Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Синдром владолюбства / Історичні джерела в романі

Синдром владолюбства

Історичні джерела в романі

Микола Жарких

“Як, рецензія на роман Семена Скляренка?! Та не просто на роман, а на історичний роман? й не просто на історичний роман, а на роман з часів Київської Русі? Ні, це абсолютно неможливо. Отак невдовзі зовсім не можна буде до пописаного паперу доткнутись, під загрозою натрапити або на “роман”, або на “рецензію на роман”.

Вибачайте, – хіба ми не знаємо Семена Дмитровича Скляренка (мир його літературному праху)? хіба ми не знаємо, яким відділенням йому виданий паспорт? невже ми забули, що там будь-кому паспорт видадуть, навіть такому, котрому ми – тільки б глянули на пику і відразу відмовили б? Хіба ми забули, членом якої літературної організації Семен Дмитрович перебував? забули, у який час він виховувався й жив? і невже всього цього не досить, щоб уявити собі у всіх деталях, що й як здатна подібна людина написати про кагана Володимира Святославича? А якщо ми все це знаємо й пам’ятаємо, то нащо ж переводити папір на рецензування цієї вельми бездарної в літературному та вельми отруйної в ідейному відношенні книжки?!

І нащо цей претензійний підзаголовок “до питання про…”? Ну які, будьте ласкаві, питання можуть виникнути з приводу романа “Володимир”? і в кого? Ті, що читають історичні романи, поділяються на дві групи: одні самі чудово знають все, що здатен сказати найзаповзятіший рецензент, другі ж нічого не знають і не бажають знати. Ані тим, ані другим рецензії не потрібні. Так нащо ж марнувати папір?”

Визнаючи влучність цих запитань, я проте не можу цілком погодитись із самоочевидними відповідями. По-перше, мета писання рецензій подвійна: одні пишуться для напучування читачів, митців та видавців, інші ж – для того, щоб рецензенти не ледачіли. Ці останні рецензії залишаються немовби пам’ятками мистецтва рецензування і в будь-якому разі потрібні для саморозвитку цього мистецтва. По-друге, хоч як би мало було людей, що читають рецензії на історичні романи, й хоч який малий був серед них відсоток людей, здатних до засвоєння прочитаного, все ж не слід нехтувати й таким шляхом внесення свідомості в наше життя. По-третє, інколи важко втриматися, щоб не висловитись навіть тоді, коди розумніше було б просто відійти подалі…

Рецензії на великі прозові твори поділяються принаймні на два види: перший – рецензії на історичні романи з часів Київської Русі, другий – рецензії на всі інші твори. В рецензії другого виду треба висловитись щодо змісту зображених фактів і щодо ставлення автора до цих фактів; в першому ж випадку всі факти або все, що використане белетристом як факти, давно відомо й перевідомо, а основну цікавість становить саме концепція автора, В другому випадку, яким би слабким та неоковирним не виявився автор щодо композиції, задуму, поетичних засобів, – гнів рецензента нерідко гамується тим міркуванням, що з роману ми довідуємось про невідомі нам речі, що він привертає нашу увагу до занедбаних раніше людей та обставин.

Наприклад, хоч які спірні художні якості нарису Олеся Гончара “Спогади про океан”, з нього ми все ж довідуємось, які небезпеки чатують на радянську людину у відкритому морі (виявляється, що небезпечні не шторми й хвилі, а інші пасажири, і чомусь перший серед них – керівник радянської делегації). Про це публіка раніше не знала, й за це читачі в будь-якому разі авторові подякують, У випадку ж романа з часів Київської Русі всі факти вже давно введені до літературного обігу, нові факти археологи видобувають із землі в поті чола свого, а тому сюжет роману відомий читачам або з інших романів, або з історичних праць, або ж безпосередньо з “Повісті временних літ” (далі скорочено ПВЛ). Тому сюжетові такого романа не можна надавати самостійного значення.

Щоб довести останнє твердження, треба зовсім небагато спостережень над текстом. Ставлення автора до своїх джерел – ПВЛ, Никонівського літопису, житій Ольги, Володимира, Кирила та Мефодія, візантійських хроністів (з котрих названий Лев Диякон) – характеризується двома принципами, або, краще сказати, одним двоєдиним принципом: все корисне згадати, все шкідливе проминути. Принцип цей вживається автором нашим настільки прямолінійно, що по відмінностях між текстом історичного джерела і текстом романа ми легко можемо встановити, що автор вважає корисним, а що шкідливим. Корисне цитується ним у тому самому вигляді, як воно записане в літописі, без найменшого сумніву в його достовірності.

Наприклад, потрапив у стислий перелік походів Володимира епізод з часів підкорення радимичів (воєвода Вовчий Хвіст зумів якось так вдало налякати цих опозиціонерів, що вони розбіглися без бою, про що й було записано: “Піщанці Вовчого Хвоста бігають”). Фольклорне джерело цього епізоду очевидне, але подивіться, як він аранжується в романі:

“З радимичами не довелося проливати кров – на річці Піщанці, де їх зустріли передні полки Володимира, які вів воєвода Вовчий Хвіст, вони враз вдали спини.

– Радимичі від вовчого хвоста бігають, – сміявсь князь Володимир, почувши про втечу”. [Скляренко С.Д. Володимир: роман. – К.: Дніпро, 1971 р. – 480 с. – С. 260. Тут і далі я цитую роман за цим виданням, зазначаючи сторінку в тексті]

Бачите, як гостре слово, вставлене до іронічної, насмішкуватої пісні саме заради його дотепності, набуває ваги Неодмінного Історичного Факту, майже повідомлення Інформбюро! І сама дотепність і насмішкуватість його набуває величного й державного значення через те, що сміється йому не якесь там темне хлопство (яке, можливо, й зберегло цей епізод для літописця), а сам князь! Цікаво, якби в літопис потрапила примовка про людей, що в трьох соснах заблукали (вийшли, мовляв, бунтувати против свого законного начальства, але капості своєї не виконали через те, що заблукали…)? За методом нашого автора й ця примовка, імовірно, перетвориться у повідомлення інформбюро.

Другий випадок такого роду вихоплений із “Сказання про хрещення Русі”, що міститься у ПВЛ та житіях Володимира. Розмірковуючи про вибір віри, Володимирові наводять різні аргументи на користь грецької віри; останній аргумент, який вирішив справу, був такий:

“Якби грецька віра була недобра, не обрала б її твоя баба Ольга, відома своєю мудрістю.” Походження цього епізоду – явно книжне, можливо, він виник при письмовому оформленні “Сказання”. Як книжний цей аргумент і цінний для нас – завдяки йому ми дізнаємось не про дійсні рушії вчинків Володимира, а про те, які рушії здавалися вагомими укладачам “Сказання”. Романіст вилучає цю фразу з контексту та передає її священику (с. 300-301), чим знову перетворює її у неодмінний історичний факт: так, саме так і промовлялось тоді…

Звісна річ, дослівне дотримання джерела, що належить іншій літературній системі – не найкраща метода його використання. Але тоді, коли автор заходиться виправляти повідомлення своїх упереджених та однобічних джерел, результати виходять ще жалюгіднішими. Приклад перший; загибель князя Святослава. ПВЛ стисло повідомляє, що Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпрових порогів, а з черепа його печенізький князь Куря зробив собі чару для вина з написом “Шукаючи чужого, своє втратиш”. Понад вісімсот років літописці та історики переписували це повідомлення, не вбачаючи в ньому ніякого криміналу, й досягли того, що епізод цей став загальновідомим. А в романі читаємо:

Ніби уві сні пам’ятав Микула похорон князя, лодію з тілом Святослава, яку обіймав вогонь, дим над островом і дніпровими порогами, воїв, що стояли серед холодних пісків… (с. 7)

Немає ані черепа, ані чари, ані напису – непатріотично це, кидає підозрілу тінь на доблесного князя, а тому – геть цей мандрований космополітичний сюжет світової літератури! Тут наявне критичне ставлення до джерела, але наявні й мотиви цього критичного ставлення – стародавня звістка не узгоджується зі сповідуваними автором уявленнями про національну гідність. Ну що спитаєш з тих літописців? що вони розуміли в соціалістичному реалізмі, у виховному та пізнавальному значенні літератури? Нічогісінько вони не знали й верзли казна що.

А у наш час так писати не можна. Чи великий наш предок князь Святослав? – Великий! Чи мусимо ми пишатись його подвигами? – Мусимо! Чи слід використовувати історію його життя для виховання патріотизму та інтернаціоналізму? – Авжеж!

А що ж це буде за виховання: “Будьте, діточки, такими ж хоробрими, як Святослав, й на вас чекає така ж блискуча будучина, – і з ваших черепів зроблять чари з відповідними написами!” Це ж просто глум, а не виховання! Будь-який історичний факт, котрий не має практичного значення, котрий не обіцяє акту про економічний ефект, котрий не збільшує надої молока, не покращує фазовий зсув в енергетичній мережі, не зміцнює обороноздатність, – такий факт не має права зватись історичним! йому не місце на сторінках нашої найреалістичнішої в світі літератури!

Приклад другий. У тому ж “Сказанні про хрещення Русі”, яке дає події в позицій войовничого християнства, заради підсилення ефекту переродження Володимира під впливом єдино вірної релігії наводяться деякі “факти” з його нерозкаяного буття: згадуються людські жертви язичеським богам і серед іншого сказано, що Володимир “одержимим був похоттю; тримав на Берестові 300 наложниць, та у Вишгороді 300, та у Білгороді 200”, словом, – діяв з розмахом, і от, ні сіло ні впало став прибічником моногамії. Повідомлення “Сказання” явно тенденційне, перебільшене, – задля створення враження чуда. А ось як звучить та сама фраза в романі:

Має, кажуть, жону в городі Полотську – Рогніду, а тут переможений похоттю женською, мужеські жони розтляє, жонолюбець він, якоже і Соломон. (с. 205)

Оскільки про сотні наложниць романіст анічирчирк, то виходить, що всі ці суворі слова – переможений похоттю, Соломон, – стосуються співжиття Володимира з Юлією, вдовою Ярополка. Звичайно, це також серйозний гріх, але тільки для того, чию персональну справу мають розбирати на бюро. І тут причина критичного ставлення письменника до джерела очевидна – це бажання вимірювати моральну нестійкість князя за мірками 20-го, а не 10-го століття, і це наївне, проте наполегливе прагнення підігнати образ князя під сучасний моральний ідеал мимохіть викликає посмішку: справді, хіба можна уявити собі таке бюро, котре прийняло б до уваги заяву про триста наложниць на Берестові?

Одна брехня тягне за собою іншу: оголошуючи Рогніду єдиною дружиною Володимира, автор змушений зробити її й матір’ю всіх численних дітей Володимира, хоч ПВЛ називає щонайменше чотирьох різних матерів. Але оскільки цей факт також неправильний і кидає неправильну тінь (чи неправильне світло?) на образ князя, то й його треба позбутися.

Сподіваюся, наведених прикладів досить, щоб зрозуміти, якого роду прийом зустрічають факти у романіста. Ну й бог з ними, з фактами; повторюю, – на мій погляд, вони в даному випадку не головне.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1400

Модифіковано : 19.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.