Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Рецензії / Перший млинець археології козацтва

Перший млинець археології козацтва

Микола Жарких

Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. / Відп. ред. Д. Я. Телегін. [Автори] І. С. Винокур, О. М. Титова, І. К. Свєшніков та інші. – К.: Інститут змісту і методів навчання Міносвіти України, 1997. – 336 с.

Всі добре знають, що археологія в Україні вивчає період від появи людини до появи хана Батия. Все, що трапилось бодай на п’ять хвилин пізніше, ніколи не входило в коло зацікавлення українських археологів. Причини такої ситуації ми зараз не обговорюємо, але її ненормальність завжди була самоочевидною – особливо у порівнянні з археологією Росії, яка для післябатиєвого періоду має чималі здобутки (згадаймо хоча б цілу школу золотоординської археології Г. О. Федорова-Давидова). Зараз ця ситуація почала змінюватись на краще. В незалежній Україні ігнорувати археологічні пам’ятки, пов’язані із зародженням державної нації, стало вже не тільки ненауково, але й політично незручно. Отже, постало нове для українських археологів питання дослідження цих пам’яток, і перш за все – розробки методики такого дослідження, ба навіть – назви нової археологічної дисципліни. Пропонувались назви «археологія післямонгольського часу», «пізньосередньовічна археологія», «археологія доби козацтва» та інші. Кожен із цих термінів не дорівнює іншому, а відбиває тільки якусь частину нового предмету, ігноруючи решту. Як відомо, неусталеність понять відбиває неусталеність уявлень про сам предмет і відповідно – неясність із визначенням археологічних пам’яток, що репрезентують ту чи ту дисципліну.

Рецензована книга, згідно з заявою Авторів, «є першою роботою такого плану в українській історіографії» (с. 5). Розглянувши представлений у ній матеріал, я спробую визначити, що ж нового внесла ця праця у становлення нового напряму археології. Оскільки на її титулі зазначено, що вона рекомендується Міністерством освіти України як навчальний посібник, я розглядатиму її саме як посібник, а не як наукову монографію. Як відомо, пишучи посібник, автори не зобов’язані подавати нове освітлення предмету – досить ясно викласти усталені погляди й зазначити дискусійні питання. Отже, погляньмо під цим кутом зору на структуру праці.

Книга складається з 10 розділів та додатку, скомпонованих у такій послідовності:

1. Біля витоків українського козацтва.

2. Січі, паланки, зимівники. Пам’ятки прикордонної служби. Поховання, цвинтарі й типи надмогильних монументів.

3. Знаряддя праці. Деякі специфічні ремесла козацької доби. Шляхи і засоби сполучення.

4. Кераміка та скляні вироби. Речі побуту і одяг козака. Люльки й дрібна пластика.

5. Озброєння козацьких військ. Обладунок бойового коня.

6. Архітектура 16 – 18 ст. в Україні.

7. Замки-фортеці Поділля й Волині 16 – 17 ст.

8. Нумізматичні пам’ятки 16 – 18 ст.

9. Козацькі клейноди. Сфрагістика і геральдика.

10. Образотворче мистецтво.

Додаток: Каталог історико-археологічних пам’яток і пам’ятних місць козацької доби.

За обсягом тексту загальний історичний нарис (розділ 1) займає 4% книги, власне археологія (розділ 2) – 9%, речовий комплекс (розділи 3-5) – 26%, історія мистецтва (розділи 6, 7, 10), – 18%, допоміжні історичні дисципліни (розділи 8-9) – 15%, пам’яткознавство (додаток) – 29%.

Навряд чи така структура дає підстави говорити про нову науку. Як бачимо, зміст книги є значно ширшим, ніж її заголовок, бо історія архітектури чи нумізматика ні з якого боку не є археологією (хіба що в сенсі «археології» середини XIX ст., коли нею вважали все, що стосується матеріальних решток старовини).

Поза тим залишається неясним, хто ж має вивчати археологічні пам’ятки з 1240 по 1500 рік. Невже для цього доведеться відкривати ще одну науку? Плутаючись у цьому протиріччі, автори в низці описів речового комплексу виходять за встановлені ними хронологічні межі, подаючи матеріал з 14 – 15 століть. Вибір же 1500 року як нижньої хронологічної межі взагалі незрозумілий, бо першою справді козацькою археологічною пам’яткою є городок на Малій Хортиці 1550-х років.

Враження нечіткості посилюється понятійною плутаниною між «археологією козацтва», «археологією запорозького козацтва» та «археологією доби козацтва». Поза тим, від «доби козацтва», навіть коли її обмежити 16 – 18 ст., збереглося більше категорій пам’яток, ніж зафіксовано в книзі, до якої не потрапили пам’ятки Криму й турецьких міст Причорномор’я (з них Ізмаїл та Очаків уже почали досліджувати), населені пункти Гетьманщини (нині досить жваво вивчається, наприклад, Батурин), пам’ятки російського фортифікаційного будівництва в Україні у 18 ст. та ін. (цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати). Дивно, але в книзі не охарактеризоване як археологічна пам’ятка поле Берестецької битви – єдиний поки що комплекс, котрий упродовж довгого часу вивчався власне як пам’ятка козацтва і, зрештою, дав чи не три чверті речового матеріалу, згаданого в посібнику.

Втім, ці міркування можна зарахувати до дискусійних. Натомість таким м’яким окресленням не обійдешся, коли мова піде про друкарські, а особливо фактичні помилки. Щодо перших, то складається враження, що книгу ніхто не потрудився прочитати на стадії верстки. Відтак, студент дізнається про існування Д. Вишневського замість Вишневецького (с. 7) і М. А. Максимовича (там само), котрого, як відомо, звали Михайлом Олександровичем. Трохи далі натрапимо на хана Тахтамиша (який насправді був Тохтамишем) і довідаємось, що 1606 р. козаки зруйнували Кілікію (с. 20) замість Кілії. На с. 27 козацька сторожа замість бекетів стала спиратися на об’єкти; на с. 30 м. Золочів отримало редуковану назву Злочів; на с. 76 крислаті козацькі миски названо крилатими і т. д.

Не менш цікаві несподіванки чекають на читача й далі, і хоча перерахувати їх усі не сила, але на деяких, особливо пізнавальних і корисних для студентів, таки варто зупинитися. Наприклад, гетьман Крутневич отримав нове прізвище – Круткевич (с. 196), місто Скала Подільська перейменувалось на Скелю Подільську (с. 163), кримську монету акче представлено як анче (с. 176), а на Богородицю замість омофора вдягнуто амофор (с. 210). Ще більше не поталанило києво-могилянцям: гравюру Івана Щирського на тезі Колачинському визначено як гравюру І. Ширинського на пошану П. Калачинського (с. 228). Тож не дивуємось, натрапляючи далі на Хоменка замість Ханенка (с. 231), на Яна Гуасного Гербурта замість Яна Щасного і т. д. – від першої до останньої сторінки.

Утім, визбирати всі ляпсуси такого роду навряд чи реально, тому перейдімо до помилок ще більш прикрих – фактичних. Виписую окремі з них підряд, по мірі перегортання сторінки за сторінкою:

М. Бєльський писав, наприклад, що козаки є холопами… (с. 6); за польськими законами, селянин-холоп не мав ніякого права на землю (с. 11).

Холопів Річ Посполита не знала, тільки хлопів, тобто селян, так що не треба власну плутанину в поняттях перекладати на Бєльського.

«П. І. Симоновський (1847)» (с. 6). Петро Іванович Симоновський (1717 – 1809) написав свій твір з історії України у 1765 р., а у 1847 р. він був надрукований;

Найранішою письмовою згадкою про українське козацтво є 1473 рік, коли, за даними Л. П. Коллі, козаками був пограбований купецький караван, що йшов з Угорщини в Кафу (с. 8).

У цій фразі помилковим є все. По-перше, не за даними Л. П. Коллі, а за дипломатичним листуванням; по-друге, на цей епізод вперше звернув увагу М. С. Грушевський у 1903 р. [1], а вже потім, у 1917 р., про нього писав Л. П. Коллі [2] (вичерпний аналіз справи подав у 1927 р. М. Л. Ернст [3]). По-третє, скарга про грабунок датована 1474, а не 1473 р., арешт же майна московських купців у Кафі як контрзахід стався в 1470 – 1471 рр. (Ернст, с. 171); отже, сам епізод мав місце перед 1470 роком. По-четверте, пограбований караван ішов не «з Угорщини в Кафу», а з Москви до Кафи. По-п’яте, в листуванні ніде не говориться про українських козаків: кафяни вважали винуватцями московських козаків, а московські дипломати наполягали, що це вчинили татарські козаки.

«Нащадки Ярослава Суздальського правили тут [у Києві] до 1271 р. (с. 8)». Правили, але не тут, не в Києві.

«Великий князь Гедимін поширив свій вплив на Галичину і Волинь» (с. 8). В чому це «поширення» проявилось? У Галицько-Волинському князівстві до 1340 р. правив князь Юрій (Болеслав) Тройденович з мазовецького княжого дому, до якого Ґедимін не мав стосунку.

«За Вітовта було засновано фортеці Кременчук, Мишурин Ріг, Дашів (Очаків), Хаджибей» (с. 9). Таки засновано, але не за Вітовта. Фортеця у Кременчуку поставлена 1590 р. польським урядом; у Мишуриному Розі її взагалі, наскільки пригадую, не існувало. Фортеця в Очакові збудована Менглі-Гіреєм наприкінці XV ст.; фортецю в Хаджибеї ініціював турецький уряд у 1764 році.

««Київська правда» стала основою литовського права» (с. 9). «Київська правда» – це газета Київського обкому КПУ. Напевно, автор хотів сказати «Руська правда», але щось йому завадило.

«В 1471 р. польський король призначив намісником у Київ ляха Гаштовта… полякам довелося брати місто з боєм» (с. 9). По-перше, Ґаштовт – не «лях», а литвин; по-друге, Київ у 1471 р. перейшов під владу литовського великого князя Казимира, а не таємничих «поляків».

«Князь Володимир Ольгердович похований у [Києво-Печерській] лаврі» (с. 9). Досі місце поховання кн. Володимира вважалося невідомим. Джерело свого відкриття Автор, на жаль, не зазначив.

«Кримське ханство виділилось зі складу Золотої Орди в кінці 14 ст.» (с. 9). Виділилось, але не в кінці XIV ст., а не раніше 1440-х років.

«Литовський князь Вітовт сприяв виділенню держави Гіреїв у Криму» (с. 10). Сприяв, але не Вітовт, а згаданий вище Казимир.

«Вітовт разом з Тохтамишем воював проти Тамерлана… На р. Ворсклі в 1399 р. Тамерлан завдав поразки Вітовту» (с. 10). Воював, але не проти Тамерлана, а проти хана Темир-Кутлуга та його потужного еміра Едигея.

«Фортеці, побудовані при Вітовті, [в другій половині XV ст.] були захоплені татарами» (с. 10). Оскільки жодних фортець за Вітовта не будувалося, то татарам не було чого захоплювати. Навпаки, Менглі-Гірей скаржився, що Литва позахоплювала його данників.

«В 1608 р. П. Сагайдачний… зруйнував місто Ахтіяр (там, де нині лежить Севастополь)» (с. 20). Зруйнував, але не місто, а маленьке татарське село Ахтіяр, на місці котрого справді згодом було засновано Севастополь.

«Карл Маркс, як відомо, називав Січ козацькою християнською республікою» (с. 20). Називав, але не Карл Маркс, а Микола Костомаров, якого Маркс конспектував.

«Кожна з Січей була фортецею» (с. 20). Була, але не кожна. Наприклад, Еріх Лясота в 1594 р. докладно описав польовий табір (Feldlager) запорожців, нічого не згадуючи про укріплення.

«Нова Січ була, по суті, середньовічним містом, де постійно проживало кілька десятків тисяч населення» (с. 21). Як можна називати містом фортецю, куди не допускались жінки? Кілька десятків тисяч населення теж належить списати на фантазію Автора.

«Надання запорожцям земель підтвердив своїм універсалом Богдан Хмельницький» (с. 25). Підтвердив, але не Богдан Хмельницький. Давно доведено, що відповідний універсал – підробка [4].

«В 1711 р. Туреччина примусила Петра І відступитися від цих земель на користь запорозького козацтва» (с. 25). Примусила, але не на користь запорожців, а на власну користь. Запорожці під турецькою зверхністю автономії не творили, і кордон по р. Оріль вважався російсько-турецьким.

«В Кодацькій, Самарській, Орельській і Протовчанській паланках були міста, села і хутори» (с. 25). Зимівники, хутори і, можливо, села справді були. А от міста на території Області Вольностей Запорозьких почали засновуватись лише після знесення Січі.

«Зимівники вели фермерське товарне виробництво» (с. 26). З сучасних розвідок, присвячених господарству й торгівлі Запоріжжя, добре видно якраз повну відсутність «товарного виробництва» [5].

Малюнок 7 (с. 37) зображує штурм Петром Сагайдачним Кафи. Підпис під ним повідомляє, що це взято з гравюри 18 ст., хоча насправді йдеться про загальновідому гравюру з віршів на похорон Сагайдачного, виданих 1622 року.

«Про одяг українського козацтва XVIII ст. дають уявлення малюнки О. Рігельмана, зроблені ним з натури» (с. 84). Зроблені, тільки не ним: див. коментарі до нового видання праці Рігельмана [6].

«Чигирин одержав магдебурзьке право в 1692 р.» (с. 138). Одержав, але не в 1692 , а ще в 1592 році. На 1692 р. Чигирин лежав пусткою, яка, згідно з умовами російсько-польського «Вічного миру» 1686 р., не повинна була заселятись.

«А. Вестерфельд був присутній при зустрічі Я. Радзівіла з Богданом Хмельницьким у Києві у 1651 р.» (с. 213). Ця зустріч відбулась під Білою Церквою, а не в Києві.

«Найяскравіший зразок портретного мистецтва XVIII ст. – портрет Василя Гамалії… написаний в той час, коли Гамалія був у чині знатного військового товариша (з 1765 р.)» (с. 216). Олександр Оглоблин ще в 1972 р. переконливо довів, що на цьому портреті зображено не Василя, а Григорія Гамалію; учений датує портрет 1682-1696 роками [7].

«Француз де ла Фліз, який мандрував по Україні в 17 ст.» (с. 220). Не так мандрував, як жив, і не в 17 ст., бо помер 1861 року [8].

Наведений перелік можна було б продовжити, але час іти далі – до списку пам’яток, який займає мало не третину книги. Проминемо друкарські помилки: ситуація тут, як і вище, невтішна. Поза тим, для мене залишився авторською таємницею принцип відбору населених пунктів, що сподобилися потрапити до цього переліку. Отже, запрошую читача на коротку екскурсію, знизуючи плечима разом зі мною:

Брацлав – «переможний бій військ С. Наливайка з польською шляхтою» (с. 231). Та не було такого бою, просто загін Наливайка зайняв Брацлав;

Маслівка – «підписання невигідного для козаків миру з поляками 1648 р.» (с. 259). По-перше, не 1648, а 1638 р.; по-друге, на Масловому Ставі відбулося не «підписання миру», а оголошення козакам ординації, тобто сеймової ухвали, прийнятої в односторонньому порядку, якій мали підпорядковуватись козаки;

Озерна [Білоцерківського району] – «місце бою військ Богдана Хмельницького з кримським ханом в 1656 р.» (с. 260). По-перше, не 1656, а 1655 року; по-друге, та Озерна розміщена не в Білоцерківському районі Київської області, а у Зборівському районі Тернопільської області, тобто на добрих 400 кілометрів західніше;

Переяслав – «база С. Наливайка в 1594-1596 рр.» (с. 260). Наливайко проминув місто в 1596 р., утікаючи перед військом Жолкевського і зупинившись у ньому ледь на добу. Що ж це за база? Тут же: – «місце обрання гетьманом І. Виговського в 1688 р.» (с. 260). По-перше, не в 1688, а в 1657 році; по-друге, обрання відбулося у Чигирині, а не в Переяславі;

Кіровоград – «Єлизаветинська фортеця… охороняв загін із 200 запорожців» (с. 263). По-перше, не «Єлизаветинська», а св. Єлизавети; по-друге, фортеця була обсаджена виключно російським гарнізоном, бо мусила, серед іншого, здійснювати контроль над Запоріжжям;

Хащувате – «сотенне містечко Уманського полку 18 ст.» (с. 267). У 18 ст. ні Уманського полку, ні «сотенних містечок» у ньому не існувало;

Львів – «1651 р. козацькі війська на чолі з Б. Хмельницьким захопили місто» (с. 273). Богдан Хмельницький підступав до Львова в 1648 і в 1655 р., але обидва рази відступив, не захоплюючи його.

Як і вище, перелік помилок можна потроїти. Але краще перейдімося по випадках, коли присутність населеного пункту в перелікові не поясниш нічим, окрім незбагненного авторського вибору, схоже, продиктованого лише обізнаністю з тими чи тими томами «Історії міст і сіл». Отже:

Ситківці – «поблизу села проходив Чорний шлях» (с. 232). Чорний шлях «проходив» уздовж не одного десятка населених пунктів, але честі потрапити в перелік удостоїлися тільки Ситківці, хоча й не причетні до «археології козацтва»;

Любочив – «з 1659 по 1664 рр. містечком володів колишній гетьман І. Виговський» (с. 233). Мабуть, ідеться таки про Любомль, але не це головне. Виговському належала низка маєтків (як, втім, і решті гетьманів), але вони чомусь до переліку не включені;

Базар – «містечко, яке в 1656 р. Б. Хмельницький передав Київському Братському монастирю» (с. 244). Богдан Хмельницький видав десятки універсалів різним монастирям на володіння маєтностями [9], і чим за них «кращий» Базар?

Вигурівщина – «село входило до Гоголівської сотні після 1649 р.» (с. 257). Що цікаво, «після 1649 р.» кожне село та належало до якоїсь сотні. Правда, список вийшов би задовгий;

Голованівськ – «дерев’яна церква споруджена в 1764 р.» (с. 264). Церков, споруджених в Україні у 18 ст., гадаю, можна нарахувати тисяч зо три [10]. Чому саме Голованівській приділено таку особливу увагу (тим більше, що вона не збереглася)?

Ручки Гадяцького району – «село подаровано Мазепою полковому обозному С. Трощинському» (с. 290). Див. згадки про безмежну кількість таких дарувань хоча б в «Описі старої Малоросії» Олександра Лазаревського. Чим вирізняються з-поміж них Ручки?

Ставище Коростишівського району – «встановлено пам’ятний знак на честь козацького війська» (с. 246). Яка саме подія дала підставу для встановлення таємничого пам’ятного знаку – невідомо.

Підкреслюю: у кожному з перерахованих випадків підставою для внесення населеного пункту до списку послужили тільки процитовані мною слова. З цього можна було б посміятися, якби не той очевидний факт, що автори підручника так і не встановили для себе, що ж слід вважати «пам’ятками доби козацтва». То яка тоді користь з підручника? І чи може взагалі така праця слугувати підручником? Як відомо, студент засвоює лише частку того, що знає професор. Але, судячи з рецензованої книжки, краще б і цього уникнути.

Примітки

1. Грушевський М. С. Козаки в 1470-х роках. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1903. – Т. 56. – С. 1-6.

2. Колли Л. Падение Кафы: 1466-1475 гг. – Известия Таврической архивной комиссии. – 1917. – № 54. – С. 129 – 171; 1918. – № 55. – С. 145 – 174.

3. Эрнст Н. Л. Конфликт Ивана 3-го с генуэзской Кафой: к истории московско-крымской торговли и происхождения казачества. – Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. – 1927. – Т. 1. – С. 167 – 180.

4. Дорошенко Д. И. Новые данные по вопросу о т. наз. реформе короля Стефана Батория. – Летопись Екатеринославской архивной комиссии. – 1911. – Т. 7. – С. 147 – 157.

5. Пор.: Пірко В. Торгові зв’язки півдня України в XVI-XVIII ст. – Україна в минулому. – 1994. – Т. 6. – С. 43.

6. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России. – К., 1994.

7. Оглоблин О. Два портрети діячів мазепинської доби. – Оглоблин О. Студії з історії України. – Нью-Йорк, 1995. – С. 162 – 178.

8. Шубинський Й. В. Історико-географічні рукописи де ла Фліза про Україну. – Український історико-географічний збірник. – 1972. – Т. 2. – С. 112 – 120.

9. Їх перелік див.: Харишин М. Історія підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату. – К., 1995 р.

10. У моїй базі даних «Храми Поділля» зафіксовано 2700 храмів, з них не менше половини збудовано до 1800 р. А Поділля – це ж тільки частинка України.

Опубліковано: Український гуманітарний огляд, 2000 р., вип. 3, с. 201 – 212.

Довідково (2013 р.)

Після публікації цієї рецензії на якісь конференції мене зустрів Дмитро Якович Телегін і спитав: «То це ви писали рецензію?» (Він, неборака, думав, що за академічним звичаєм хтось написав мені «козу», заготівку статті, і скористався моїм іменем…) «Так, я» – відповідаю. – «Дуже різка вона…»

А мені нині, після закінчення великої роботи про Терехтемирів, вона здається занадто м’якою. Я ж не вимагав, щоб автори поскладали свої наукові ступені і звання, хоча їх текст доводить їхню цілковиту професійну непридатність; я не вимагав, щоб їм заборонили викладати цю «науку» студентам і поширювати баснословіє; я ж не вимагав, щоб з авторів було стягнено гроші, сплачені їм за написання «підручника», і витрати на друкування цієї халтури.

Я міг тільки сподіватись, що після публікації цієї ахінеї і моєї рецензії автори, подібно до старорежимного Гришки Кутерьми, скажуть собі: «убегу в леса дремучие, отпущу по пояс бороду, стану там душу спасать». Але ніхто з них так не вчинив – мабуть, «за неимением» предмету для спасіння…

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2047

Модифіковано : 8.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.