Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Рецензії / Україна у дзеркалі московських джерел другої половини 17 ст.

Україна у дзеркалі московських джерел другої половини 17 ст.

Микола Жарких

Чистякова Е.В., Богданов А.П. “Да будет потомкам явлено…” Очерки о русских историках второй половины 17 века и их трудах. – М., изд-во Университета дружбы народов, 1988 г. – 186 с.

Інтенсифікація зв’язків між Україною та Московською державою у другій половині 17 ст. лишила по собі наслідок у вигляді величезної кількості відомостей про Україну, що відклалися у різноманітних документах російського походження. Подекуди ці документи утворюють грубі шари (як, прикладом, справи Посольського та Малоросійського приказів), подекуди цінні згадки про Україну розпорошені у стосах матеріалів іншого змісту. Дуже мало залучені до наукового обігу взагалі і до історії України зокрема російські літописи 17 ст. В російській історичній науці така ситуація спричинена дещо зневажливим ставленням до цих пізніх літописів, які у порівнянні з могутнім літописанням 16 ст. справляють враження деградації, занепаду самого літописного жанру.

Те, що в 17 ст. в Москві не створено нічого рівного Никонівському літопису – це є факт; те, що причиною цього було зниження престижності жанру офіційного літопису – також факт, але все це не заперечує визначної джерельної цінності цих пізніх літописів. Рецензована книжка переконливо доводить, що російські літописи 2 половини 17 ст. – повноцінні історичні та історіографічні джерела, що звична картина “стрибка” суспільної думки Росії від традиційної “давньоруської” системи уявлень до європейської в часи Петра І є дуже приблизним образом дійсності, заснованим на поганій обізнаності з пам’ятниками суспільної думки передпетровського часу.

Яку користь може мати з цієї книжки історик України? Перше, що впадає у вічі – те, що майже всі літописці (а всі згадувані авторами літописи є авторськими творами) так чи інакше пов’язані у своєму життєвому шляху з Україною. Князь Федір Федорович Волконський у 1652 – 1653 рр. веде переговори з послами Речі Посполитої, зокрема, про справи України; 18 грудня 1653 р. він призначений першим київським воєводою; на цій посаді він перебував до весни 1656 р., уславившись перемогами над польськими військами; до 1662 р. він служить у Москві, приймаючи участь в переговорах з польськими та шведськими послами (звичайно, що Україна була однією з тем цих переговорів) (с. 25 – 26).

Дяк Федір Акимович Грибоєдов: у 1659 р. у складі посольства А.Н.Трубецького їде на Україну, де потрапляє у бурхливі події Виговщини (с. 87); думний дворянин Андрій Якович Дашков – воєвода у Чернигові в 1658 р. (с. 78). В літописці князів Черкаських відбиті заслуги цього знаменитого роду у війнах Росії, зокрема у Чигиринських походах (с. 82).

Ігнатій Римський-Корсаков, що наприкінці життя був сибірським митрополитом, навесні 1673 р. їздив у Запорізьку Січ, зустрічався з Іваном Сірком, виголосив перед запорожцями промову під назвою “Слово к православному и христоименитому запорожскому воинству… противу нечестивым турком и татаром”, яка досі не опублікована (стислий виклад її див. на с. 94 – 95).

Сильвестр Медведев у 1668 р. супроводжував А.Л. Ордіна-Нащокина на з’їзд з послами Речі Посполитої та Швеції, а потім чотири роки жив у Молчанському монастирі у Путивлі (с. 103). Андрій Іванович Лизлов брав особисту участь у Чигиринських походах 1677 та 1678 років (с. 121), потім – у Кримському поході 1687р., у 1687 – 1689 рр. їздив в дорученнями уряду до київського воєводи Бутурліна, гетьмана Мазепи (с. 122 – 123). Таким чином, згадані історики брали особисту участь у справах України.

Та цим їх зв’язки з Україною далеко не вичерпуються. Перебуваючи на Україні, ці діячі засвоювали певні погляди, поширені в українській суспільній думці, на терені України вони знайомилися з надбаннями польської історіографії та іншими виявами західноєвропейської культури. Прикладом, Ф.Ф.Волконський у своєму літописі “традиційно виводить царську родословну від Августа, кесаря Римського, та його “присного брата, имянем Пруса”…” (с. 39). Тут автори чомусь не зробили необхідного зауваження, що таке родословіє було традиційним для білоруського (хроніка Биховця) та певною мірою українського літописання, а не для російського (ще Іван Грозний кпинив в приводу цієї генеалогії литовських великих князів – йому вона видавалась явно фантастичною). Природно припустити, що Волконський засвоїв цю ідею саме під час перебування на Україні.

Сидір Сназин, автор Мазуринського літописця, посилається в своєму тексті на “Синопсис” (Київ, 1674 р.) (с. 69). Ще активніше використовує “Синопсис” Андрій Лизлов:

Среди источников “Скифской истории” был и печатный “Синопсис” (Киев, 1674). Если краткость изложения украинского издания не позволила Лызлову часто опираться на него в своем рассказе, то приемы исторического повествования и расстановки ссылок на источники в “Синопсисе” были близки русскому автору (с. 123).

Таким чином, Лизлов запозичує з українського твору не тільки конкретні факти, а й передову на той час методику історичної праці, однак автори книги чомусь соромляться сказати: “Автор, що писав пізніше, це й це запозичив у автора, що писав раніше”, а говорять замість цього: “Той, хто писав раніше, виявився близьким до того, хто писав пізніше; ну, так вдало вгадав, як воно пізніше буде, і отак воно вийшло”. Чи не тому так обережні автори, що незвично бачити, як росіянин чомусь навчився в українця?

На с. 124 перерахована ціла низка польських та західноєвропейських авторів, використана Лизловим – ще один доказ плідності його контактів з київським науковим осередком.

Ігнатій Римський-Корсаков, коли був ігуменом Соловецького монастиря, уклав збірник церковних співів – Соловецький ірмологій, в якому не тільки відбив багатство російської духовної музики, але й пояснював відмінності церковного співу старої Візантії, Афону, Сербії, Болгарії, Білорусії (с. 96). Якщо у цьому ірмології відбилися впливи білоруської музики, то чому не пошукати в ньому впливів українських, з огляду на особисті зв’язки Ігнатія в Україною?

Особливу роль відіграв Київ та київське духовенство у житті Сильвестра Медведева. Його доля визначалася перебігом боротьби старомосковської “щиро-православної” реакції з новаторами західноєвропейської культурної орієнтації:

Не в силах победить Медведева в открытой полемике, его противники пытались использовать для его осуждения авторитет. Патриарх Иоаким от имени московских иерархов указал ученым богословам на Украине выступить в поддержку мнения Лихудов. Но “мудроборцы” просчитались. На Украине, как сообщалось в грамоте гетмана Мазепы, “все духовные не токмо подписаться на оно, что Медведев правду пишет, … но и умирати готовы”. Репрессии против украинского духовенства не заставили себя ждать, а через полгода в сентябре 1686 г., патриарх обвинил его в согласии с иезуитами. Тем не менее весной 1689 г. в ответ на новое требование “обличить” Медведева, украинские иерархи прислали в Москву грамоту в его защиту.

Аргументированная поддержка позиции Медведева вызвала у патриарха приступ злобы. Как смеют подчиненные, писал он, упражняться “силлогизмами и аргументами”, когда от них требуется ответ на вопрос: “последуете ли всеконечно восточной Христове церкви”, т.е. повинуетесь ли начальству?!

Более покладистому “греческому” духовенству Иоаким просто указывал, что и как писать. Так, от константинопольского патриарха Дионисия он потребовал “писати и запрещати малороссом тяжко… да не имуть в презрении духовную власть” и “якобы соборне” послать грамоты против Медведева в Москву. Иоаким подробно сообщил, что должно быть написано в этих грамотах и “как подобает действовати”, чтобы они выглядели оригинальным сочинением церковного собора, “а не яко аз писах вам и возвестих сия”. За услугу Иоаким обещал Дионисию 50 злотых (с. 108)

Як до болю все це нам знайоме! I тяжке становище начальства, що не знає, як звинуватити невинного, і ненависть до тих, хто наважується триматися власної позиції, і брехливі звинувачення інакодумців у згоді з ворогами… Особливо добре розпізнається механіка брехливого доносу: по-перше, треба знайти людину, що займає досить високий щабель ієрархії і водночас була б прихильною до таких витівок; по-друге, треба дати їй інструкції, кого саме і в чому саме звинувачувати – цей важливий момент не можна пускати на самоплин; по-третє, треба попередити донощика, щоб він писав не від свого імені, а підробив виписку з рішення непроведеного собору (“якобы соборне”) – це створює враження, що широкі кола підтримують донос; по-четверте, треба знову і знову втовкмачувати тупоумним помічникам, щоб ні в якому разі не писали в доносі, що їм наказано так написати, а якомога удавали, буцімто вони самі, з власної волі так вигадали (“не яко аз писах вам и возвестих сия”). По-п’яте, можна (прецінь не обов’язково) пообіцяти донощикам певну невелику суму (50 золотих, скільки б той золотий не важив, як на патріарха все ж замало).

Та разом з тим пізнаються у подіях кінця 17 століття й інші риси таких недалеких і так добре пам’ятних нам подій: листи київських вчених на захист невинно засудженого московського правдолюбця, незадоволення і роздратування начальства з цього приводу. Це вже нагадує деякі епізоди кампанії боротьби з академіком А.Д.Сахаровим – на його захист київські вчені також слали листи. Приємно довідатись, що в Києві ніколи не переводились люди, яким власна честь важливіша за ласку начальства!

Але не тільки доля Медведева має точки дотику до сучасних подій. Ось приміром:

Сведения, полученные из Москвы на рубеже столетий, настолько потрясли митрополита [сибирского Игнатия Римского-Корсакова], что он, оставив без разрешения свою епархию, срочно направился в столицу. Переориентация внешнеполитического курса страны на Балтику, отказ от потребовавшего стольких усилий наступления на юге, сохранение (как мы знаем, почти на столетие) ослабленного, но злобного и опасного соседа России в Крыму, казались Игнатию безумием.

Но митрополит, стремившийся в столицу, чтобы переубедить правительство, не был допущен к Петру. 23 марта 1701 г. он был схвачен в Кремле, объявлен “сумасшедшим” и вскоре уморен в темнице Симонова монастыря. Как и многие другие мыслители эпохи преобразований, Игнатий Римский-Корсаков погиб, выполняя гражданский долг. (с. 100)

Цікаво, яку конкретно психічну хворобу знайшли в Ігнатія? Чи не кволо протікаючу шизофренію? І знову з гіркотою довідуємось, що оголошувати незгоду із владою в політичних питаннях божевіллям почали не у пізньохрущовські часи і навіть не за часів Миколи І (Чаадаєв), а принаймні на 180 років раніше…

Корисним для українознавця буде довідатись про великодержавну тенденцію Мазуринського літописця:

Подбор и расположение источников помогали составителям провести через весь текст мысль об исконной принадлежности киевских земель Руси, ее великим князьям и их наследникам – московским царям. […] Составители стремились обосновать концепцию “избранности” Московского государства и российских самодержцев среди “всех племен земных”, представить исторический процесс с позиций идеологии абсолютизма”. (с. 72, 73)

Так відбився у московському літописанні акт “возз’єднання України з Росією”.

Цікаво, напевно, буде прочитати, як самі “псковские дворяне подробно описали в своих списках “Летописца выбором” Чигиринские и Крымские походы” (с. 76), або розповідь в літопису А.Я.Дашкова про похід російських воєвод під Стародуб в 1601 р. (с. 79). Та окрім цих конкретних джерельних вказівок в рецензованій книжці є ще два положення, які мають загальне значення і які не можна проминути без зауважень.

Перше в них стосується підзаголовка книги та його співвідношення зі змістом глави 4. Підзаголовок, нагадаю – “нариси про російських істориків”, а четверта глава присвячена “Синопсису” – пам’ятнику української історичної думки. За правилами логіки, виходить, що “Синопсис”, на думку авторів, – витвір російських істориків, Навіщо це? Невже автор глави, доктор історичних наук Олена Василівна Чистякова не знає, що то є – Росія і що то є – Україна? Невже вона настільки заразилася великодержавними побудовами її героя – патріаршого літописця Сидора Сназина, що готова доводити одвічну приналежність творів української літератури до російської культури? Навіщо це?

Конкретні спостереження автора над текстом “Синопсиса” підсумовані де в чому не дуже вдало. Наприклад:

“Несмотря на то, что книга возникла за высокими стенами лавры, это не было богословское творение: при всей приверженности к религии, мирские дела властно вторгались в узкие монастырские кельи и заставляли автора писать гражданскую историю, а не церковную”. (с. 53)

Як визначення особливості “Синопсиса”, цю формулу не можна вважати вдалою, бо жанру церковної історії як такої східнослов’янські літератури не знають. Всі історичні твори, починаючи од “Повісті временних літ” і кінчаючи “Історією Русов”, ближче стосуються жанру “цивільної історії”. Це риса скоріше спільна, ніж особлива.

“Уже сам факт использования польских хроник, написанных католиками, свидетельствовал о преодолении создателем “Синопсиса” средневековой религиозной нетерпимости”. (с. 54)

В цьому вислові середньовічна релігійна нетерпимість, яку треба долати, не стосується до Києва і українсько-польських культурних зв’язків. Длугош і Стрийковський використовували православні українські та білоруські літописи і мабуть не думали, що вони щось долають. Так само М.Гунашевський (автор Львівського літопису) та автор Острозького літописця користувалися Стрийковським і також не думали, що вони щось долають. Православний священик на Львівщині в кінці 16 ст. читав своїй пастві проповіді протестанта Миколи Рея; розписи замкової каплиці в Любліні католики-володарі замку доручили православним українцям, і так далі. І тут “Синопсис” не є виключенням – він є правилом.

Друге зауваження стосується кримських татар. Зневажливе ставлення до них взагалі запанувало після 1944 p., і наші автори, написавши книжку уже в часи перебудови, на жаль, не уникли цього стереотипу.

В связи со сложной внешнеполитической обстановкой к России тянулись народы и страны, подвергавшиеся грабежам со стороны султанской Турции и захвативших Крым татар. (с. 50, виділено мною – М.Ж.)

Навіщо так говорити? Анумо, скажемо “захоплений росіянами Сибір” – як воно звучить? Як на кінець 17 ст,, то росіяни володіли Сибіром 100 років, а татари Кримом – 370 років, то до кого ж більше пасує слово “захопили”?

Останній з недоліків книжки, що впав мені в очі – це незрозумілий уступ на с. 120:

В то время Российское государство готовилось совместно с Речью Посполитой отразить новую волну османской агрессии в Европе. Черной тучей нависали над южными рубежами полки Оттоманской империи и орды ее вассала – Крымского ханства. Гром грянул в 1672 г. Верная своему союзническому долгу, Россия встала на отпор агрессору. Однако военные неудачи и колебания в политике Речи Посполитой привели к тому, что вся тяжесть борьбы о султаном, ханом и их марионетками на Украине легла на Российское государство; в конце концов накануне решающих битв Речь Посполита бросила своего союзника и заключила сепаратный мир с неприятелем”.

Про що тут іде мова? Про події 1672 року? Тоді в чому виявилося, що Росія дала відсіч агресору? Хіба турки в тому році напали на Росію, а не на Поділля, не на Кам’янець-Подільський? Про події 1677 – 1678 рр.? Тоді який сепаратний мир уклала Річ Посполита з турками? Про події 1687 – 1689 рр.? Тоді при чому тут 1672 рік? Як не повертай цей уступ, ніяк він не лягає на реалії політичного життя, – бодай його зовсім не було.

А втім, вже триста років тому люди розуміли, що “скрізь, у всіх мистецтвах та науках, де мовчить історія, видно великі неоковирності й недосконалості” (с. 4), – отже, будь-яка книжка, де говорить історія, чимось та прислужиться на користь людству.

24 січня 1989 року

Вперше опубліковано : Спадщина, 1990 р., т. 3, с. 192 – 198.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4581

Модифіковано : 8.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.