Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Рецензії / Манкуртографія

Манкуртографія

Микола Жарких

Манкуртографія – особливий розділ історіографії, де скупчуються книжки з історії, написані манкуртами і для манкуртів. Здавалося б, манкуртам історія ні до чого, їм більше до серця припадає ковбаса. Але така теоретична чистота – щоб історії зовсім не було, а тільки ковбаса по пролетарських святах – у практичному державному житті є недосяжною. З одного боку, країни розвинутого манкуртизму відчувають себе без власної історіографії неповноцінними в порівнянні з нормальними країнами; з другого боку, ковбаси за умов розвинутого манкуртизму не вистачає навіть на пролетарські свята, й хоч-не-хоч доводиться замість неї поширювати інші паперові вироби, як-от книжки. У відповідь на ці чинники з’являється манкуртографія, а виникнувши, підпадає дії загальних законів суспільства розвинутого манкуртизму: закону планування від досягнутого й закону прогресуючого занепаду (інакше кажучи, законам кількісного збільшення й якісного погіршення). Ці закони продовжують діяти навіть тоді, коли першопричина самого явища манкуртографії зникає. Справді, суспільство, в якому знизу доверху поспіль зустрічалися самі манкурти, поступово відходить у минуле, замінюючись суспільством особистостей, а манкуртографи продовжують очманіло змагатись – хто найповніше, найглибше, найпалкіше забуде власну історію.

Одним з учасників цього божевільного манкуртзмагання є Зоя Іванівна Хижняк, авторка книги “Киево-Могилянская академия” (К., Вища школа, 1988 г. – 268 с.). Це вже третє видання її книжки під такою назвою у видавництві Київського університету, але перші два – 1970 та 1981 років – були явно невдалими, хоча б через те, що видані вони були простою, мужицькою мовою, а це третє видання вийшло, нарешті, загальнозрозумілою панською мовою (десять тисяч примірників на крейдяному папері з кольоровими ілюстраціями). Які ж основні риси тої духовної ковбаси, що її манкурт-письменник пропонує манкуртові-читачеві?

1. Одвічне прагнення населення України до возз’єднання з російським і білоруським народами у єдиній Російській імперії. Це одвічне прагнення, що стало характеристичною відзнакою манкуртографії, починаючи з 1954 року, авторка згадує до речі й не до речі, але так часто, що воно виглядає лейтмотивом книги.

Основой культурного развития Украины служили отечественные традиции, наследие Киевской Руси, непрерывающиеся культурные связи с Россией и Белоруссией, обусловленные общностью происхождения, языка, истории. Общность словесной культуры делала литературу братских народов понятной и близкой и в России, и на Украине, и в Белоруссии (с. 17).

Щоб осягнути глибинну суть цієї історичної теореми, треба пам’ятати, що слово “отечественный” авторка вживає у дуже специфічному, відірваному від історичного контексту сенсі:

Славянские издания Киевской типографии той поры пользовались большой популярностью и получили широкую известность на Украине, в России, Белоруссии, за рубежом (с. 60).

Академия распространяла знания и путем основывания многочисленных школ на Украине, а также в России, Белоруссии, Молдавии, за рубежом (с. 77).

Отечественные книги были представлены издательствами России, Украины, Белоруссия. Зарубежные – издательствами Амстердама, Гамбурга… (с. 39).

Ми бачимо, що “отечество” – це Росія, Україна, Білорусія, Молдавія і саме в цьому складі воно протистоїть “зарубежу”. Неважко здогадатись, що в авторки перед очима була сучасна політична карта, але ніяк не карта 17 століття, коли нашим “отечеством” була Україна, Білорусія, Польща, Литва у складі Речі Посполитої, а Росія й Молдавія були якраз зарубіжними країнами. Отже, з національними культурними традиціями манкуртографи поступають таким чином: зносять їх до купи в одну спіжарню (керуючись при цьому сучасними політичними кордонами, щоб з інших країн не летіли звинувачення, буцімто поцупили чуже), замикають спіжарню на замок, чіпляють згори наличку “отечественные культурные традиции” й пояснюють іншим манкуртам, що говорити про якісь національні культури просто ненауково: справді, спільність словесної культури близька й зрозуміла всім – навіщо нам ділитись?

Главная ценность произведений [Киевской лаврской типографии] в том, что они формировали национальное сознание украинского народа, содействовали укреплению дружеских отношений с русским, белорусским и другими славянскими народами. (с. 40)

Став важным идейным центром национально-освободительной борьбы украинского народа против шляхетского гнета, за воссоединение с русским и белорусским народами в едином государстве, Академия опиралась на патриотические и историко-культурные традиции восточного славянства. (с. 76)

Яким чином київські діячі сприяли формуванню національної свідомості українців? Тим, що прищеплювали їм рятівну думку про відмову від власної державності й об’єднання в Радянський Союз (чи то пак – Російську імперію, або “отечество”). Зауважимо при цьому, що для манкуртографа відмова від національної державності є патріотизмом, хоч нормальні люди називають це ренегатством.

Ученые Киевской академии, создавая отечественные учебники поэзии и риторики, творчески использовали достижения русской и зарубежной научной мысли и школьной практики. (с. 86)

В “Палинодии” убедительно проводится идея исторического единства судеб русского, украинского и белорусского народов как потомков “одного Яфето-роского поколенья”, подчеркивается, что их единение должно быть и будет той силой, которая станет на пути всех агрессивных замыслов по отношению к славянским народам. […] авторы “Протестации” […] заявляют, что народ украинский и казачество защитят свою независимость и что осуществят они это вместе с русским народом, потому что у казаков с Москвою “одна вера и богослужение, один род, язык и обычаи”.

Авторы указанных произведений […] осознавали непрерывность исторического процесса, историю Украины увязывали с историей Киевской Руси, которую рассматривали как единый, общий корень трех братских народов. (с. 110)

Киевская академия стала тем центром, где вызревала и получала идеологическое обоснование мысль об историческом праве украинского народа на свободу, о необходимости борьбы с чужеземным гнетом и единения в этой борьбе с родственными русским и белорусским народами. (с. 111)

Щодо останнього я зауважу (хоч і негаразд цитувати самого себе) що сказати “право на свободу” може тільки людина, яка не має уявлення ані про право, ані про свободу. А в цілому під пером З.І.Хижняк українська полемічна література спрямована на поширення ідей “Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією”: історична єдність доль трьох народів, спільність походження і навіть Київська Русь як колиска трьох братніх народів – все вже було (буцімто) у творах Захарії Копистенського. Ідеологія, як і “отечество”, розглядається в манкуртографії як стала, незмінна сутність, що виробляється у якомусь ідеологічному департаменті, де Михайло Суслов разом із Захарією Копистенським зливають докупи “Апокрисис” та “Короткий курс”…

Для того, щоб позитивно схарактеризувати українського історичного діяча, манкуртограф не знає іншого засобу, як тільки підкреслювати його дійсні, ба навіть уявні заслуги у справі возз’єднання України з Росією:

Петр Могила осознавал значение духовных связей украинского и русского народов не только в исторической ретроспективе, но и в плане будущего. (с. 62)

Гизель был последовательным сторонником воссоединения Украины с Россией […] во время Андрусовских переговоров России с Польшей он добивался участия в них представителей Украины, решительно настаивал на включении Киева в состав Российского государства. (с. 113)

Баранович несколько раз ездил в Россию […] пропагандировал идею воссоединения Украины с Россией, предостерегал гетмана И.Брюховецкого от союза с Турцией. (с. 113)

Конисский выступал сторонником воссоединения Белоруссии с Россией, дружеских отношений между русским, украинским и белорусским народами. (с. 226)

Глубоко обеспокоенный судьбами Украины, Борецкий в своих сочинениях обосновывал единство происхождения и необходимость государственного единения украинского народа с русским и белорусским народами. В 1624 г. по инициативе Борецкого было снаряжено посольство в Москву для обсуждения важнейшего вопроса – воссоединения Украины с Россией. (с. 47)

Зупинимось хоч на цьому останньому “посольстві”. Глянемо на справу з боку московського посольського приказу, але поглядом, не затьмареним ідеєю “віковічного прагнення”. Якийсь непевний митрополит, висвячений таємно (чи було й саме висвячення?) єрусалимським патріархом у парафії патріарха константинопольського (чи не за хабар?), митрополит, що не визнаний урядом своєї країни (чи не злочинець, не заколотник?) і спирається тільки на запорізьке козацтво, викохане Сагайдачним (тим самим Сагайдачним, що сім років тому, в 1617-1618 рр., спалив більшість фортець південної прикордонної смуги, в тому числі Лівни, Єлець, Лебедянь, Данков, Сапожок, Ряжськ, Михайлів, Шацьк, острог у Калузі [1, с. 67]), – одним словом, людина без певного визначного становища у суспільстві і без реального військово-політичного авторитету, пропонує цілий край від когось від’єднувати і до когось приєднувати. Якщо він діє за власною ініціативою, то це несерйозно, а якщо не за власною? Якщо це спроба підірвати так тяжко видобуте Деулінське перемир’я, спроба спровокувати нову війну з Польщею? Ось як могла б виглядати ця витівка у Москві, і кожна неупереджена людина виправдає уряд, який поставиться до таких пропозицій обережно. Манкуртографи не розуміють, що роздмухуючи цей незначний епізод до ступеня “виявлення одвічного прагнення”, вони роблять погану послугу не тільки своїм співманкуртам, але й тому урядові, якому вони начебто прислужуються: “Що це за уряд поважної країни, який таке значення надає явно авантюрним планам?”. Коли Крилов писав, що “Услужливый дурак / Опаснее врага”, – він мав на увазі й таких “помічників”.

Після того, що ми вже прочитали у З.І.Хижняк, ми не здивуємось тому, що

История Украины освещалась в “Синопсисе” в неразрывной связи с историей России. Единство двух культур автор обосновал общностью языка, культуры, традиций и религии. (с. 118)

- тобто визначення нації, дане геніальним товаришем Сталіним у його геніальній роботі “Марксизм і національне питання”, насправді було відомо всім доброзамірним й прихильним до Росії людям завжди (бо завжди, як вірять манкуртографи, існував ідеологічний департамент). Ми не здивуємось і тому, що

Исторические культурные связи с Украиной и Россией имели исключительно важное значение в борьбе закарпатских украинцев за социальное и национальное освобождение, (с. 149)

бо закарпатські русини 17-го ст., напевно, довідались в ідеологічному департаменті, до якої країни належатиме їх земля через триста років, й заздалегідь повели свою культурну політику так, щоб не проштрафитись перед майбутніми хазяями. Ми не дивуємось прагненню манкуртографів вилизувати халяви своїх панів, хоч ці пани дивляться на світ простіше й не надають надзвичайно великого значення ані своїм халявам, ані тим, хто їх вилизує. Але патріотів нової Росії (національної держави росіян, а не колоніальної імперії під тим чи іншим соусом) не може не здивувати така, приміром, вихватка манкуртографії:

Во 2-й половине 18 в. наибольшей популярностью в Академии пользовались учебники русских авторов: арифметики – Л.Магницкого и М.Курганова, алгебры – Аничкова и геометрии – Л.Эйлера. (с. 194)

Леонард Ейлер – російський вчений? Даруйте, Зоє Іванівно, “брынза не бывает зеленого цвета. Это вас кто-то обманул” (М.Булгаков). Це вас хтось одурив, що Ейлер – російський вчений. Я ще з першого курсу університету запам’ятав, що він – швейцарський вчений [2, с. 23], який дійсно багато років прожив у Петербурзі, працював в Академії наук, написав безліч праць латинською та німецькою мовами, які зараз компонуються у велетенське двохсоттомове зібрання творів, що виходить у Швейцарії (а не в Росії!). Ніхто не каже, що Гоголь – італійський письменник, на тій підставі, що “Мертві душі” написані ним у Римі. Ніхто також не каже, що Тургенев – французький письменник, на тій підставі, що він багато своїх романів написав у Франції. Чомусь ні французькі, ані італійські манкуртографи (якщо вони є) не квапляться збагачувати культуру своїх країн за рахунок таких блискучих імен, а російська манкуртографія прагне, по-перше, підгребти якомога більше культурних явищ під шатро Російської імперії, по-друге, підмінити зв’язок між явищами культури, обумовлений державною спільністю, зв’язком, обумовленим спільністю національною. Це не випадкові, а питомі риси манкуртографії. Так потрапляють у “російські вчені” Володимир Вернадський та Бруно Понтекорво.

2. Одвічність “двомовності” на Україні. Знаючи, що нинішнє радянське начальство сповідує релігію національно-російської двомовності, і визначивши з попереднього розділу, що для манкуртографа кожна риса нинішньої ідеології існує в тому самому вигляді на протязі всієї історії, неважко передбачити, що в 17 столітті “у нас теж була двомовність”. І справді:

Коллегия П.Могилы сохранила принцип всесословности, внимание к национальным языкам – славянскому и украинскому, к истории и культурному наследию Украины. (с. 59)

Одновременно возрастает значение национальных языков, которым отводится важная роль в формировании национального сознания, в становлении мировоззренческих позиций человека.

Такими языками на Украине были старославянский и формирующийся украинский литературный. (с. 77)

Яке діло манкуртографам до того, що ніхто ніколи на Україні не говорив старослав’янською мовою (згадувана вище “слов’янська мова”, на мою думку, є зредукованою “старослов’янською”, а не гіпотетичною прадавньою мовою, спільною для всіх нинішніх слов’ян). Яке їм діло до того, що ця давньоболгарська за походженням мова була мовою книг і незначного прошарку освічених людей. Яке їм діло до того, що в Іспанії одна національна мова – іспанська, а споріднена з нею латинська була у середньовіччі книжною мовою. Яке їм діло до того, що в Петербурзі на початку 19 століття книжними мовами були німецька і французька:

Наш директор должно быть очень умный человек. Весь кабинет его уставлен шкафами с книгами. Я читал название некоторых: все ученость, такая ученость, что нашему брату и приступа нет: все или на немецком, или на французском. (Н.Гоголь “Записки сумасшедшего”).

Яке їм взагалі діло до того, як воно було або є насправді, коли в сірій речовині їхнього мозку розчинилась чергова директива ідеологічного департаменту! Змінити образ мислення манкуртографа так само неможливо, як неможливо механічними засобами змінити властивості будь-якого розчину: як не перемішуй, не переливай, не відділяй одну частину розчину від іншої – концентрація його, а отже й всі питомі властивості залишаться незмінними. Коли манкуртографа зловити на якійсь конкретній неоковирності, він може відступити й викреслити факт, що виявився невідповідним, з своєї манкуртографії, але трактування інших конкретних фактів залишиться абсолютно незмінним. Річ у тім, що концепція кожної конкретної манкуртографії є певною, сталою, наперед визначеною й зовсім незалежною від суми конкретних фактів, які вона підрядилася охопити. Завдання манкуртографа – не вивести загальну концепцію з наявних фактів, а навпаки – внести порядок і структуру в безладдя і хаос реального життя. Робиться це шляхом “розподілу всіх фактів на факти відповідні, факти невідповідні й, нарешті, такі факти, які зовсім не є фактами” (М.Салтиков-Щедрін), або шляхом виявлення тих фактів, які можна зліквідувати за допомогою поліції, і тих, з якими навіть поліція не може дати ради (теж М.Салтиков-Щедрін), – але кожен манкуртограф знає, що він не мусить чекати милостей від фактів.

3. Ігнорація антиукраїнської спрямованості заходів царського уряду щодо Києво-Могилянської академії. Всі благодіяння, які царський уряд Росії пролив на Київську академію, докладно перелічені в спеціальній ювілейній статті Ф.Титова [3], і я гадаю, що всі позитивні епітети, які можна було з цього приводу висловити, там вже є. Сучасні дослідники, над якими, на відміну від Титова, не тяжіє обов’язок вихваляти династію Романових, могли б звернути увагу на іншу сторону відносин між царським урядом і Київською академією – на ту сторону, де з боку уряду весь час виявлялась нетолерантність і неповага до освіти та її діячів, а часом і відверта ворожість до єдиного осідку старої української інтелігенції. Свідчення такого роду досить часто трапляються й на сторінках книжки З.І.Хижняк, але манкуртографія при кожній згадці такого роду стоїчно мовчить, утримуючись не тільки від простеження певної системи, але й від оцінки конкретних фактів. Наведемо цитати з книги в хронологічній послідовності згадуваних подій.

В 1666 г. в ответ на очередную челобитную Академии царь, недовольный “шатостью” ее руководителей, велел киевскому воеводе П.Шереметеву: “Лучше бы тех школ не заводить”. (с. 171)

Отже, перше, що сказав московський цар про Київську академію – бодай її не було зовсім. Зауважимо, що “шатостью” в 17 столітті називали те, що в 20 столітті прибрало назви “український буржуазний націоналізм” і що насправді є не чим більше, як прагненням народу залишатись самим собою.

А ось перший експеримент в галузі побудови залізної завіси для відгородження української культури від світової, –

Письмо царя к киевскому воеводе Шереметеву, датированное 1686 г., в котором он запрещает принимать в Киевскую академию иностранцев: “…А из неприятельских городов в те школы не пускать и не учить, чтобы от них смуты и всякого дурна не было”. (с. 239)

Далі ми бачимо, що

Книга Гизеля “Мир с богом человеку” получила широкую известность на Украине и в России […] В 1690 г. она была запрещена Синодом. (с. 113)

Тут я за своею звичкою знов хотів нагадати авторці про колір бринзи й сказати, що Синод було створено тільки через 31 рік, 1721 року, але, зрештою, яка різниця, хто саме заборонив “популярну” книгу українського автора? Цей досить своєрідний вияв популярності і пошани до книги шляхом її заборони, прецінь, традиційний для Російської імперії.

В соответствии с царской грамотой 1694 г. разрешалось читать в Академии высшие науки “… детям великороссийских и малороссийских жителей разных чинов”. (с. 152)

Царі не знали діалектичної відмінності між інтернаціоналізмом та імперіалізмом і тому, надаючи привілей академії, перш за все поширювали його на своїх (“великороссийских”), а потім вже й на аборигенів.

В дальнейшем, несмотря на различные препятствия, в том числе, известный указ Петра 1 (1720), запрещавший издание книг на украинском языке, ученые Киево-Могилянской академии продолжали совершенствовать его [язык]. (с. 83)

Яким же чином вчені Київської академії розвивали цю заборонену й викинуту з професійної культури “просту мову”?

В совершенстве владея многими иностранными языками, украинские медики переводили работы зарубежных авторов, трудились над созданием русской терминологии по анатомии, физиологии, естествознанию (с. 128)

І до чого ж привів цей розвиток українськими вченими російської наукової термінології?

С 1784 г. преподаватели Киевской академии должны были читать лекции “с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии”, а также придерживаться “русского правописания” под страхом, что, “если кто-нибудь из учителей в упущении сей должности примечен будет, об отрешении такого от учительства немедленно доносить его преосвященству”. Учебный процесс в Академии полностью переводится на русский язык (с. 106-107)

І тепер, коли від тих подій минуло 200 років застою, зміцнених п’ятьма роками перебудови, ми не можемо відродити викладання у вузах українською мовою!

В 1794 г., опасаясь распространения идей французской революции, Синод негласно приказал закрыть Французский класс. (с. 105)

Саме такі епізоди мав на увазі М.Є.Салтиков-Щедрін, коли писав, що глуповський градоначальник Бородавкін розпочав своє правління війнами за просвіту, а закінчив війнами проти просвіти. І мотиви у Бородавкіна були ті самі: “Розжиріли! Вільний дух завели! На французів задивляєтесь!” Надто досконало знали іноземні мови вихованці Київської академії, щоб не заразитись вільним духом. Чи треба доводити, що знання іноземних мов, можливість самому порівнювати досягнення культур різних народів є великим джерелом внутрішнього спротиву холопству?

Логічний кінець благодіянь російського царизму згадується в книзі олімпійськи-спокійним тоном:

Во 2 половине 18 в., когда прогрессивная украинская общественность добивалась превращения Киево-Могилянской академии в университет, что отвечало бы потребностям общественного развития, царское правительство отвергло это начинание. (с. 102)

А далі вже саме життя нас вчить, що річ заборонена підлягає викоріненню:

Одаренный впечатлительной душой, Ведель открыто выражал возмущение окружавшей его социальной несправедливостью, жестокостью власть имущих. За композитором начинается слежка. В 1799 г. его арестовывают по доносу и с санкции Павла 1 объявляют безумным. В страшных условиях психиатрической больницы, куда его насильно поместили, Ведель постепенно угасал. (с. 130)

Так що психіатричні репресії проти українців почалися не з Хрущова…

4. Система розподілу випускників Київської академії, згідно відкритого нами в манкуртографії принципу одвічності ідеології, мала б нагадувати сучасну бетономішалку кадрів: українців з вищою освітою направляють за межі України, а на Україну надсилають неукраїнців. І з книги так воно й виходить, але в даному конкретному випадку, здається, це не заслуга манкуртографії, а відбиття реальності.

Выпускники Киевской академии, хороше владевшие французским и немецким языками, приглашались на работу в Малороссийскую коллегию, Коллегию иностранных дел России, в Петербургскую Академию наук, в посольства, учебные заведения и пр. (с. 105)

После окончания богословского курса выпускники, принимавшие сан священника, получали приходы нередко в самых отдаленных районах страны, а иногда направлялись в составе посольств или духовные миссий за границу – в Монголию, Китай и другие страны. […] Воспитанников Академии охотно принимали в медицинские школы России и в зарубежные медицинские учебные заведения. Так, с 1754 по 1768 г. только в Медико-хирургическую академию Петербурга, Московскую и Петербургскую госпитальные школы, на медицинский факультет Московского университета были направлены более 300 студентов Киевской академии. (с. 126)

По распоряжению Синода и приглашению медицинских учреждений Академия направила в Россию “для обучения медико-хирургии и фармации” с 1754 по 1768 г. 300 студентов, в 1777 – 24, в 1778 – 22, в 1788 – 29 студентов и т.д.

Для подготовки учителей в 1786 г. в Петербурге было открыто Народное училище и первыми его учениками стали 45 киевских студентов. (с. 159)

Боярин Ф.Ртищев, пламенный сторонник русско-украинских связей, с согласия царя пригласил 30 киевских ученых-монахов, знатоков славянского и греческого языков, в Андреевский монастырь, где они главным образом занимались переводами на русский язык книг, привезенных с Украины. В 1649 г. по приглашению царского правительства в Москву прибыла еще одна группа ученых из Киева, в том числе Епифаний Славинецкий, Арсений Сатановский, Дамаскин Птицкий и др. (с. 196)

Всего за период с 1701 по 1762 г. в Московскую академию из Киево-Могилянской были приглашены или выехали по приказу Синода 95 человек […] Большинство ректоров и префектов также были воспитанниками Киевской академии. Так, за период с 1701 по 1763 г. должность ректора Московской академии занимали 21 человек, из них 18 были из Киевской академии […] За это же время должность префекта занимали 25 человек, из них 23 из Киевской академии (с. 209-210)

Прекрасное знание языков, отличная богословская подготовка давали воспитанникам Киевской академии возможность работать в составе дипломатических представительств переводчиками, а также настоятелями русских церквей за рубежом. В 18 в. многие из них состояли при русских посольствах в Берлине, Варшаве, Вене, Гааге, Кенигсберге, Константинополе, Лондоне, Париже, Пекине, Стокгольме… (с. 217)

Отже, маємо усталену систему висмоктування чи відпливу високоосвічених українців зі своєї батьківщини у безмежні простори Російської імперії. Як оцінити наслідки такої системи? Там, де починали працювати випускники Київської академії, підвищувалась культура, засновувались школи, семінарії, утворювались книгозбірні й відкривались бібліотеки, проводились наукові дослідження й писалися різноманітні книжки. Все це, безумовно, позитивні явища, які підносили культуру Росії. Але на другій шальці терезів – школи, які закривалися на Україні (саме в 2 половині 18 ст. цей процес досяг максимуму, і саме цього періоду стосується більшість вищенаведених цитат), застій семінарської та академічної освіти на Україні, зникнення українського книгодрукування й відповідно занепад української літератури (українець Василь Рубан видавав у Петербурзі журнал і став в очах манкуртографів “російським журналістом”, а на Україні перші визначні україномовні журнали почали виходити в 20 ст.), відсутність найпрогресивніших на той час природничих наук і власного наукового центру. Яка б не була потужна освітня машина України, але наповнити кваліфікованими людьми всю імперію вона не в змозі; сталий прогрес російської культури можливий тільки за рахунок опори на власні сили (це, зрештою, стосується і кожного великого регіону Росії зокрема). З цих аксіом випливає, що “інтернаціональна допомога українського народу братньому російському народові”, яка йшла в 17-18 ст. і за яку цей останній навіть спасибі не сказав, не вимурувала російської культури й занапастила культуру українську. Так буває завжди, коли допомагають не за рахунок дійсних надлишків, а за рахунок основного культурного капіталу нації.

5. Якого кольору бринза? Вище ми вже відзначали, що для манкуртографії виклад реальних фактів не має принципового значення, але для людей, які читають книжки не задля вирозуміння загальних концепцій, а задля збагачення конкретних знань, доводиться звертати увагу і на конкретні помилки.

В то время в России трудились ученые мужи Украины – […] Памва Берында. (с. 17)

Я вибачаюсь за занудство, але Беринда в Росії не працював. Він відвідав її в грудні 1624 – січні 1625 років разом з послом митрополита Борецького Ісакієм Борискевичем. Метою поїздки Беринди було піднесення цареві й патріархові у подарунок двох видань друкарні Печерського монастиря – “Бесід на послання апостолів” та “Бесід на діяння апостолів”, які готував П.Беринда. Ці подарунки були передані 4 січня 1625 року, після чого Беринда повернувся до Києва [4, с. 54]. Правда, може так статися, що в уяві манкуртографа піднесення подарунків царю – то є найтяжча і найвідповідальніша робота…

В России и Белоруссии большой популярностью пользовались труды […] К.Транквиллиона-Ставровецкого. (с. 25)

Вище, коли йшлося про книгу Гізеля, ми вже відмічали, що ознакою популярності книги в Росії є її заборона царським урядом. Ця закономірність спрацьовує і в даному випадку:

В конце 1627 г. “от царя и великого князя Михайла Федоровича всея Руси” были разосланы к воеводам грамоты, где говорилось, что в “тех Кириловых книгах сыскались многие ереси”, и предписывалось как “Евангелие учительное”, так и прочие сочинения Транквиллиона (хотя они и не подвергались просмотру) “собрати и на пожаре сжечь, чтоб та ересь и смута в мире не была” […]

В самой Москве 4 декабря 1627 г. сожгли на костре 60 экземпляров “Евангелия учительного”. (5, с. 177)

До речі, таке рішення царя грунтувалося на мовному непорозумінні: московські книжники, рецензуючи Транквіліона, не розібралися з українськими граматичними формами і оголосили, що в незрозумілих їм відмінках криється єресь. От вам і “общность словесной культуры”, яка буцімто робила стару українську літературу “общепонятной”.

На сторінці 64 у книзі перелічені чотири польських академії – Краківська, Віленська, Замойська, Познанська. Віленська потрапила сюди помилково. Вільнюс є столицею окремої держави – Литви, і академія цього міста є литовською. Якщо ж манкуртографу рука не піднімається написати слово “Литва”, то треба було по-манкуртівськи сказати, що була “отечественная” Віленська академія та “зарубежные” Краківська та інші.

Б.Хмельницкий в различных документах и универсалах неоднократно подчеркивал значение Киевской академии, привлекал для решения важных государственных вопросов таких ее деятелей, как П.Могила… (С.150-151)

Б.Хмельницький почав вирішувати державні справи вже після смерті П.Могили, але в країні, де сучасні Чічікови одних мертвих приймають в партію, а інших мертвих збираються з неї виключати, чи можна дивуватись, що мертві ходять на державні ради й вирішують питання?

На закінчення розмови про манкуртографію (я думаю, читач зрозумів, що предметом статті є саме вона, а не книжка Хижняк сама по собі), я хотів відзначити, що всі гігантські зусилля манкуртів-історіографів забути своє походження й перетворитись на “нормальних людей”, що пишуть “общепонятным языком”, не дають геть нічого. Жоден справжній росіянин не напише “криминальное дело” (с. 63), але “уголовное дело”; не скаже “судовые акты” (с. 82, 186, 187), але “судебные акты” (невтямки авторові книги З.І.Хижняк і редакторові А.Н.Витрученко – теж, напевно, українцеві – що “судовий” у російській мові означає “той, що стосується до річкового або морського судна”, а “судебный” – “той, що стосується до суду”). Мова, як той казковий лис, що випатрався у блакитну фарбу і став гордувати своїм походженням, але не витримав і відгукнувся своїм лисячим брехом на співи молоденьких лисенят, – так рідна мова з-під будь-яких нашарувань “двомовності” та “загальнозрозумілості” дає про себе знати. Не калічимо ж рідну мову й рідну історію!

Література

1. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в 1 половине 17 века. – М.-Л.: издательство АН СССР, 1948 г. – 447 с.

2. Ильин В.А., Поздняк Э.Г. Основы математического анализа. Часть 1. – М.: Наука, 1971 г. – 599 с.

2. Титов Ф.И. Русский царствующий дом Романовых в его отношениях в Киевской духовной академии. – Труды Киевской духовной академии, 1913 г., № 7-8, 10.

4. Коляда Г.І. До життєпису Памва Беринди. – Радянське літературознавство, 1973 р., № 1, с. 47 – 56.

5. Маслов С.И. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность – К.: Наукова думка, 1984 г. – 245 с.

2 листопада 1989 р.

Опубліковано: Спадщина, 1990 – 2000 рр., т. 4, с. 75 – 82.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3421

Модифіковано : 8.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.