Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Квітка, садівник, в’язень і муляр

Аркадій Белінков

Роман “Заздрість” не був вичерпаний, тому що взаємини інтелігенції та післяреволюційної держави були складними й драматичними, і ці взаємини ще не дуже намагалися представити у вигляді пасторалі, сповненої грації та вишуканості.

Ще не прийшов грізний рік великого перелому, ще тільки починалося масове знищення людей, ще тільки замріли на зарожевілому світанку блискучі вершини великого розуму, але вже з цих вершин з наростаючим свистом почали з’їжджати діячі з міцними щелепами, готові знищити все, що вважали дуже шкідливим і дуже небезпечним, і поспішали затопити країну, яка нещодавно пережила революцію та громадянську війну, булькотливими та хлюпотливими фразами про нестримні успіхи, неперервні тріумфування, незвичайні завоювання, нечувані звершення, небачені врожаї та незрівнянні перемоги. Але вони ще тільки спускалися з осяяних льодових вершин у темні провалля вітчизняної історії, і до приходу головних сил ще можна було серйозно думати, і навіть говорити та писати про те, що в країні, яка пережила революцію та громадянську війну, переможці знищують переможених, придушується громадська опозиція і що між художником та державою йде глуха, а інколи й відкрита боротьба.

Формула “інтелігенція і революція” має на увазі близькість інтелігенції до революції та ворожість її до держави, проти якої спрямована революція. У післяреволюційній державі старе значення формули мусило втратити вміст, тому що між інтелігенцією та державою мусили бути виключені ворожі взаємини.

В такому разі після перемоги революції ті взаємини, що створюються концепцією “інтелігенція і революція”, мусять зникнути.

І дійсно, коли революція завершилася і післяреволюційна держава остаточно набула форми диктатури пролетаріату, тобто коли закінчувався неп і починалась індустріалізація та колективізація країни, тема інтелігенції і революції припинила своє існування. Завершилася одна з важливіших і драматичніших епох в історії російського суспільного життя. Відмінність цієї епохи від наступної полягала в тому, що в ці роки інтелігенція ще мала строго визначене положення і позицію: між інтелігенцією і революцією йшов спір і інтелігенція була стороною у спорі.

Але долю інтелігенції визначив не неп та його завершення, Вплив соціології, філософії та побуту непа мав надзвичайне значення, але був незрівнянно менш важливим, ніж події наступних років: перемога над опозицією у внутрішньопартійній боротьбі, індустріалізація та колективізація, концентрація влади, беззастережна диктатура держави, знищення демократії, розгул терору, панування тиранії.

Повільно повертається десятиліття у книгах Юрія Олеші. […]

В епоху “Заздрості”, коли суспільне різницювання було виражене надзвичайно гостро, конфлікт поета з суспільством міг не схвалюватися, але суспільство не могло не визнавати існування конфлікту. Художникові страшна не поразка, а вимушена відмова від боротьби, і в такі епохи, коли суспільство ще соціально різноманітне і суперечливе, конфлікт може бути відсутнім тільки в тому разі, коли суспільство остаточно і беззастережно підкоряє собі художника.

Складалась інша концепція, яку можна було сплутати з попередньою.

Взявши під сумнів міцність поєднання прекрасних намірів із мистецтвом і відкривши, що при поєднанні лишаються чомусь тільки прекрасні наміри, Олеша збагнув, що час сумнівів скінчився.

1 тоді залишилися тільки прекрасні наміри.

Письменник зробив неправильний вибір, тому що він гадав, що можна обирати між тим. щоб писати те, що хочеться, і тим, чого не хочеться, а можна було обирати лише між тим, щоб писати те, чого не хочеться, або не писати зовсім […]

Відмінність нової естетичної концепції від старої полягала в тому, що раніше Олеша вважав невідворотними протиріччя поета і суспільства за всіх обставин, тепер же він зрозумів, що протиріччя виникають лише в тому випадку, коли поет починає крокувати проти суспільства.

Нова концепція не легко й не одразу давалася Юрію Олеші. Вона вимагала жертв, і Юрій Олеша приніс їх.

Однією в перших жертв був Шостакович, найближчий друг, котрим він захоплювався і про якого написав:

Коли я писав який-небудь новий твір, мені серед іншого було також дуже важливо, що скаже про мій новий твір Шостакович, і коли виявлялися нові твори Шостаковича, я завжди захоплено хвалив їх.

Не бажаючи бачити й чути, що робиться, і бажаючи замружувати (-ся), Юрій Олеша сказав:

І раптом я читаю в газеті “Правда”, що опера Шостаковича є “Сумбур замість музики”. Це сказала “Правда”, як же мені бути з моїм ставленням до Шостаковича?

Стаття, вміщена у “Правді”, має характер принциповий, це думка колективна, отже: або я помиляюся, або помиляється “Правда”. Легше всього було б сказати собі: я не помиляюсь, і відкинути для самого себе, всередині, думку “Правди”.

До чого б це призвело? До дуже тяжких психологічних наслідків.

У нас, товариші, весь рисунок суспільного життя надзвичайно злютований. У нас нема в житті й діяльності держави ліній, що самостійно ростуть і розвиваються. Всі частини рисунку злютовані, залежать одна від одної і підпорядковані одній лінії. Ця лінія є турбота і невсипуща, пристрасна думка про користь народу, про те, щоб народу було добре. Якщо я не погоджуюсь з цією лінією на якомусь відрізку, то весь складний рисунок життя, про який я думаю й пишу, для мене особисто завалиться: мені мусить перестати подобатись багато з того, що видається мені таким привабливим. Наприклад, те, що молодий робітник в одну ніч зробив переворот у справі видобутку вугілля і став всесвітньо знаменитим… Або те, що радянські стрільці у змаганні з американськими вийшли переможцями, або те, що відповіді Сталіна Рой Говарду в захопленою повагою цитують газети всього світу.

Якщо я не погоджуся зі статтями “Правди” про мистецтво, то я не маю права отримувати патріотичне задоволення від сприймання цих чудових речей – від сприймання цього аромату новизни, переможності, успіху, котрий мені так подобається і котрий говорить про те, що вже є великий стиль радянського життя, стиль великої держави (оплески). І тому я згоджуюсь і кажу, що й на цьому відрізку, на відрізку мистецтва, партія, як і у всьому, права (оплески). І з цих позицій я починаю думати про музику Шостаковича. Як і раніше, вона мені продовжує подобатись. Але я пригадую: в деяких місцях вона завжди здавалась мені якоюсь зневажливою (оплески). До кого зневажливою? До мене. Ця зневажливість до “хлопства” й породжує деякі особливості музики Шостаковича – ті незрозумілості, примхи, котрі потрібні тільки йому і котрі принижують нас.

Ось примхи, котрі народжуються від зневажливості, названі у “Правді” сумбуром та кривлянням. Мелодія є кращим, що може видобути художник зі світу, Я випрошую в Шостаковича мелодію, він ламає її на догоду невідомо чому, і це мене принижує. У нас зовсім особливе життя і в нас бачать правду (оплески).

Вся річ в тому, що в нас єдине, з чого виходить думка керівництва – це думка про народ. Інтереси народу керівникам дорожчі, ніж інтереси того мистецтва, так званого вишуканого, рафінованого, котре нам іноді здається милим і котре в кінці кінців так чи інакше є відгомоном занепаду мистецтва Заходу.

Товариші, читаючи статті у “Правді”, я думав про те, що під цими статтями підписався б Лев Толстой (оплески).

[Велике народне мистецтво: з промови тов. Ю.Олеші. – Литературная газета, 1936 г., 20 марта, № 17].

Юрій Олеша був дуже освіченою людиною, дуже освіченою. Він не тільки писав сам книжки, але навіть читав, що пишуть інші. Не зглядаючись, прецінь, на свою просто вражаючу освіченість, він все-таки не знав, що статтю у “Правді”, котру міг би підписати Лев Толстой, хоч і не підписав, написав визначний радянський негідник Заславський. […]

Промова Юрія Карловича Олеші була однією з найраніших і однією з найблискучіших моделей зради зразка 1934 – 1953 років. Численні, навіть талановитіші люди робили це набагато гірше. Але в той же час вона не була зовсім вже несподіваною Кіпридою на берегах суспільної думки нашої вітчизни. З цієї точки зору вона дещо втрачала в оригінальності задуму. Але суб’єктивно жодних плагіаторських намірів у Ю.К.Олеші не було, оскільки він був невігласом і не знав звідки що бере […]

Виступ Олеші був сповнений передбачень і передчуттів.

Зокрема, досить знаменним виявилось передчуття майбутньої переможної боротьби із космополітизмом, однією антипатріотичною групою критиків, а також передбачення блискучих успіхів на драматургічному поприщі, пов’язаних з появою декількох зворушливих творів.

Письменник, який раніше думав, що у вічній тяжбі поета і суспільства правий поет, під впливом блискучих успіхів навколишньої дійсності прозрів і побачив, що поет ніколи правим бути не може.

Цілком певний власної чесності, чарівності та привабливості, Юрій Олеша запевнив себе у тому, що Шостакович робить негарну справу. Юрій Олеша дозволив рішуче переглянути свій попередній світогляд, сповнений хиб і помилок. Після перегляду з усією загрожуючою і страшною оголеністю уявилась йому прірва: не засуджуючи, не опльовуючи, не проклинаючи, отруювався він чуждою нам оперою. […]

Трагедія епохи була не тільки в тому, що йшло методичне знищення талановитих та мислячих людей, але й ще в тому, що не знищених змушували робити те, що забороняє робити людське сумління, що не дозволяє робити честь, розум і талант. Щоб це все ж таки робити, треба було в першу чергу переконати самих себе в тому, що краще за цю справу, яку змушують робити, нічого не буває. Не знищені спочатку робили вигляд, а потім починали начебто щиро вірити, нібито те, що здавалося їм дивним, беззмістовним, навіть шкідливим, робиться задля чогось невідомого і прекрасного. Не знищені знищували самих себе та інших ще не знищених. Це відбувалося через кругову відповідальність всіх членів суспільства. Приміром, коли Зощенко зробив що-небудь, що не сподобалось, то відповідав за це не один Михайло Михайлович, а всі. Тому суспільство пильнувало на всі боки, щоб який-небудь його представник, ловлячи гав, не зашкодив би як-небудь усім.

О. Солженіцин про цю епоху й ці приблизно обставини пише з точністю й суворістю судді:

На те вигадана – бригада… бригада це такий пристрій, щоб не начальство зеків спонукало, а зеки самі один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі здихайте. Ти не робиш, гаде, а я через тебе голодний сидітиму? Ні, вкалуй, негідь!” [Солженицын А. Один день Ивана Денисовича. – М.: Сов.писатель, 1963 г., с. 29 – 30].

Але “трагедія” та “епоха” це не те, що, приміром, “клімат” чи “корпускулярне випромінювання Сонця”, тобто щось незалежне від людей, Трагедії та епохи робляться людьми, всіма вкупі й кожним зокрема, і тому, окрім проблематичної відповідальності часу й гіпотетичної відповідальності людства, існує реальна відповідальність кожної людини, яка підлягає обстеженню.

Ніякої відповідальності, окрім персональної, в суспільстві не існує.

Якщо людина чинить злодіяння, то крім вини суспільства, часу, епохи, існує ще вина злочинця.

Оскільки художник це частіше за все доросла людина, а доросла людина зобов’язана знати, що робить, що їй подобається і що викликає огиду, то не слід звільняти її від відповідальності, скидаючи все на сумні обставини.

Але, можливо, художник не знає, що робить, що йому подобається, що викликає в нього огиду?

Отже, вибір такий: знав чи не знав?

Як же ставитись до людини, яка знала про події трагічної епохи й мовчала?

Як ставитись до людини, яка не знала, не бачила, не розуміла, що робиться довкола?

Результат цих безкорисливих і цих небезкорисливих ілюзій, помилок і успішних самозапевнень – кривавий і трагічний.

І тому негідник, який написав, що тиран насправді не тиран, а найкращий друг інтелігенції, мистецтва й мовознавства, підлягає суворішому суду, аніж художник, який занурився у лірику, пейзаж та історію.

Час і люди рівно підлягають суду, тільки різних інстанцій: час судить історія, а людину кримінальний суд.

І як часто трапляється, підсудний намагається свою вину зіпхнути на іншого.

Тому люди, які принесли іншим людям багато горя, звинувачують у своїй вині не себе, а час та обставини.

Винні не лише обставини, не тільки сусідній мерзотник, котрий пише романи, знімає кінофільми, співає романси й ставить вистави про те, що влада тирана прекрасна, а ти сам, якщо написав, відзняв, відспівав про те, що влада тирана прекрасна.

Юрій Олеша написав про те, що влада тирана прекрасна.

Як дуже багато людей, надто інтелігентів, і надто людей мистецтва, і надто письменників, Юрій Олеша був і жертвою епохи, і її садівником, її в’язнем і її муляром.

Різні були жертви обставин.

Одних вбивали.

Других змушували мовчати.

Третіх змушували писати.

Для Олеші ця епоха розпочалася з того, що він почав старанно переконувати себе, що кращого діла, аніж те, що змушують робити, не буває, а закінчилася тим, що він став з надзвичайним завзяттям писати незрівнянно краще, ніж писав до того, тобто так, як всі чудово писали в цю чудову епоху.

Крізь ці роки пробивалися, як у палаючому лісі, й одні гинули, другі виходили скаліченими, небагато хто зберігся.

Юрій Олеша був однією з перших жертв часу.

На відміну від великих письменників Олеша не замовчав, а став помовчувати.

Олеші дуже не поталанило.

Він жодного разу не потрапив ні в яку постанову, його ніколи “не проробляли” так, щоб вже нічого було втрачати.

Це змушувало його цінувати те, що в нього лишалося.

І тому він не написав свого “Реквієму”, як це зробила “пророблена” Анна Ахматова, не написав свого “Доктора Живаго”, як це зробив зацькований Борис Пастернак.

Різні біди обрушуються на художника.

Юрію Олеші довелося пережити те, що він не потрапив до історичної постанови.

Юрій Олеша був добре підготований до того, щоб у потрібний момент почати писати чудово. […]

Юрій Олеша почав боятися не брехні, а неприємностей.

Він переглядав концепцію не тому, що вона була хибною, а тому що вона ставала небезпечною.

Істина в ці роки якось одразу переставала цікавити Юрія Олешу, якщо через неї могли бути неприємності. Така істина була поганою, шкідливою й нікому не потрібною, з нею просто не вартувало мати справу.

Письменник не розумів, вже не хотів зрозуміти, що істина не буває ані поганою, ані хорошою, а отже, вигідною чи невигідною, що вона може бути тільки істинною, або вона не істина.

Він не розумів, що коли істина вимірюється зиском, то може наступити такий час, коли істинне стане другорядним, а першорядним – потрібне комусь. […]

Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 101 – 149.