Історична концепція

Аркадій Белінков

Вульгарний соціологізм, утішаючись, думав, що російська монархія керувалася нездарами і нікчемами. А Юрій Олеша, звісно, одразу написав:

Россией управляли дурни

И воры; нужно было им

Не – чтоб ученей и культурней,

А чтоб холуй и подхалим!

[Зубило. Салют: стихи 1923 – 1926 г. – М.: Гудок, с. 57]

Окрім “дурнів” тут, прецінь, все вірно.

Вульгарний соціологізм не розумів, що в різні епохи існують різні уявлення про розум: в одних випадках розумом вважають політичну прозірливість, державну мудрість, історичне передбачення, а в інших випадках ознаками високого розуму вважають звірячу силу, брехню, лицемірство, будування тюрем і всерозтрощуючу зухвалість. І кожна епоха користується тим розумом, який їй придатніший, вигідніший і доступніший.

Історична концепція автора “Трьох гладунів”, ну, як би це сказати? Ну, ганджує на певний дилетантизм.

Про минуле Росії автор “Трьох гладунів” думає дуже рішуче, але, можливо, дещо більш інтегрально, ніж слід. Це минуле йому видається таким:

Жизнь легкая!

Воздушные мечты!

Сияющий салон императрицы:

Министры, обезьяны и шуты.

…Меж франтов, дураков и палачей…

Не героинь

Видали мы на троне

И не богов

Меж тканей золотых -

Убийц, распутниц, дураков в короне.

Чудовищ кровожадных и тупых!

[Зубило. Салют. – с. 51, 53]

Тут також все було б чудово, якби не “дурні”. “Дурні”, як легко переконатись, є підметом історичної концепції Юрія Олеші.

Це дуже добре. Але при цьому лишається незрозумілим, яким чином держава, якою правлять дурні, не тільки не розвалилася, а й стала жандармом Європи, могутнім душителем свободи й накопичувала сили, щоб роздушити вже загнану в куток, але ще до кінця не винищену вільну людську думку.

Ні, Росією керували не дурні… Росією керували деспоти…

Ю.К.Олеша ні в якому разі не був політичним мислителем. Ні в якому разі. І не слід вимагати від нього широких далекосяжних концепцій. Ю.К.Олеша добре знав і любив цирк [Олеша Ю. Ни дня без строчки. – М.: Сов.Россия, 1966 г., с. 108].

Тому він не слідкував належним чином за підметом своєї історичної системи.

І він не розумів, що в історії не буває нічого безглуздого (придуркуватого). Він не розумів, що ілюзія безглуздості виникає у зв’язку з тим, що люди одних уявлень про розум стикаються з іншими уявленнями, тримаючись яких багато історичних діячів вбачають сенс свого життя у вбивствах, ошуканстві, задоволенні свого марнослав’я, придушенні інших людей, у нехтуванні чужих прав, у приниженні людської гідності, у знищенні людей, які думають інакше, аніж вони, та інших безглуздих (дурних) речах.

Естети та сноби не можуть цього витерпіти. Вони обурено вигукують, роблячи при цьому різноманітні жести:

– Ах, які вони дурні! Ан, які вони ниці! Ах, які в них пики! Ми цього не можемо витримати!

Тут все невірно, окрім блискучого по точності спостереження над красою пик.

Володарі згаданих пик не дурні й не нікчеми, вони кращі представники свого суспільства, суспільства гладунів. Нікчемне їхнє суспільство, а вони часто непогані, інколи навіть непересічні виконавці мерзенної справи свого нікчемного суспільства. І розуму в них досить. І пики в них чудові. В них саме такий розум і саме такі пики, які потрібні їхньому часові та їхній системі.

Люди, що страждають хворобливою інтелігентністю, здійснюють звичайну некваліфіковану підміну: мерзенну справу вони плутають з гарним її виконанням.

Для того, щоб стати історичним романістом, недосить вигадати велику кількість вражаючих метафор. Треба бути політичним мислителем і самовідданою людиною, готовою вистояти перед звадою й не спокуситися побачити те, що так хочеться побачити і чого насправді нема. […]

Найогидніший самодержавний режим ніколи не буває завжди, в усьому і для всіх огидним. Тому його захисники отримують можливість не тільки палити з гармат, ба навіть висувати аргументи. Соціологічні дилетанти розводять руками перед нерозв’язною суперечністю: вороги самодержавного режиму показують злиденних, роздушених людей, тюрми й страти, мовчазний народ, розтлінну інтелігенцію, розтоптану демократію, а апологети – вражаючі уяву польоти у космос. І здається, що праві й ті, й другі. Але нарізно неправі і противники, і апологети. Праві вони разом, бо істина полягає в тому, що самодержавний режим може існувати тільки якщо він у змозі забезпечити не рідше двох разів на тиждень вражаючі уяву дивні успіхи, котрі перетворюють підданих у злидарів, вимагають прискореного будівництва тюрем, все зростаючої кількості страт, розтоптування демократії, розтління інтелігенції, перетворення людей на рабів.

Найогидніший самодержавний тиранічний поліційний режим, на якому, здавалось, здатні рости лише шипи та колючки, може змусити своїх вчених створювати видатні теорії, своїх техніків будувати дивні машини, своїх спортсменів виборювати вражаючі рекорди. Все це не може слугувати мірою якості режиму.

Визначні теорії, дивні машини і вражаючі рекорди – це лише блискучі персні на пальцях режиму. Пальці ж, обнизані перснями, можуть душити не згірш од пальців без перснів.

Світовий рекорд у бігу на дистанцію вісімсот метрів серед чоловіків, що належить новозеландцю (1962 р.) не дає підстав вважати Нову Зеландію найосвіченішою країною в світі.

Точно так же не можна бути певним, що людина з синьою шубою краща за людину з чорною шубою.

Не можна також стверджувати, що той державний устрій кращий, який виробляє більше гасу на душу населення, або швидше за інших захоплює землі сусідів. […]

У світі мусить бути встановлена правильна міра якості.

Не можна судити за якоюсь довільно обраною ознакою про переваги та недоліки соціальних систем.

Колір шуби або кількість гасу, або оперативність захоплення чужої території, або форма носа не можуть бути істинною мірою переваг соціальної системи.

Істинною мірою нормального існування суспільства і людини в цьому суспільстві є лише кількість відпущеної людині свободи.

В країні Трьох Гладунів, уся історія якої – нескінчена розповідь про рабство, війни та придушення, влада неминуче перетворюється на тиранію. Абсолютистська влада давала можливість владарювати необмежено і нестримно, рахуючись лише з власною фантазією, темпераментом, якостями травлення, жіночою примхою, наустом жандарма, запоєм та церковно-приходським розумінням. Кожна система і кожна епоха обирає людей, котрі їй потрібні, й змушує їх робити те, що в цю епоху і для цієї системи слід робити. Цей закон поширюється на абсолютну більшість людей, які живуть, як їм наказують, думають, як навчили в гімназії та пишуть у газеті, не дуже піклуючись про те, добре це чи погано. Але з-під дії цього закону завжди виходить невелика кількість людей кращих за тих, що наказують, вчать і пишуть в газеті, людей, які знають істину і з котрими ті, в чиїх руках влада, розправляються з такою кровожерною люттю, яку тільки може вигадати не обмежене чужою волею, неприборкане свавілля, головною задачею котрого завжди є знищення всього, що йому опирається й загрожує.

Епохи бувають кращими чи гіршими не під впливом місячних затемнень, а тому, що між людьми існують або не існують такі громадські стосунки, коли рятівні протиріччя створюють стійку рівновагу різноспрямованих намірів. В результаті цього одні люди, котрим хочеться безроздільно панувати, не дають вчинити соціально небезпечні дії другим людям, котрим хочеться безроздільно панувати. А одним людям завжди хочеться захопити владу і обрушити її на інших людей, в яких влади ще нема, але яку, якщо вони отримують її, то безперечно обрушать на тих, в кого вона була, і на тих, хто може її захопити. Оскільки частіше всього люди стають гарними чи поганими не за спадковими ознаками (хоч про цю обставину, якою так довго нехтували, ні в якому разі не можна забувати), то по тому, які в характері людей стимулюються й які заглушуються соціальні якості, можна чудово судити про епоху.

Якщо епоха розв’язує під різними приводами війни, підносячи їх під різними назвами (“війни за життєвий простір”, “визвольні”), привчає захоплюватись перемогами, нагородами, парадами, і патріотичними тирадами, затягає людей у свої бешкети, душить свободу з різних приводів й проповідує терор під різними іменами, витолочує друк, знищує опозицію, плює на свої ж закони, катує у пивницях всіх, хто почав дещо розуміти, всіх, хто нічого не розуміє, і всіх, хто ніколи нічого не зрозуміє, знищує суперників, щоб не загрожували, й відданих дурнів, щоб інші бачили: якщо вже душать таких, то що ж буде з нами, змушує людей однаково думати, і всі люди звикають думати одне, а говорити інше, якщо буяє п’янство, в галасі, плювках і брудній лайці тоне моральність, раніше оточена всезагальною шанобливою повагою і високою чистотою людських відносин, якщо люди несамовито зраджують один одного з жаху та вигоди, вдаються до наклепів і брехні, знищують своїх ближніх у безсоромній боротьбі за владу, славу і гроші, якщо квітнуть лицемірство, святенництво, продажність, порочність і життя людське плаває у високих, милосних, войовничих, підлих, хвалькуватих, тріскучих, сентиментальних і солодких словах, яким не вірить ніхто, то немає сумніву, яких людей відбирає така епоха і за її вчинками та представниками можна виразно судити про державний, суспільний та економічний устрій, який вона вважає ідеальним.

Такі якості у відібраних представників стимулюються тільки тоталітарною, абсолютистською, поліційною державою, де влада захоплена кодлом злочинців, і ці злочинці, обливаючись кров’ю, рвуть на кусні один одного, і перемагає то одна частина кодла, то друга, але, окрім перемоги однієї частини кодла над другою частиною кодла, не відбувається нічого, і тому державний, суспільний та економічний лад, котрий така епоха вважає ідеальним, є незмінним і нерухомим.

Держава, у якій відбуваються події роману, завжди отримує, завжди намагається отримати те, що їй потрібно. Отримати ж їй потрібно якомога більше відданих захисників системи. Ці захисники можуть бути мерзотниками (капітан Цереп), невігласами (професор-зоолог), убивцями (найголовніший гвардієць) та дурнями (канцлер). Але їхні якості, їхній розум оцінюється лише з огляду на те, в якій мірі вдало чи невдало вони захищають цю державу, і якщо вони можуть її більш чи менш вдало захищати, то вони стають в очах цієї держави, в очах сучасників і нащадків розумними, а якщо вони цього не можуть – дурнями. Так, капітан двірцевої гвардії граф Бонавентура вважається дуже розумним і дуже гарним чоловіком, тому що від його голосу “виходило враження вибитого зуба”, що високо цінується в абсолютистській державі, а гвардієць, що врятував народного ватажка Тибула, вважається дуже поганим чоловіком і зрадником.

Письменник суворо судить людей, що стоять на чолі деспотичної поліційної держави. Він карає їх потворністю, глупотою, бездарністю, підозріливістю, недовірливістю, В кінці роману (як кожен переможець) він заганяє їх у клітку.

Але Юрій Олеша розуміє, що в історії ніщо не відбувається за волею окремих людей, а все вершиться з волі конфліктуючих суспільних груп. Юрій Олеша розуміє, що коли судять і засуджують епоху, то не досить притягти до відповідальності за скоєні злочини одного головного злочинця. За злочини самодержавної епохи відповідають міністри, жандарми, фабриканти, поміщики, банкіри, інтелігенти, які красно декорували самодержавство. Цю обставину – спільну відповідальність всіх вигодованців режиму – чомусь забули численні історики і почали всі злочини валити на плечі одного бідного головного злочинця.

Юрій Олеша, який пам’ятав все це у роки першого роману, представив своїх Трьох Гладунів не у скромній якості окремих недобрих людей, а в якості найвидатніших мерзотників епохи. Письменник не забуває про те, що Три Гладуни відрізняються від інших гладунів лише тим, що вони гладші, зліші, підступніші й страшніші, що вони жеруть більше, кричать оглушливіше і сопуть гучніше всіх. Письменник наполегливо підкреслює, що їх оточують, висувають і наділяють владою інші мерзотники:

всі франти… товсті крамарі, прожери, купці, шляхетні дами, лисі генерали… Це все одна компанія: три гладуни, шляхетні старухи, франти, крамарі, гвардійці… Будь-який крамар був на боці Трьох гладунів, тому що сам був гладкий і багатий.

Ніщо в історії не відбувається з волі окремих людей, але бувають такі історичні епохи, які дають окремим людям абсолютну могутність, і соціологія епохи полягає саме в тому, що одна людина – інколи геніальна, інколи бездарна, прецінь завжди така, яка в дану епоху потрібна, – вирішує долю світу. І от тоді ці окремі люди, отримавши абсолютну могутність, починають здійснювати свою нестримну самодержавну, самовладну волю. Саме так і відбулося у Візантії в епоху Мануїла І Комніна (1148 – 1150 рр.)

Але навіть якщо уявити собі щось малоімовірне – державний переворот: Трьох Гладунів скидають з башти, і на їхнє місце приходить Державний канцлер, або спадкоємець Тутті, зрештою, такий ліберал, як вчитель танців Євг.Ол.Євтушенко, хіба це змінило б сутність системи? Дуже проблематично. Ні, це не зачепило б саме суті, і тому не були б зачеплені і люди цієї системи. І навіть якщо капітана Бонавентуру і розжалують у лейтенанти, то все рівно він і незлічена лічба подібних до нього капітанів, генералів, делегатів, депутатів і, безумовно, інтелігентів ніколи б просто не дарувало, що їм протягом певного часу наступали на легко вразливі місця, а в окремих випадках намагалися навіть трохи прищикнути.

І вони б чекали свого часу і дочекались би його, і процвіли б з іще небаченою раніше силою, тому що ані Державний канцлер, ані спадкоємець Тутті, ні навіть такий ліберал, як вчитель танців Євг.Ол.Євтушенко не замірялися на систему, а зазіхнули тільки на руки, у котрих ця система лежала. Вони були б лише іншими руками, які тримали б ту саму систему. І всі капітани, розжалувані й нерозжалувані, генерали відставлені й підвищені в чині, депутати й делегати і безумовно, інтелігенти, котрі по причині крихкої душевної організації змушені в окремі історичні періоди доводити, що тирани – це найвизначніші люди, всі ці, що вискочили у попередню епоху і збереглися в наступну, лише зробили б вигляд, що змирилися з “нещастям” [Фирс: Перед несчастьем то же было: и сова кричала, и самовар гудел бесперечь. – Гаев: Перед каким несчастьем? – Фирс: Перед волей. – Чехов А.П. Вишневый сад].

І вони дивляться на все, що відбулося, як на тяжке, але скороминуче горе, вони розуміють, що це лише тимчасова неприємність, тому що дуже добре знають, що таке царство Трьох Гладунів, що не таким є царство Трьох Гладунів, щоб у ньому не цінували відданих мерзотників, вірних негідників та стійких пройдисвітів. Треба трохи перечекати, потерпіти, голосно засуджувати (першими днями) свої помилки, дочікуватись свого часу й дочекатись його.

І тоді прийде свій час. І тоді всі віддані мерзотники знову будуть різати і вбивати, і не по службі, а в душі, тому що в такі епохи особливого розвитку своїх визначних здібностей досягають саме кати, мерзотники, негідники та стійкі пройдисвіти, тому що катівські епохи прагнуть, чекають, шукають своїх мерзотників, пройдисвітів та катів.

Але поки що вони (деякий час) роблять все те ж, що вимагається, і навіть лібералізм, у слушну хвилину намагаючись обережно доточити, що в тяжку годину не доктор Гаспар Арнері, а вони, капітани і депутати, рятували державу Трьох Гладунів, і якщо така година наступить знову, то не доктор Гаспар Арнері, а вони, капітани і депутати, знову будуть рятувати, не дивлячись на те, що вони завжди вважали, що не слід було б виставляти на показ деякі недоліки попередніх Трьох Гладунів.

Поки що ж вони роблять все, що можуть, для того, щоб повернути історію назад. […]