Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Синдром владолюбства / Володимир

Синдром владолюбства

Володимир

Микола Жарких

Переходячи тепер до головного образу романа – князя Володимира – ми можемо після всього висловленого прямо звернутись до с. 297, де Володимир висловлює свою заповітну думку.

Мушу стати нарівні з імператорами, а Русь поставити врівень з Візантією. Мушу утвердити на Русі закон новий.

Що сказати з приводу цього девізу? Якось мимохіть спливає на думку відома байка про Жабу, що змагалася з Волом… Але автор, засліплений національним чванством, не бажає й не може бачити всієї сміховинності й нездійсненності подібних претензій; він посилає Володимира завойовувати Херсонес, ставить його перед аналоєм з принцесою Анною і наказує думати при цьому таким чином:

Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Отон у німців… Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу. [с. 339]

Та хіба знайдеться в цілому світі такий дивак, що не відцурається своєї матері (тим більше рабині) заради того, щоб стати нарівні з можновладцями?

Концентрована характеристика Володимира міститься в його промові перед візантійськими послами [с. 324-332]. Хоч ця промова зовні дуже нагадує монолог з відомої комедії, де герой каже, що до нього щодня губернатори їздять, а він сам – до міністра, а то й до самого царя, внутрішньо вона відрізняється від цього монологу, бо у згаданій комедії герой звертається до інших персонажів п’єси, а Володимир виголошує свою промову, стоячи обличчям до нас, читачів:

Не ми в тому винні [що почалася війна]. Й не на наших руках запеклася та кров, бо ми ніколи чужих земель не шукали, інших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей її.

Агресивні війни в 2 пол. 20 ст. непопулярні, тому довелося відкрити закон, що Росія агресивних війн вести не може, і згідно в цим законом перепланувати всю історію.

Ромеї все налізали і налізали на нас, ставили свої городи тут, на березі нашого Руського моря.

Оскільки Росія агресивних війн вести не може, то у всіх її війнах агресором виступає противна сторона.

Запам’ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів – смертю будемо карати їх!

Ну, це ми пам’ятаємо добре і без Володимира – не один мільйон “послухів і зрадників” розстріляли!

Русь тягнеться від Руського й Джурджанського морів аж до Полунощного океану, від Дунаю до Оральських гір. Русь володіє такими добрами, які вам і не снились. Люди її ніколи не ходили і не ходять у чужі землі, та й навіщо вони нам – уся ваша імперія менша ніж наше поле над Руським морем”.

Земля наша найбільша, а тому ми кращі за всіх – похваляється Хлестаков 10 ст. І супутник, до речі, теж ми перші запустили…

Назовіть мені хоча б одного імператора, який побував би у Києві, щоб взнати нас – руських людей, щоб по-людському говорити з нами… Ні, такого імператора не було, імперія говорить з нами, як з якимись печенігами чи хозарами, – через василіків, а то й купців…

Виходить, що губернатори не щодня їздять! От сором! Дметься наша Жаба з усієї сили, а ніхто її подвигів помічати не бажає – як плутали русичів з печенігами, так і досі плутають.

І з яким щирим захватом дивиться автор на свого героя в цю хвилину:

Князя Володимира в цю хвилину не можна було пізнати – гордий, дужий, сміливий […] збуджений, розгніваний, а проте отриманий і гордий у гніві своєму, –

словом, справжній Юпітер. Хіба повіриш при вигляді такого громовержця, що всі його політичні успіхи грунтувалися на зрадах? Я не хочу сказати, що С.Скляренко свідомо прагне прищепити нам думку, що мудрий політик повинен використовувати перекинчиків у своїх інтересах, але якось мимоволі це в нього виходить.

Перший самостійний політичний крок Володимира – це зрада присяги Ярополку; далі Володимир зраджує вже Руській землі, укладаючи союзний договір з варягами й запрошуючи їх на Русь для участі в міжусобній війні.

Перед вирішальною битвою під Любечем йому, щоправда, не вистачило сміливості скористатися зрадою воєводи Блюда і таємно вбити Ярополка, проте сама битва обернулася йому на користь тільки завдяки зраді в стані Ярополка, коли любецькі партизани вдарили в тил Ярополкова війська.

При облозі Києва Володимирові допомагали зрадники з київських смердів, що тікали від Ярополка в стан свого брата по класу – робичича Володимира.

Завдяки другій зраді Блюда Володимир видурює Ярополка з Родні і вбиває його.

Після цього він зраджує співучасника своїх зрад і наказує вбити Блюда, чим ще раз стверджує стару істину, що ніякі договори з бандитами неможливі.

Нарешті, місто-герой Херсонес Володимир захопив виключно завдяки зраді варяга Жадборна і священика Анастаса, прозваного на Русі Корсунянином (його зраду Володимир оцінив так високо, що призначив протопопом Десятинної церкви в Києві; але невгамовному авантюристові і цього було замало – після смерті Володимира він брав участь у київських смутах і дозраджувався до того, що змушений був тікати з Києва разом з військом Болеслава Хороброго).

І цього яскравого діяча, добре знаного з ПВЛ, перетворив наш благородний автор у борця за незалежність Болгарії; завдяки цьому ми довідуємось, які люди інколи прикидаються визволителями Болгарії й на яких людей спирався у своїй діяльності Володимир.

За поглядами автора болгарин не може бути поганою людиною, а тому зрадницька місія Анастаса передана варягу Жадборну. Варяги – все одно люди погані, і до їхньої репутації ще одна зрада нічого не доважить.

В цілому Володимир в романі С.Скляренка постає не дуже вправним автоматичним пристроєм типу органчика, нашпигованого гаслами й політичними приписами, актуальними з точки зору тієї літературної установи, у якій служив автор. Ось останній приклад. Володимир, охрестившись, викликає:

Я не скорюсь Візантії, не визнаю главою німецького імператора, я проклинаю папу римського… [с. 302]

З якого дива Володимир, стоячи на дніпрових пагорбах, де його ніхто не міг почути окрім бога (якого, до речі, немає), проклинає папу римського? Це він робить для того, щоб його почули тонкі знавці ідеологічної боротьби у 20 ст.:

Частина істориків католицького табору використовує звернення до часів Володимира, щоб довести свою думку про первинність католицизму на Русі, про нібито споконвічні права папи римського на східних слов’ян. “Католицька енциклопедія”, видана у 1958 р. у Ватікані, як давно всіми визнаний факт проголошує, що християнство на Русі спочатку поширювалось у латинській формі.

Одним із аргументів католицьких істориків на користь висунутої ними версії є те, що в період, коли Володимир прийняв з Візантії християнство, Фотієва схизма була забута, а Керуларій виступив аж 1054 р. Отже, роблять вони висновок, і після того, як Русь прийняла східнохристиянський обряд, вона продовжувала підтримувати церковну єдність і визнавала папу главою всієї церкви [Свідерський Ю.Ю. Боротьба південно-західної Русі проти католицької експансії в 10 – 13 ст. – К.: Наукова думка, 1988 р. – с. 47].

Ось бачите, яку міну підвели наші ідейні вороги! хоч бога й нема, а проте латинського бога нема в набагато більшому ступені, ніж грецького. Хоч бога й нема, а проте тільки той, хто стверджує, нібито наші предки вірили у латинського бога, – тільки той наш справжній ідейний ворог. Тим, хто вірить у грецького бога, ми своїми засобами раду дамо, а той, хто римського папу визнає – той прямий агент світового імперіалізму. Ось чому Володимир у С.Д.Скляренка й заволав щосили, що проклинає папу римського, – щоб не подумали католицькі історики (або, рятуй боже, уніатські), буцім Володимир забув про Фотієву схизму, буцім руські начальники без наказу Михайла Керуларія не наважувались проклинати папу римського.

Все це актуально лише у зв’язку з тією небувалою кампанією цькування уніатської церкви, що ведеться на просторі шостої частини з 1946 р. Люди, які оголошують себе науковими атеїстами, з усією силою свого ідейного і державного авторитету твердять, що бог – дух святий ні в якому разі не може походити від сина, що служіння на опрісноках і причастя мирян під одним видом є серйозним порушенням науково обгрунтованого порядку богослужіння, що претензії римського єпископа на зверхність над усіма церквами безпідставні, – а бідним чиновникам літературного відомства, як-от С.Д.Скляренку, доводиться все це брати на розум, щоб опинитись з потрібного боку барикад – з того боку, де їдять бутерброди з маслом, де знаходяться дачі й будинки творчості у Конча-Заспі, де друкують стотисячними накладами тих, хто вміє говорити потрібне начальству…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1396

Модифіковано : 19.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.