Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Тільки смілива людина може мати талант / Поет і гладун

Тільки смілива людина може мати талант

Поет і гладун

Аркадій Белінков

Чому виникає конфлікт поета і суспільства?

Тому, що поет за своїми фізіологічними та професійними властивостями і обов’язками спостерігає суспільство, бачить, яким воно є, і розповідає про те, що бачить. Суспільство ж не хоче, щоб розповідали про те, яке воно бридке.

Конфлікт художника і суспільства є трагічним, природним і неминучим. Майже завжди він закінчується загибеллю художника. Але спроба цей конфлікт, цей закон відмінити, зробити вигляд, буцімто його нема, не мусить бути, закінчується вже не тільки загибеллю художника, але й загибеллю мистецтва.

З усіх умов існування поета єдина, якою не можна нехтувати, це правда, котру він зобов’язаний говорити суспільству. Ця правда в різні епохи висловлюється неоднаково. Інколи вона може висловитись так:

Эхо, бессонная нимфа, скиталась по брегу Пенея…

[А.С.Пушкин. Нимфа]

Інколи інакше

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ…

[Ахматова А. Реквієм, переклад В.Затуливітра]

Це нічого не міняє. Поет говорить тільки правду, і ні тортури, ні страти, ні голод, ні жах, ні спокуси, ні принади, ні кров дружини й дітей, ні тріски, що заганяють під нігті, ані жінка, яку він кохає й яка зраджує його, не в силі змусити поета говорити неправду, підлабузнюватись, брехати, схиляти голову і славити тирана. Людина, яка здалася, не може бути поетом. Людина, яка злякалась сказати суспільству, що вона про нього думає, перестає бути поетом і стає таким же нікчемним сином світу, як і всі інші нікчемні сини.

Спокуси, жадоба влади, турботи про славу, малодушність, принади і жах заважають художникові здійснити своє право і призначення – говорити суспільству, що він про нього думає і на що воно заслуговує.

Між художником і суспільством іде криваве, невмолиме, безупинне побоїще; суспільство бореться за те, щоб художник зобразив його таким, яким воно собі подобається, а справжній художник зображує його таким, яким воно є. У цій боротьбі перемагають тільки великі художники, які знають, що вони щохвилини можуть загинути і які справді гинуть. Інших суспільство знищує, великі твори такі унікальні тому, що вистояти художникові ще тяжче, аніж створити їх […]

Функціонування інтелігенції у поліційній державі Трьох Гладунів має таке велике значення тому, що простір між державою і народом такий великий, що одні не чують, що кажуть інші. Інтелігенція ж вештається десь поміж державою і народом, і тому добре чи погано може відігравати роль посередника.

Ця гра викликає численні непорозуміння, котрі, починаючи з Єлизавети Петрівни, доводиться весь час з’ясовувати.

Що ж стосується відносин інтелігенції і революції, то необхідність з’ясувати їх виникла з причини простішої, ніж це могло видатись із читання багатьох книжок, а також з цієї книги.

Простота причини полягає в тому, що переможцям у революції 1917 року окрім як з інтелігенцією не було з ким з’ясовувати взаємини.

Переможці не з’ясовували взаємин з селянами, котрі були на боці революції, коли революція дала їм землю. Коли ж цю землю почали відбирати і селяни почали виступати проти революції (не хотіли йти у колгоспи), то ними у ряді випадків довелося пожертвувати заради загальних інтересів. Взаємини з попередніми панівними класами також були дуже простими: ці класи одразу ж були знищені (заради загальних інтересів). Слід було б спеціально зупинитись на тому, що до складу цих класів входила й уся російська демократія, яка протягом століття готувала революцію. Оскільки революція вважалася пролетарською (не більшовицькою), то спочатку здавалось, що з пролетарями з’ясовувати нічого, а коли вийшло, що лишається щось нез’ясоване, то можна було розстріляти Кронштадтське повстання 1921 року і після цього вже нічого не з’ясовувати, а просто пояснювати зрозумілою народові мовою.

З інтелігенцією, на жаль, все було набагато складніше: інтелігенція знищувалася лише тоді, коли ставало зрозумілим, що в неї можуть розпочатися ідейні хитання та кричущі суперечності. Інтелігенція була потрібна, її вигідніше було використати, аніж знищити. І от з цим нікчемним, прости Господи, так званим прошарком, котрий досить тільки покласти на ковадло і вдарити важким молотом в обличчя (про що в двох своїх творах згадує Юрій Олеша), щоб від нього, по суті, нічого не лишилося, довелося з’ясовувати взаємини.

Замість того щоб просто вдарити молоточком. Але ж не вдариш, бо без нього сучасна промислова держава, котра серед іншого виготовляє такі молоточки, існувати не може. І крім того, з одними двірниками теж не перетворити в історично стислий строк цілий народ у величезну череду ревучої худоби.

Для цього, окрім двірників, потрібні були ще гарні, освічені, інтелігентні люди, котрі науково доведуть, що ревуча череда історично прогресивніша за акмеїзм. От коли план по основних показниках було виконано і були створені кадри власних харцизів демократії, філософії, права, мистецтва, тоді, безумовно, можна було перейти до більш повного забезпечення культурних потреб населення. Але поки план по основних показниках лишався не виконаним, знищувати усю інтелігенцію було передчасно.

І ось між ще не знищеною і не пішовшою в еміграцію інтелігенцією та переможцями почалися довгі переговори, котрі стали зватися “інтелігенція і революція”.

Потім було вирішено, що на такі дрібниці, тобто на переговори, витрачено надто багато дорогоцінного часу. Та й характер переговорів сильно змінився. […]

З’ясування були можливими, коли був вибір: працювати цій інтелігенції з радянською владою, бути лояльною, йти в еміграцію, боротися. На кінець 1930-х років лояльність, еміграція і боротьба були виключені, і, таким чином, було виключено вибір. Це створювало нову ситуацію: стара інтелігенція, яка не бажала працювати з радянською владою, вступала вже в недискусійні відносини з державою, значення якої у житті людей рішучо зміцнювалось. Проблема інтелігенції та революції втратила колишню роль і була замінена новою. Новою була така: взаємини особи і держави. З кінця 1930-х років увага до питань взаємин особи і держави стає все більш зосередженою. […]

Щирість помилок інколи може додати людині поважності, але не в змозі додати їй розуму. Щирість взагалі до того, що людина чинить, ніякого стосунку не має і виправданням слугувати не може, Від того, що Чингіз-хан, або Гітлер, або Кочетов щиро вірять у свої людиноненависницькі ідеї, і, згідно цих ідей, намагаються знищити усе, що вдається злапати, злочини цих визначних політичних мислителів не стають меншими.

Людина мусить бути щирою. Але щирість не може бути єдиною чеснотою, яка виправдовує його сумнівні або злі вчинки, Щирість не замінює інших чеснот. Інколи вона може замінити дурість. Але ніколи їй не вдавалося замінити розум.

Письменник мусить бути розумним.

Він не мусить помилятись.

Він мусить знати твердо: ось список благодіянь, ось список злодіянь.

І майже завжди він це знає. Але майже ніколи у цьому не зізнається.

Він вважає, що треба приносити жертви. І він починає в того, що приносить в жертву своє сумління. […]

Реальний, жорстокий і неминучий конфлікт у романі Юрія Олеші “Заздрість” відбувається не через незрозуміле непорозуміння з почуттями, а через право на перемогу.

Право на перемогу в соціально-метафоричному романі Юрія Олеші зветься “заздрістю”. […]

Кавалерову не дісталося слави, успіха, діла. Все це дісталося нездарам та нікчемам. Серед них ходить Жюльєн Сорель-Кавалеров. Він розгублено говорить про молодість віку, про свою молодість. Він не розуміє, що його вік, як і сто років до нього вік Сореля, минув. Революція закінчена. Наполеон нудьгує на острові. Прийшов час людей наполегливих, холодних, таких, що не гребують нічим. Абстрактний конфлікт людини і суспільства, що існує у всі часи, в реальних умовах диктатури набуває точного виразу: перемога відбирається у значущої людини і віддається бездарній. Це відбувається у післяреволюційній державі, і здається від того особливо огидним, тому що найсерйознішу переоцінку цінностей чинить саме революція.

Але реставрація (і один в найважливіших її виявів – неможливість повного саморозкриття людини) – до революції не стосується. Вона стосується до післяреволюційної держави, котра неминуче виникає внаслідок неминучого переродження революції. Це незаперечний закон всіх революцій, пов’язаний з тим, що вони повинні створювати потужну державу, щоб захищатися. Але потужна держава створюється для того, щоб своєю потугою розчавити все, що їй заважає, і тому вона може бути тільки державою диктатури. Така держава виявляється природним наслідком революції, але до намірів, з якими творилася революція, вона стосунку не має.

Заздрість в романі Юрія Олеші – це лише умовна назва дуже широкого кола почуттів, станів, відносин, колізій.

В цю епоху Бабичев створює свою славетну ковбасу.

Славу ковбасника Кавалеров зневажає. […]

В романі Юрія Олеші заздрістю називаються різні речі. Але частіше всього заздрістю зветься незадоволена жадоба справедливості. “Чому ти їздиш автомобілем, а я ходжу пішки?” Письменник питає: в кого більше права на перемогу, хто правий?

Чому Андрій Бабичев їздить автомобілем і проходить на аеродром, а Іван та Кавалеров ходять пішки і на аеродром їх не пускають? Це цілком ясно: все це відбувається тому, що Андрій був на каторзі, вершив революцію і тепер отримав владу.

Але в романі не сказано головного: що ж змінилось від того, що влада в одних людей була відібрана іншими людьми, що ж відбулося через зміну влади, що ж дала революція.

В романі не сказано, що революція забрала владу в гірших і віддала її кращим.

Треба ж збагнути, що зміст і призначення революції – во благо.

Одна з умов виникнення революції полягає в тому, що величезна більшість людей і серед них найбільш значущі, мислячі й талановиті не можуть з достатньою повнотою виразити себе.

Революція може розпочатись тоді, коли голодують і не хочуть працювати селяни, коли голодують і страйкують робітники, коли залишки інтелігенції, які не здалися і не продалися, воліють смерті замість рабства, коли властителі ховаються у палацах за фортечними мурами та ровами, коли гримотить вояччина, регочуть над своїми законами законодавці і ненависть всіх до всіх палить серця. Тоді може розпочатись революція. І вона потрібна для того, щоб величезній більшості людей стало краще і вільніше жити, і тільки це може бути мірою необхідності і правильності революції.

Та якщо величезна більшість людей і особливо найзначущі, мислячі й талановиті знову втрачають можливість повного соціального самовираження, то це значить, що революція вичерпала себе. […]

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1302

Модифіковано : 21.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.