Образ світу

Аркадій Белінков

Безумовно, і мистецтво може бути у певному сенсі засобом пізнання дійсності. Але ціль цього пізнання за будь-яких обставин полягає не в тому, щоб якнайшвидше дістатись до кінцевого пункту, але в тому, щоб ідучи важким шляхом, якомога більше побачити по дорозі.

Різні епохи вимагають не однакових засобів сприйняття художнього твору і не подібних методів аналізу його. У зв’язку в цим не слід шукати в імпресіоністичному живописі того, що ми шукаємо у “передвижників”: побут, характер, соціальну типовість та громадянський пафос. Цей живопис не можна вивчати методами, що так чудово допомагали нам у вивченні досвіду “передвижників”. Можливо, у зв’язку з тим, що один живопис не в змозі відповісти на питання другого, цей другий пропонують не вважати за живопис. Але це не у всіх випадках було б правильним, так само як не було б правильним позбавляти французів їхнього підданства тільки через незнання іспанської мови.

У мистецтві, як і у фізиці, існує суворо визначена система мір. Неможливо і не слід вимірювати довжину тонами, а потужність кілометрами. Точно так у мистецтві одну зображальну систему неможливо і не слід розглядати у мірах іншої системи. Тому в кубістів, які шукали загальні формули зображення, не слід чекати подробиць побуту, в грецькій трагедії епохи Перікла було б передчасним бачити імпресіоністичну недомовленість, а в бойовому епосі “Алпамиш” сподіватись на сентиментальні резін’яції. Виявилось, що живопис кубістів або театр Кабукі, або індійська архітектура для людей, що виховані на мистецтві Семирадського, режисерських пошуках театру ім. Моссовета та концепції житлових ансамблів району Химки-Ховріно, не існують: вони шукають у творах чуждої системи те, що вважають обов’язковим для будь-якого мистецтва і не знаходять, і не знайшовши, заявляють, що такого мистецтва нема й не повинно бути.

Все це творить дивне враження: людина намагається прочитати по-французьки книгу, написану по-англійськи. У мистецтва різних епох і стилів різні мови, і тому відсутність у сучасному живописі замоскворіцького самовара слід розглядати не як прикрий або зловмисний недогляд, а як закон стилістики цього мистецтва.

Художні системи є більш замкнутими, аніж це здається. Між стильовими концепціями в реальній історії немає стушованого переходу. Епохи відгороджені, й перехід з однієї в іншу важкий, як перехід державного кордону. Тому запровадження елементів однієї системи до іншої або руйнує іншу систему, або створює нову, третю.

Музика Шостаковича на вірші, де є слова “соус кабуль”, звучить природно і не викликає сумнівів. У музиці ж Чайковського соус кабуль замість гілки бузку був би абсолютно недоречним.

На жаль, до сих пір життя стикає нас із людьми, які вважають, що деякі композитори та живописці просто через упертість або бажання бути оригінальнішими, не хочуть у манері Чайковського чи Семирадського (манері, яка наповнена мелодичністю і природністю, викликає найчистіші й найвищі почуття до своєї батьківщини) розповісти про самовіддану працю наших мікробіологів або про скромний, прецінь величний саме у своїй скромності подвиг працівників різних установ та підприємств. […]

Сліпуча яскравість письма Юрія Олеші створювала ілюзію серйозного художнього відкриття. Це, безумовно, перебільшення, викликане чисто емоційними причинами. Творчість Юрія Олеші ніколи не виходила за норматив уже існуючої поетики і була пов’язана з рівнем традиційного естетичного сприйняття і відтворення світу.

Слід мати на увазі, що мистецтво, як і інші види сприйняття і відтворення, проходить певні стадії розвитку і, не стаючи від цього ані кращим, ані гіршим (“Фауст” не перевершив “Іліаду”, “Моцарт і Сальєрі” важливіший за “Дворянське гніздо”), весь час послідовно змінює і частіше всього вдосконалює метод дослідження […]

Не помітивши, відкинувши нову межу, з якої починається мистецтво Блока і Пастернака, сучасники Юрія Олеші продовжували писати гарно чи погано, але цілком незалежно від нових методологічних можливостей.

По багатьох роках твердої впевненості, що в літературі вже є все, що треба, прийшов великий письменник Олександр Солженіцин, діткнувся до системи Блока і Пастернака і сформував рівень.

Молекулярний рівень дослідження О.Солженіцина пов’язаний з уважністю аналізу, тобто з видобуванням історичного узагальнення не з великих мас, якими оперувала попередня література, а з елементарної соціальної одиниці. […]

Інколи Юрій Олеша був не тільки прекрасним майстром метафори, але й правдивим художником.

Правдивий художник – це людина, яка все бачить і все розуміє, яка говорить те, що вона думає і яку за це знищують.

Юрій Олеша не був художником, якого за це знищують.

Художник мусить вистояти, не спокуситися, не злякатися, сказати суспільству, що він про нього думає, бути знищеним суспільством.

Юрій Олеша не був художником, якого знищує суспільство.

Як часто трапляється, що катаклізми Всесвіту й катастрофи світової історії втрачають значення, вицвітають і блякнуть, коли в нас безвідмовне травлення і віра у світле майбутнє. Або коли нас довго й наполегливо різними засобами переконують, що ми не праві.

Багато художників розуміло, що не можна жити в гарному, теплому будинку, тому що соціальна невлаштованість світу з вікна теплого будинку видається менш виразною.

Однак багато хто вважав, що можна обмежитись знанням з вікна теплого будинку.

Але художник, що мав велику мужність, розчахнув вночі вікно і пішов в дому. […]

Художник знає, що люди в найвидатніші епохи починають зраджувати один одного, звиватися у корчах марнослав’я, терзатися жадобою грошей, влади і слави, лицемірити й брехати, розбризкувати апологетичні фонтани, виголошувати патетичні монологи, викрикувати патріотичні тиради, складати панегіричні оди, розтлівати малолітніх, палити книжки, забороняти думати й заливати, затопляти, наводнювати життя липкими, непролазними, непрохідними фразами.

Тоді утворюється новий вимір людської порядності.

Істинною мірою людської порядності слугують тільки любов до свободи і ненависть до тиранії.

Свою першу книгу Юрій Олеша, який ще розмірковував у ті роки про істинну міру людської порядності, написав про те, чому над розтлінним суспільством вдаряє невідворотна революція, котра ще не знає, що на неї чекає і чим вона скінчить.