Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Тільки смілива людина може мати талант / Мистецтво і тоталітаризм

Тільки смілива людина може мати талант

Мистецтво і тоталітаризм

Аркадій Белінков

Коли розривається набій, то перш за все гасне світло і дзвенить розбите скло. Диван чи комод звичайно спокійно виносять потрясіння.

У світі, що нас оточує, од вибухів деспотизму, невігластва, грубої сили, безглуздої тупості та свідомого страху за владу перш за все і легше всього руйнується мистецтво.

Воно руйнується перш за все тому, що суспільство вимагає, щоб мистецтво зображувало його не таким, яким воно є насправді, а таким, яким це суспільство хоче себе бачити і яким воно собі подобається. При цьому суспільство, звісно, рішуче проти прикрашательства і вимагає тільки одного: щоб його зображали таким, яким воно є. Ані кращим, ані гіршим.

Тому суспільство так дбає про здорове життєрадісне мистецтво, позбавлене зневіри, наплювізму, аполітичності й розмагніченості.

Відомий спеціаліст у галузі такого життестверджуючого мистецтва доктор Геббельс у 1933 році писав з цього приводу:

Німецьке мистецтво найближчих десятиліть буде героїчним, буде сталевим, романтичним, буде несентиментально об’єктивним, буде національним, сповненим великого пафосу, воно буде загальним, зобов’язуючим і зв’язуючим, або його не буде. [Цит. за статтею: Шиллер Ф. Современное литературоведение фашизма. – Литературный критик, 1934 г., № 1, с. 35].

Силоміром огидності тиранічного режиму слугує мистецтво.

За швидкістю обертання його внівець можна судити про ступінь огидності цього режиму.

Мистецтво у лірико-історичному романі Юрія Олеші втілено в образі гарної рожевої дівчинки, щирої, доброї, люблячої, чуйної, реалістичної, відверто тенденційної, яка відкидає абстрактний гуманізм, відбиває найпрогресивніші ідеї і подає руку допомоги слаборозвиненим країнам.

Ось яку віршу про взаємини мистецтва і суспільства пропонує нашій увазі Юрій Олеша:

Блищали паркети. Вона відбивалася у них рожевою хмарою. Вона була дуже маленькою серед великих залів, котрі збільшувались від блиску паркетів углиб, а вшир – від дзеркал.

Можна було подумати, що це маленька квіткова корзинка пливе величезною тихою водою.

Вона йшла весела, посміхаючись, попри варту, попри шкіряних та залізних людей, котрі дивились, як зачаровані, попри чиновників, котрі посміхались вперше у житті.

Вони відступали перед нею, даючи їй дорогу, начебто це була господиня цього палацу, яка вступає у свої права.

Маленька квіткова корзинка пливе величезною тихою водою.

І ніхто не топить її.

Складається враження, що мистецтво – це не Орфей у пеклі, який змусив (на хвилину) закривавлених хижаків і підступних гадів облишити свої жертви (і якого все одне роздере натовп), а добрий дід Мороз, який приніс нам на ялинку цікаві й корисні твори соціалістичного реалізму в галузі літератури, архітектури та макулатури.

Замість грізного грому боїв, замість вирішеного наперед суду, замість тортур і страт, убивств із-за рогу, багать і забризканого кров’ю заліза, замість всього того, що буває у житті при зіткненні мистецтва з деспотичною владою, Юрій Олеша пропонує шановній громаді подивитись пастораль “взаємна і зворушлива любов мистецтва і суспільства”.

Юрій Олеша хоче показати, що мистецтво навіть у деспотичній державі Трьох Гладунів ушляхетнює людей і робить їх гарними.

Він помилявся: на шкіряних і залізних людей мистецтво не справляє ніякого враження.

Мистецтво справляє враження на людей, які ніколи не будуть шкіряними та залізними. […]

Яка ж доля мистецтва у романі, дія якого відбувається у деспотичній державі?

У деспотичній державі мистецтво виганяється зі столиці (балаганчик вуйка Бризака).

Його намагаються розстріляти (гімнаст Тибул).

Його змушують розважати вище суспільство (Суок).

Його використовують для обдурювання народу (свята на чотирнадцятому ринку).

Та коли скидають деспотичну владу і на її місце приходить інша, яка за декілька днів ще не встигла стати деспотичною, то відбувається відродження мистецтва […]

Але у деспотичній поліційній державі Олеша показує не тільки відступаючих перед мистецтвом шкіряних і залізних людей.

Олеша показує шкіряних і залізних людей, які переможно наступають на мистецтво.

Шкіряним і залізним людям наплювати на мистецтво. Літературна справа має для них ціну лише тоді, коли стає частиною загальнодержавної справи. Якщо ж не стає, то вони починають тупотіти ногами і кричати: “Геть літераторів безпартійних! Геть літераторів…” і різних інших. Загальнодержавна ж справа полягає в тому, щоб знищити всіх, хто думає сам, а не за вказівками, утвердити свою нестримну необмежену владу над захоплено копитотупаючими скотами.

Кожна епоха прагне, шукає своїх героїв, своїх поетів та катів…

У державі, котрою керує товста, сита, самозадоволена бездарність, людська діяльність цінується лише з точки зору користі для цієї держави. При цьому, звісно, виголошуються фрази не про користь, якої прагне товста, сита, тупа і самозадоволена бездарність, а щонайменше про свободу, гуманізм і демократію у двох-трьох сусідніх галактиках.

Тому годиться все, що йде до спільного казана. І тому ніякої різниці між поліціантом і художником у царстві Трьох Гладунів не робиться, бо і поліціант, і художник цікавлять владу лише з точки зору “користі та виправлення сердець братів”. Однакова необхідність керує владою, коли вона збільшує оклад городового та гонорар свого поета. Перемога поліційної держави над мистецтвом завершується тим, що мистецтво, як сплюндрована країна, обкладається тяжким, непомірним агітаційним податком. І тому силачу Лапітупу дозволяють вийти на кін і показати своє мистецтво лише в тому разі, якщо він виголосить кілька фраз, які держава вважає для себе дуже корисними. І інтелігент-перекинчик їх вимовляє:

– Ось! – сказав він. – Так Три Гладуни розіб’ють лоби зброяру Просперо та гімнасту Тибулу.

І тільки таке мистецтво потрібне й подобається поліційній державі, тому що поліційній державі взагалі наплювати на будь-яке мистецтво і взагалі наплювати на все, до чого можна доплюнути, тому що її ніщо не цікавить, окрім своєї влади, свого багатства і нав’язування своєї нестримної, надмірної, всепоглинаючої волі.

Кожну епоху – державну концепцію епохи – задовольняє її мистецтво. Епоха тільки робить вигляд, буцімто це мистецтво її не до кінця задовольняє. Але це ж так – здорова самокритика. Отримує ж вона завжди саме те, що їй потрібно. Вся річ у тому, що їй потрібно. Епосі відродження був потрібен Мікельанджело, абсолютизмові потрібен був Корнель, нацистській Німеччині вийшло досить Ганса-Гейнца Еверса, у книгах якого вештаються вампіри та лежить масна порнографія, а в нас є свої пречудові майстри художнього слова: Грибачов, Кочетов, Софронов, Фірсов, Єрмілов, Шкловський, Катаєв, Сельвинський. Кожна епоха отримує саме те, що їй потрібно, чого вона бажає і що вона заслужила. І якщо час отримує погане мистецтво, то це значить, що таке мистецтво йому потрібно і такого мистецтва він прагне.

Час замовляє інтелігентові виготовити те, в чому є в нього потреба, і в залежності від того, який замовник, інтелігент виконує замовлення. Час може отримати Моцарта, а може отримати герцога Альбу, може отримати Лаперуза, а може Аракчеєва з Настасією Мінкіною на доважок. Але Моцарта і Лаперуза він отримає тільки в тому разі, якщо йому не вдається їх вчасно перевиховати або купити, або вбити. У людській історії бувають періоди, коли Моцарт та Лаперуз виявляються вкрай небажаними, а потрібні більше Альба та Аракчеєв. В людській історії бувають періоди, коли найнебажаніше – якраз високий талант і тоді вкладаються величезні кошти і вживаються потужні зусилля, щоб талант задушити, і частіше всього це вдається.

Треба зрозуміти, що талант це не просто і не тільки вміння щось гарно зробити. Талант – це вміння гарно робити те, чого вимагає суспільство (котре, як відомо, завжди все знає). Тому, коли суспільство вважає Кукольника талановитим, це означає, що суспільству потрібен саме такий талант. Слід зрозуміти, що миколаївському суспільству Герцен здавався не тільки небезпечним, але й неталановитим. Миколаївському суспільству здавався талановитим Булгарін.

Але справжня перемога поліційної держави над мистецтвом досягається не тоді, коли поліційна держава щось забороняє, щось знищує. Це може вбити художника, але ще не вбиває мистецтва: у залишені йому дні художник встигає сказати суспільству хоч дещицю з того, що він про нього думає, встигає кинути в лице йому “свой стих, облитый горечью и злостью”. Мистецтво гине тоді, коли йому починають радити, пропонувати, рекомендувати, коли від нього починають вимагати, влаштовують історичні зустрічі з працівниками мистецтва, коли жандарми починають журитися тим, що художник, “описавши темні часи буття Росії, не хоче говорити про її світлий час…” [з листа начальника штабу Окремого корпусу жандармів Л. В. Дубельта до М.М.Попова 5.09.1837 р. – цитується за книгою: Лемке М.К. Николаевские жандармы и литература 1826 – 1866 гг. – 2-е изд., Спб., тип. С.В.Булина, 1909 г., с. 124]. Все в’яне, вицвітає, гине, коли поліційна держава прагне, щоб мистецтво виконувало його доручення, щоб художник був у нього в козачках. Тоді ховається у пучину золота рибка мистецтва, і поліційна держава отримує лише повні ночви запевнень у цілковитій повазі.

Але художник може вистояти, мусить вистояти. Скільки людей, які не вміли опиратися насильству та спокусі, загинули безслідно, а художник опирався й вижив. […]

Справжній художник вижив.

Це сталося тому, що справжній художник – це людина, в якої вистачає душевних сил перемогти ворожу нікчемну і могутню юрбу і виразити свою волю. Великий художник не тільки вісник кращих ідей свого століття, але людина, яка опирається своєму століттю, зуміла вистояти у боротьбі з ним, нав’язати йому свою волю, вижити, вистояти й перемогти.

Бездарне офіційне, визнане мистецтво у царстві Трьох Гладунів. Але вільний простір, що лишився після знищення великого мистецтва, мусить бути заповненим. Він заповнюється тим, що люди, які знищили велике мистецтво, вважають за корисне. Так кожна епоха отримує те, що їй треба. І так бездарна, тобто продажна, лицемірна, святенницька епоха, яка обдурила всіх, отримує бездарне, тобто продажне, лицемірне, святенницьке мистецтво, яке обдурило майже всіх. […]

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1279

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.