені. Це обурення дуже полюбляють ідеологічні гладуни і весь час посилаються тільки на нього.

– Будь ласка, – говорять вони. – Послухайте, що говорить народ. Будь ласка. Громадська думка.

Громадська думка стверджує, що влада Трьох Гладунів прекрасна.

На яку громадську думку посилаються, до якої громадської думки, здійнявши руки, апелюють режими-душителі? На свою власну. На ту, яку вони всіма засобами – дезінформацією, демагогією, працелюбним повторенням одного й того ж, брехнею, наклепами, пропагандою, рекламою, запобіганням, заграванням, залякуванням вселили своїм підданим, а потім вже в якості їхньої власної думки одержали назад.

Вселивши (різними засобами: дезінформацією, демагогією, брехнею, наклепами, пропагандою) любов до себе, вони запитують своїх підданих: “Схвалюєте нашу чудову державу?” – “Схвалюємо!” – хором відповідають піддані, – “ще й як!” (Дехто нервово озирається по боках).

І значною мірою це схвалення щире, тому що будь-який переляканий, дезінформований, потопаючий у брехні, нічого не відаючий чоловік, котрий бачить тільки те, що йому показують, і кричить те, що його змушують кричати, позбавлений можливості порівнювати, нічого не знає, окрім того, що йому говорять.

Коли людей змушують на виборах до верховної влади обирати, а обирати нема чого, то люди кидають бюлетень з тим прізвищем, яке на ньому написане. “Схвалюєте нашу демократію?” – питають у них. – “Схвалюємо”, – хором відповідають виборці, – “іншої не знаємо”. – І ще додають: “І знати не хочемо”. Вони говорять так тому, що пограбовані Трьома Гладунами, не мають уяви про те, що є інша свобода й інші взаємини людей, аніж ті, про які їм сказали, до яких їх привчили. Ідеологічні колонізатори більш за все бояться, що їхні полінезійці дізнаються, що десь є свобода і демократія, повага до особистості, право на власну думку і нема зажерливого переляку. Злочин деспотичних режимів полягає ще й у тому, що ці режими не дають можливості дізнатись, як живуть інші люди і як могли б жити ті, в кого забрали все.

Та найпідліше це не те, що людей переслідують, позбавляють суспільних прав, зневажають їхню гідність. Це мерзенно, огидно. Але це не найгірше, що вигадали одні люди для інших, що можуть одні люди робити з іншими. Люди, що мають владу, зуміли змусити переслідуваних, позбавлених прав, зганьблених і пригноблених дякувати своїм гнобителям і гвалтівникам, оспівувати їх, прислужувати їм із захопленим виразом обличчя, змусили їх робити вигляд, нібито нічого не відбувається, і притягнули їх будувати, захоплюватись, лаштувати і рукоплескати. Такого визначного успіху може домогтися тільки потужна, безсоромна, нещадна тоталітарна держава, яка має досконалі засоби розшуку і переслідування. Звісно, ніякі середньовічні та східні деспотії з їхніми мізерними бюджетами, слабко розвиненою технікою та безглуздими передсудами, коли хоча б людська душа лишилася вільною від впровадження у неї друку, радіо, кіно, телебачення, церкви, реклами, не в змозі були досягти повної гармонії між владою та підданим. І якщо людину могли спалити за слово, то думка її, не займана сучасними засобами ідеологічного руйнування, ще могла лишитися вільною. Людина могла хитрувати перед патером, але в неї вистачало сил встояти перед самим собою. Тільки сучасна держава, володіючи високим енергетичним потенціалом, у змозі знищити все.

Народи, які захищають своїх гладунів, виграють для них війни і творять для них чудові успіхи, можуть інколи тихцем вилаяти своїх гладунів, потай зневажати їх, нишком сміятись з них, в деяких випадках навіть розповідати анекдоти, але захищати своїх гладунів будуть, вигравати для них війни будуть, і творити чудові успіхи теж будуть. Це відбувається тому, що гладуни, які більш за все бояться втратити владу, з усіх сил і всіма засобами прищеплюють своїм народам шовінізм (це зветься “любов до батьківщини”) і впевненість у тому, що свої гладуни все ж таки свої рідні гладуни, а ось прийдуть чужі і почнуть утискати національну гідність. І це невідбивно діє на людей, власна гідність яких щодня запльовується й затоптується, батьки, діди й прадіди яких були запльованими й затоптаними рабами й діти, онуки й праонуки яких також будуть запльованими й затоптаними рабами.

Але завжди, навіть у найжорстокіші епохи сваволі, насильства та лицемірства хто-небудь здушеним голосом вимовляє кілька фраз, де всі пізнають уривки своїх нашептів, свої лякливі думки, свої тремтливі з переляку здогади. Тоді з’ясовується, що все суспільство знає, як обдурюють його і як воно обдурює себе. Але одні мовчать з боягузтва, а інші з перестраху самовикриття. Здушеним голосом в епоху сваволі, насильства і лицемірства хтось вимовляє кілька фраз. […]