Художник і суспільство

Аркадій Белінков

У взаєминах з художником суспільство вирішує три завдання: воно прагне пристосувати художника для своїх потреб, або спростувати його, або вбити.

Не маючи можливості спростувати художника, суспільство або пристосовує, або вбиває його.

Оскільки пристосувати можна лише ницу людину, то вбивати, природно, доводиться велику.

Смерть художника завжди викликає підозру на навмисне вбивство.

Тому, коли художник потрапляє під коня, то винні у його загибелі не він сам і не кінь, а винне суспільство.

Ця обставина докладно розібрана у романі Мопасана “Дужа як смерть”, у якому паризьке суспільство кидає художника під колеса омнібуса, і в романі Голсуорсі “Сага про Форсайтів”, в якому під колеса омнібуса художника кидає лондонське суспільство.

Історія мистецтва, тобто історія боротьби художника з суспільством, страшніша, і кривавіша, і безнадійніша, аніж звикли думати в академічних колах.

Ця боротьба така жорстока тому, що суспільство посильно заважає художникові здійснити його неодмінну задачу – сказати суспільству, що він про нього думає.

І тому безспірне прагнення мистецтва говорити те, що воно вважає за обов’язкове говорити, здійснюється лише у виключних випадках.

Такі виключні випадки звуться великим мистецтвом.

Велике мистецтво рідкісне, одиничне, розрізнене, уривчасте і неповторне. Його дуже мало, і його вплив на людей перебільшений.

На більшість людей впливає не це унікальне мистецтво, а мистецтво широко поширюване, яке захоплює населення, проникає у житла, формує світогляд, керує життям людини тими ж недостойними засобами, якими користуються церква, реклама, продажна преса, школа, громадська думка.

Це нице мистецтво вірно слугує реакційному суспільству і крізь нього, крізь життя, сповнене умовностей, неприродності, несправедливості й брехні, великому художнику інколи вдається прорватись, відірватись від свого часу, від його вимог, від його забаганок, від його потреб, вирватись і кинути в обличчя суспільству “стих, облитый горечью и злостью”.

Тоді створюються “Прометей”, “Пекло”, “Страшний суд”, “Гамлет”, “Гулівер”, “Героїчна симфонія”, твори Байрона і Гейне, Бальзака, Гоголя, Достоєвського, Льва Толстого, Вагнера, Врубеля, Пікассо і Пастернака.

Прірва між тим, що художник вважає за необхідне сказати суспільству, і тим, що він частіше всього говорить, не може бути заповнена найпереконливішими міркуваннями про шкоду і користь, а також про благо та різні обставини, тому що істина має безспірні переваги навіть перед найкращими намірами.

Слід відзначити, що головним чином прірва поширюється якраз у такі епохи, коли від мистецтва з особливою наполегливістю лицемірно вимагається особливо правдиве відображення життя.

Образ світу у мистецтві так рідко здійснюється, тому що цьому опирається всемогутнє суспільство, яке обвалюється на художника своїми армією, церквою, рекламою, каральними органами, спокусами, пресою, думкою. Лише художник, відбитий у своїй творчості, опиняється тією частинкою, за якою відновлюється буття його віку.

Мистецтвознавство займається дослідженням причин, з яких суспільство знищує своє мистецтво.

Викінчений художній твір являє собою зіпсований під ударами часу варіант первісного задуму. Дослідник мусить зрозуміти, як художник псує свій твір. Художник, який думає, що він робить те, що хоче, помиляється: ще до того, як він почав робити, він сам вже спотворений суспільством, у якому живе і для якого працює. Великий твір мистецтва відрізняється від нікчемного ще й тим, що великий художник може здійснити свій задум набагато повніше, аніж нікчемний художник.

Час і твір зв’язані долею письменника. Письменник приймає на себе впливи часу і різними способами переводить їх у твір. В залежності від характеру часу й гостроти письменницького переживання ми одержуємо то “Фауста”, то “Івана Вижигіна”.

Час заважає художникові робити його головну, його єдину справу: говорити те, що він думає. Треба мати високу соціальну стійкість, щоб не переробити з потрібним очищенням свою трагедію на історичну повість чи роман на кшталт Вальтер Скотта, бути вбитим у двадцять шість років, не писати “Івана Вижигіна”, не славити тирана, не дозволяти обдурювати себе і не дозволяти собі обдурювати інших.

Як же обдурює себе й інших художник і як чорні і багряні плями часу проступають крізь мистецтво?

Це можна зрозуміти, уважно досліджуючи єдину реальність мистецтва – особистість художника, виявлену в образі.

Мистецтво майстерно виводить на чисту воду.

При цьому з однаковою майстерністю воно виводить не тільки своїх героїв, але й своїх художників.

Гамлет добре знав цю здатність мистецтва, він змусив акторів грати “Мишоловку” і викрив подібністю короля-вбивцю.

Все мистецтво – це мишоловка, у яку потрапляють ті, хто ухиляється від свого нічим не замінимого обов’язку говорити правду.

Письменник, про якого я пишу, почав серйозно і гарно, і, якби в історії літератури справа була тільки за письменниками, то ця історія, певно, була б, чиста, велична і прекрасна.

Початкуючий автор “Трьох гладунів” і “Заздрості” обіцяв багато.

Зливою метафор обмив художник спорохнявілу оточуючу дійсність. Вимитий світ виявився інакшим, ніж про нього звикли думати, і в романі “Заздрість” письменникові вдалося показати таких людей і такі події, котрі під шаром звичайної літератури виглядали дещо інакше і часто набагато привабливіше. Художник насмілився сказати, що ця привабливість брехлива. Це був мужній крок, заслужена удача, сміливий вчинок у літературі, що знемагала від відповідальності і тому не мала права передовірити читачеві ряд найважливіших питань.

Після “Заздрості” при звершенні мужніх вчинків і сміливих кроків все частіше стали виникати деякі ускладнення, котрі письменник не завжди з легкістю долав. Тому він став оминати мужні вчинки.

Маленька таємниця цієї книги, схований у ній поворот, щось інше, аніж можна було припустити, несподівана розв’язка, убивця, якого не можна було запідозрити, дари волхвів, принесені читачеві – якраз у тому, що прекрасним письменником був не Юрій Олеша.

Прекрасними письменниками були: Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анна Ахматова, Ісаак Бабель, Андрій Платонов, Євген Замятін, Михайло Булгаков.

Ніякого відношення до них письменник Юрій Олеша не має.

Юрій Олеша має відношення до інших письменників.

Він має відношення до Іллі Еренбурга, Віктора Шкловського, Костянтина Симонова (недооціненого історією пройдисвіта).

У Юрія Олеші є з ними щось спільне, як, наприклад, у всіх представників загону хоботних – слонів, мамонтів, мастодонтів.

У зв’язку з цим трапилося кілька серйозних непорозумінь.

Сорок років людині захоплено, а у якісь роки навіть самовіддано дарують ланцюжок, а годинника в нього вже досить довго нема.

У 1934 році продав свій годинник Юрій Олеша. Зовсім задарма.

Якщо ви думаєте, що я написав книгу про не дуже значного художника, то трапилось щось непоправне.

Це значить, що я написав книгу, яку ніколи не думав писати.

Я ніколи не писав такої книги, ніколи не писатиму, така книга нікому не потрібна. Я не розумію, як все це могло статися.

Потрібна книга про те, як художник, котрий міг би стати значним, не зумів до кінця виконати своє призначення, став незначним.

Ось це я хотів написати.

Початкуючий автор “Заздрості” став зрілим автором “Суворого юнака”, із значного художника перетворився на незначного […]

Я написав книгу про загибель людини, яку гнали до загибелі і яка сама охоче йшла до неї, а ви цікавитеся, що він полюбляв: синекдоху чи метонімію […]

Юрій Олеша послідовно й методично ставав поганим письменником. І метафори Юрія Олеші ставали все гіршими, як ставало все гіршим і лицемірнішим його мистецтво, і як все мізернішою, і брехливішою, і безвихіднішою ставала його доля […]

Історія Юрія Олеші – це історія його умирання.

Тому я не дуже докладно зупиняюсь на так званих “художніх особливостях творчості письменника” і навіть не надто докладно на художніх творах, ним написаних. Я не зупиняюсь на цьому, щоб виділити головне, щоб показати, що Юрій Олеша важливий не своїми блискучими і традиційними метафорами, а шляхом до загибелі, по якому його гнали у два батоги обставини і потреба у батозі, яка переходить з покоління у покоління й не зникає. Юрій Олеша цікавий і важливий не тій науці, котра, як ви гадаєте, спеціально існує, щоб вивчати творчість Юрія Олеші, – не літературознавству. Юрій Олеша просто створений для того, щоб бути типовим представником і об’єктом найпильнішого вивчення зовсім іншої науки – історії російської інтелігенції 20-50-х років. От тут він типовий представник і об’єкт.

Тому в книзі розповідається про послідовне й невідворотне умирання людини, яка благодарно посміхається […]

Я так мало говорив у цій книзі про те, що звично зветься “уславленою майстерністю чудового письменника” не тільки тому, що Юрій Олеша цікавіший по іншому відомству, але тому, що його значення в історії літератури перебільшене, а в історії інтелігенції применшене.

Це перебільшення було необхідним, тому що в колі інтелігенції, де воно виникло, відчувалася гостра потреба у глибокошановному зразку і нескомпрометованому мученику […]