Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Рецензії / Дагестанський народ – частина північнокавказького народу / Методика створення книги

Дагестанський народ – частина північнокавказького народу

Методика створення книги

Микола Жарких

У нас чомусь сповідують думку, що велика синтетична історична праця може бути тільки колективною. Багаторазовий негативний досвід “колективних монографій” (найсвіжіший приклад – 10-томова “Історія УРСР”), особливо виразний на фоні таких цікавих індивідуальних праць, як зводи М.С.Грушевського або С.М.Соловйова, геть не впливає на наше наукове начальство. От і для підготовки даної серії створено редколегію в складі 17 осіб, для першого тому – окрему редколегію (14 осіб), залучено три московських інститути. Дагестанську філію АН СРСР, Північнокавказський науковий центр вищої школи, історико-філологічні інститути Адигеї, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, Північної Осетії, Чечено-Інгушетії. Авторський колектив тому – 49 чоловік! Сила! Штурм Берліна! Якби якість можна було замінити або компенсувати кількістю, то це, безумовно, була б найкраща книга з історії, яку тільки знав світ. Якби…

Але якість, на жаль, не можна замінити кількістю. Мудрий чоловік зауважив, що в семи няньок дитя несповите, і це рівною мірою стосується літаків-винищувачів, тракторів, обчислювальних машин і творчих працівників. Але буває ще гірше, ніж у семи няньок. Буває ситуація Лебедя, Рака і Щуки, – коли такий доблесний колектив не зміг зрушити воза, тобто зробити те, що під силу кожному членові колективу зокрема. Особливо в Радянському Союзі і особливо у колективах історичних праць чомусь трапляється саме останній випадок, коли інтерференція досить яскравих творчих особистостей у колективі приводить до сіропису.

Прикладів з нашої книги можна навести скільки завгодно. Візьмемо хоч питання транскрипції з арабської мови. Відомо, що одна арабська гласна літера у різних мовах, що користуються арабською графікою, може читатись або як “а”, або як “е”. Здавалось би, нагляд чотирнадцяти редакторів міг би забезпечити єдність транскрипції у книзі, ба ні, – у переліку хозарських міст ми читаємо “Семендер, Баланджар” [2, с. 163]. Або традиційне “Семендер, Беленджер”, або “Самандар, Баланджар”, але щось одне… І це не в різних місцях книги, а на одній сторінці і навіть в одному рядку. Дрібниця? Ні, стиль писання книги.

Розбитий на Куликовому полі Мамай-хан утік в Кафу. [2, с. 213]

Невже серед сорока дев’яти авторів не знайшлось нікого, хто б знав, що Мамай був тільки темником, але ніяк не ханом (титул хана міг мати тільки нащадок Чингіз-хана, і цей порядок не мав виключень)?

На чолі Ногайської Орди стояли хан, його спадкоємець нурадин і його воєначальник, що звався кековетом. [2, с. 298]

І знову невтямки авторам, що саме тому Ногайська Орда і звалася Ордою, а не ханством, що не мала на чолі нащадка Чингіз-хана; начальник їхній мав титул “бек” (тобто “князь”, як завжди перекладали у Посольському приказі [3, с. 40]). Якщо назвати секретаря райкому секретарем обкому або лейтенанта генерал-лейтенантом, то це, може, не викличе заперечення тих, кого підвищили в чині, але буде суперечити історичній істині.

Походження титулу “уцмій” місцева традиція звичайно пов’язує з арабським словом, що в перекладі означає “іменитий”. Але до середини 15 ст. цей термін не зустрічається ані в арабських, ані в місцевих джерелах […] До речі, і саму назву правителя Кайтагу – “уцмій” – письмові джерела вперше згадують лише в кінці 13 ст. [2, с. 241]

От і спробуйте зрозуміти, коли ж почав вживатися титул уцмія – в 13 столітті чи в 15-му? Знову ж можна було б дарувати цей недогляд, якби одна дата стверджувалася на одній сторінці, а інша – на другій; але ж тут все на одній сторінці і навіть в одному уступі… От і довіряйте після цього фактичному матеріалу книги!

До ознак комплексу Лебедя, Рака і Щуки належать випадки, коли автори забувають розповісти про щось істотне, а також випадки, коли про одні і ті ж події розповідається двічі. Приміром, розповідається, що “яскравим свідоцтвом сили організацій родичів були тухуми, тайпи, великі сімейні общини…” [2, с. 287], але оцінити яскравість нам заважає те, що ми не знаємо, що таке тухуми і тайпи (автори забули про це розповісти). Не у кожного вистачить кмітливості перегорнути сто десять сторінок і прочитати, що тайпи – це кровно-споріднені союзи [2, с. 391], а тухуми (або тухкуми) – це союзи тайпів [2, с. 400]. Корисно знати, що “на вірмен розпросторювалось право уорків, і тому вони користувалися опікою адигських феодалів” [2, с. 307], але щоб оцінити ці вигоди, не завадило б знати, хто такі уорки і в чому полягали їхні права. І знову не кожен здогадається, що про уорків можна довідатися на с. 388 [це щось на зразок давніх дворян або нинішніх членів партії].

А от діяльність кабардинського князя Каспулата Муцаловича на Україні в 1678 – 1680 рр. виявилась настільки цікавою, що про неї захотілося розповісти двічі – спочатку стисло [2, с. 326], а потім, для особливо цікавих – докладніше [2, с. 354-355].

Все це – тільки найяскравіші випадки, які буквально кидаються у вічі кожному, хто тільки читає уважно; і все це говорить, що гарба, у яку запряжено двадцять Лебедів, п’ятнадцять Раків і чотирнадцять Щук, не годна зрушити з місця навіть під проводом чотирнадцяти візників і форейторів. Тому перше риторичне запитання звучить так: чому наша історична наука так полюбляє колективні монографії?

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1721

Модифіковано : 22.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.