Історіографія як частина баснословія

Микола Жарких

Сучасна «наукова» історіографія ([квазі|псевдо|орто|мета|пара|лже]наукова) творчо розвиває фантазії Пясецького – Грабянки, доповнюючи їх все новими подробицями, кількість і колорит яких залежить в основному від темперамента автора і цілком не залежить від фактичної основи (ця остання відома тільки фізикам-теоретикам, але ніяк не історикам).

Я не збираюсь укладати хрестоматію усіх цих фантазій, але подам деякі виразні приклади. Тепер, коли фактична і легендарна історія Терехтемирова повністю з’ясовані, читач зможе доповнити мої спостереження самостійними оцінками інших, не згаданих тут авторів.

Ось чому в науковій історичній праці історіографія мусить завершувати дослідження, а не починати його.

Пекельний поміст (1909 рік)

Ось як писав по нашій темі Михайло Грушевський:

Старий Терехтемирівський монастир на півдорозі між Києвом і Черкасами (крайнею стражницею волості, за котрою зачиналося вже повне і необмежене панування козаччини) був немов стацією в сих зносинах. Півофіціальна резиденція козацька на волості, де відбувалися козацькі ради, де містився козацький арсенал, і заразом монастир, відновленний запорожцями, їх одинока патрональна святиня на довгий час, служив Терехтемирів немов сполучником політичних, чисто козацьких інтересів з релігійно-національною справою, яку козаччина взяла тепер за свою [Грушевський М.С. . – К.: 1995 р., т. 7, с. 403].

Терміну «copy-paste» на той час ще не було, але сам підхід використовувався. Грушевський списав з Пясецького козацькі ради, резиденцію й арсенал у Терехтемирові, не зауваживши, що доступний йому фактичний матеріал цього не підтверджує. Перефразуючи класика, можна сказати:

До пекельного помосту

І Грушевський прилучився.

«Сєно» чи «салома»? (1990 – 2007 роки)

Почнемо з найпростішого запитання, на котре будь-який фізик-теоретик відповість не вагаючись: на якому березі Дніпра розташований Терехтемирів?

Як не дивно, це питання є заскладним для докторів історичних наук, тому ми його конкретизуємо: на якому з двох берегів Дніпра? (це на випадок, якщо історик не знає, скільки є берегів у Дніпра). Або у стилі сучасних тестів: на якому з берегів: лівому | правому | північному | південному | Дунаю | Ніла | Амазонки – розміщено Терехтемирів (виберіть правильний варіант).

За привілеєм короля Стефана Баторія (1578) Трахтемирівський монастир на лівому березі Дніпра передавався реєстровому козацькому війську. Там засновано шпиталь – притулок для поранених, скалічених і старих козаків. Тепер с. Трахтемирів належить до Переяслав-Хмельницького району Київської обл. [Сергієнко Г. Я. Коментарі. – В кн. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 497]

І не Баторій, і не в 1578 році, і не монастир, і не на лівому березі, і не належить до Переяславського району – п’ять фактичних помилок! У такий спосіб член Комуністичної партії Радянського Союзу доктор історичних наук Григорій Сергієнко «покращив» Яворницького.

Терехтемирів, Трахтемирів – згадується у XVI ст., як селище надане Остафієм Дашковичем Києво-Печерському монастирю, пізніше містечко, де був розташований Терехтемирівський монастир. Нині село Переяслав-Хмельницького району Київської обл. [Універсали Івана Мазепи. – К.: 2006 р., частина 2, с. 710]

Такий шедевральний коментар дають упорядники академічного видання І. Бутич та В. Ринсевич до пактів П. Орлика (1710 р.), передрукованих у цій книзі. Сам Пилип Орлик, на відміну від його коментаторів, знав, де знаходиться Терехтемирів…

Після Андрусівської угоди Трахтемирів, хоч і лежав на правому березі Дніпра, відійшов до Росії і був включений разом з околицею та лівобережними селами, біля Трахтемирівської переправи через Дніпро, до Переяславського полку. У його складі сотня перебувала від 1667 р. і до ліквідації у 1782 р. Відтак її населені пункти увійшли до Переяславського повіту Київського намісництва.

Сотенний центр: містечко Трахтемирів [Терехтемирів], нині – село Переяслав-Хмельницького району Київської області. [Заруба В.М. та адміністрація Війська Запорозького у 1648 – 1782 рр. – Дніпропетровськ: 2007 р., с. 211 – стаття «Трахтемирівська сотня»]

Оскільки Переяславський район лежить цілком на лівому березі Дніпра, то логічно припустити, що в уявленні автора цього шедевру доктора історичних наук Віктора Заруби і Терехтемирів лежить на лівому березі.

І якщо від вченого-комуніста ніхто і не міг би вимагати розрізняти ліве і праве, – бо таке невміння його комуністичній вірі нітрохи не шкодило – то як можна дарувати це сучасному доктору наук, цілком сформованому в умовах незалежної України й озброєному Вікіпедією та космічними картами Google? Мабуть, треба починати виховання історика зі служби в потішних полках і муштри у стилі «сєно – салома»…

П’ятихвилинне заглиблення у це питання дало такі наслідки. В 1947 році село Трахтемирів належало до Переяслав-Хмельницького району Київської області [Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 р. – К. : 1947 р., с. 283]. Але в 1954 році зі складу Київської області було виділено Черкаську область, і Терехтемирів приєднано до переформатованого Канівського району. І що заважало нашим «історикам» подивитись у два довідники, замість того щоб повторювати інформацію пізньосталінського часу?

Містичне жорно (1990 рік)

Ось яку довідку подають у своєму коментарі до Боплана Тетяна Люта та Наталя Яковенко:

Трахтемирів – руський монастир… – Трахтемирівський (Терехтемирівський) Успенський монастир, з 1618 р. – архімандрія. Знаходився неподалік одноіменного перевозу на південь від сучасного с. Трахтемирова Канівського р-ну Черкаської обл., поблизу зниклого на поч. 70-х років XX ст. с. Монастирка.

Під цією назвою був відновлений на місці давнього Зарубського Пречистенського монастиря, історія якого разом з м. Зарубом сягає початку XI ст.

За привілеєм Стефана Баторія, 1576 р. при Трахтемирівському монастирі створено шпиталь для старих і немічних козаків, монастиреві надано прибутки з перевозу і місцевих кам’яних кар’єрів, де добували камінь на млинові колеса (Slownik geograficzny. – T. 12. – S. 453).

Монастир був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Криштофа Косинського (1593) та Северина Наливайка (1595). Тут зберігалося збіжжя, сіль та інші запаси повсталих.

За рішенням сейму 1596 р., права Війська Запорозького на монастир були скасовані, а Трахтемирів разом з монастирем переданий як королівщина у держання Гієроніму Гуляницькому. 1601 р., заграючи з козацтвом, уряд приймає рішення про відновлення козацького патронату, але тільки після смерті Гуляницького.

Тому фактично Військо Запорозьке вступило у володіння Трахтемировом лише з 1617 р. на підставі Ольшаницької угоди, де застерігалося, що монастир повинен обмежитися функціями шпитального.

Особливого розквіту монастир набув за ігуменства Ієзекіїля Курцевича (1616–1620), представника старовинного князівського роду Булиг-Курцевичів, вихованця Падуанського університету, в каталогах якого 1600 р. він підписався українською мовою. Є припущення, що в цей час тут відбувалися козацькі ради за участю найвищого духівництва, переховувалася скарбниця і клейноди Війська Запорозького.

Після придушення селянсько-козацького повстання 1637–1638 рр., коли монастир знову виступив у ролі одного з центрів народного руху, Трахтемирів, згідно з Ординацією Війська Запорозького 1638 р., визначено місцеперебуванням урядового комісара за наглядом над реєстровими козаками.

Монастир зруйнований під час придушення народних повстань на Правобережній Україні 1662 – 1665 рр. [Боплан Г. Л. . – Київ, 1990 р., с. 144 – 145]

Село Монастирок (між нами, фізиками-теоретиками, кажучи) лежить на схід від Терехтемирова, не на південь. Але властивої комуністам сміловості наші автори не мають і перенести його прямо на лівий берег Дніпра не наважились. І то добре. Разом з тим:

1. Курцевич мав титул архімандрита, та оскільки пізніші ігумени мати титул «ігумена», то не можна твердити, що «монастир з 1618 р. був архімандрією». Не може бути сумніву, що архімандрит – це персональний титул Курцевича, наданий йому особисто безвідносно до церковної посади, яку він обіймав. Звідки випливла дата 1618 рік – я сказати не вмію, мабуть, внаслідок вільного польоту фантазії.

2, Зарубський брід відомий з 1096 р., Зарубський монастир – з 1147 р. Храми монастиря за археологічними міркуваннями датовані кінцем 11 ст. [М.К.Каргер. Развалины Зарубского монастыря и летописный город Заруб. – Советская археология, 1950, т. 13, стр. 33 – 62]. Звідки приплив у розглядуваний коментар початок 11 ст. – невідомо.

3, привілей Баторія було вигадано у 18 ст. (Пясецький, якому належить основний авторський внесок в легенду, про привілей не писав). Тому одні «історики» датують його 1576-м роком, інші – 1578-м. А взагалі Баторій правив 11 років, і відповідно у фантазерів є 11 різних можливостей для датування.

4, але шановні автори не обмежились простим переказом давнього баснословія. Вони пишуть, що цим привілеєм «надано прибутки з перевозу і місцевих кам’яних кар’єрів, де добували камінь на млинові колеса» і посилаються при цьому на статтю Е. Руліковського, який таких дурниць не писав.

5, згадка про перевіз міститься в універсалі П. Дорошенка 1673 р. для монастиря, про що наші автори просто не знали (попри те, що він був надрукований в 1853 р.!), тому що помилково датують знищення монастиря 1662 – 1665 роками.

6, промисел виготовлення кам’яних жорен відомий від 1672 року і не відомий в часи Баторія. Але містичні доходи від цих жорен у містичний спосіб потрапили до «академічного» видання.

7, у реченні «Монастир був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Криштофа Косинського (1593) та Северина Наливайка (1595)» помилково пропущено слово «не», яке мало б змінити його зміст на протилежний: «Монастир НЕ був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Криштофа Косинського (1593) та Северина Наливайка (1595)». З цим останнім твердженням я можу погодитись. Але вам, шановні читачі, завдання: якщо зустрінете десь Тетяню Люту чи Наталю Яковенко, запитайте у них при нагоді, з яких джерел вони вивели своє твердження. Запитання випаде тим пікантнішим, що Яковенко вважає себе істориком-документалістом.

8, у реченні «Тут зберігалося збіжжя, сіль та інші запаси повсталих» я можу погодитись тільки на «сіль» (перечитайте ще раз Гейденштейна у нашому літописі під 1596 роком). Ані «збіжжя», ані «інших запасів» не було. Та й вітряків не було, як я вже мав нагоду писати…

9, «права Війська Запорозького на монастир були скасовані» – у постанові сейму 1596 року про монастир не йдеться, тільки про сам Терехтемирів. Читайте літопис.

10, волинська шляхта в 1595 р. просила нагородити Григорія Гуляницького, не Ієроніма [Zrzódła do dziejów polskich, wydawane przez Mikołaja Malinowskiego i Alexandra Przezdzieckiego. – Wilno: 1844, t. 2, s. 159]. На цій підставі я вважаю саме Григорія власником Терехтемирова. Може бути, що цього Григорія звали також Ієронімом, або автори довідки бачили якийсь невідомий мені документ, де власником названо саме Ієроніма. Але на підставі доступних джерел ми мусимо вважати цього Ієроніма Гуляницького апокрифічним власником Терехтемирова.

11, «Особливого розквіту монастир набув…» – а з яких конкретних фактів випливає такий висновок? Якщо зустрінете десь… запитайте при нагоді…

12, у реченні «Є припущення, що в цей час тут відбувалися козацькі ради за участю найвищого духівництва, переховувалася скарбниця і клейноди Війська Запорозького» пропущено слово «помилкове»: «Є помилкове припущення, що в цей час тут відбувалися козацькі ради за участю найвищого духівництва, переховувалася скарбниця і клейноди Війська Запорозького». Маємо достатньо підстав (і мали їх в 1990 році), щоб ці помилки спростувати.

13, «повстання 1637–1638 рр., коли монастир знову виступив у ролі одного з центрів народного руху» – і тут пропущено «не». Якби було сказано «не виступив» – це було б згідно з історичними джерелами.

Добрий попутав (1993 – 2000 роки)

Ось як міркував про козацьку реформу С. Баторія «козакознавець» Володимир Голобуцький: «Старшим реєстру призначався князь Михайло Вишневецький» – і далі, як сказав класик, «йшов монотонний, але в цілому вірний пересказ брошури Мятеж на Очакове» книги А. Стороженка «Стефан Баторій та дніпровські козаки». Ну, те, що доктор історичних наук, який присвятив своє життя дослідженню запорозького козацтва, не читав самого універсала Баторія – біда не така велика. Але далі читаємо таке:

Реєстру передавалось у володіння м. Трахтемирів (воно було на правому березі Дніпра, навпроти Переяслава) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал реєстру і шпиталь для поранених і старих. До того ж реєстру було дано кілька гармат, королівський прапор і літаври [Голобуцький В. О. Запорізьке козацтво. – К. : Вища школа, 1994 р., с. 149].

Тут усе помилкове, окрім зауваження про правий берег Дніпра. Ніякого посилання на джерела немає, та воно нам і не потрібне – ми й так бачимо, що все це запозичено із Григорія Грабянки. Гірше те, що «вчений» на попередній сторінці цитував Стороженка, який переконливо показав фантастичність оповідання Грабянки – і нічого з прочитаного не зрозумів, або не повірив, або не надав значення прочитаному, або просто забув, про що писав на попередній сторінці.

Наступного року наступний «козакознавець» Сергій Леп’явко у спеціальній статті (!) написав:

Затоплений Трахтемирів […] Саме Трахтемирову належить право називатись першою козацькою столицею […] і вже за ним розташовувати такі козацькі резиденції, як Чигирин, Батурин, Глухів […] У 1578 році у грамоті, присвяченій впорядкуванню козацтва, Трахтемирів з монастирем надавався у власність козацькому війську [Леп’явко С.А. Трахтемирів і козацька реформа Стефана Баторія. – «Українська козацька держава», К., 1995 р., с. 200 – 203].

1. Терехтемирів не був затоплений Канівським водосховищем – для цього досить було подивитись карту мірила 1 см : 2 км, де він нанесений (ці карти в незалежній Україні були добре відомі всім, окрім «фахівців-істориків»). Він не міг бути затоплений, оскільки завжди містився на горі. Щоб це встановити, не треба й карту було дивитись – досить згадати у Шевченка «І Трахтемирів ген горою» – рядок з точним топографічним спостереженням, відомий в Україні рішуче всім… окрім «істориків».

2. Про «козацьку столицю» – невдалий вираз з перекладу хроніки П. Пясецького (1870 р.) – писав у 1904 р. О. Яблоновський, про що знову ж відомо всім, хто цікавився темою… окрім «знавців козацтва».

3. Прирівнювати Терехтемирів, у якому гетьмани ніколи не перебували, до Чигирина, у якому гетьмани довгий час перебували – не випадає.

4. У дійсній грамоті Баторія 1578 року ані Терехтемирів, ані монастир не згадуються; вони згадуються лише у сфальшованову в 1751 р. «універсалі Баторія – Хмельницького», копії якого містять дати 1575, 1576, 1577 р., але не 1578 рік.

І от такі «спеціальні статті» мені доводиться пережовувати! Хіба я не був правий, коли вирішив відкинути всю сучасну «історіографію» і спиратись виключно на першоджерела?

Ще через 4 роки в оглядовій праці Валерія Смолія та Валерія Степанкова читаємо:

Восени 1578 р. уряд збільшив число реєстровиків до 600 осіб; їм було передано у володіння м. Терехтемирів із Зарубським монастирем (тут мав перебувати шпиталь пря поранених і немічних козаків), кілька гармат, королівську корогву (знамено) литаври й печатку [Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 17 ст. – К.: Альтернативи, 1999 р., c. 40. – Серія «Україна крізь віки», т. 7]

Щось дуже подібне ми десь колись читали, тільки не пригадуємо точно, де і в кого… Оскільки книга популярна, то бібліографічних посилань тут не положено. Зрештою, нині з’явилась нова професія – рерайтер (rewriter), задачею якого є переписування того самого тексту своїми словами, але без зміни його змісту. То чого б не бути й такому науковому фаху, як козакознавче рерайтмейкерство?

Наступний «козакознавець» Віталій Щербак також писав про реформу, посилаючись уже на видання універсалу 1578 р. безпосередньо. А далі знову бачимо:

Як символ належності до державного війська козаки одержали від короля прапор. Їх резиденцією оголошувався Трахтемирів, де розташовувався і козацький шпиталь [Щербак В. О. Українське козацтво : формування соціального стану (2 пол.15 – сер.17 ст.). – К. : КМАкадемія, 2000 р., с. 70].

Що, думаєте, знову цитата з Грабянки? Ні, це було б не цікаво і зовсім не козакознавчо. Посилання при цьому тексті стоїть, але… на Андрія Стороженка, який писав рівно протилежне тому, що йому приписують нічтоже сумняшеся (тобто без жодного сумніву) сучасні доктори історичних наук.

Ну що на це можна сказати, окрім «Ігій на вас! Добрий попутав!» Якби кого лихий попутав – можна було б поспівчувати, а так тільки сум і злість бере при вигляді людей, які присвятили своє життя переписуванню давніх побрехеньок.

Блукання без мети і потреби (1999 рік)

Ось як міркує про Терехтемирівський монастир Микола Крикун:

Монастир, про який ідеться, звався Успенським, розташовувався в Трахтемирові (Трехтемирові, Терехтемирові} – поселенні над правим берегом Дніпра, котре в XVI ст. було селом, а від кінця XVI до кінця XVIII ст. – містечком і входило тоді до складу Київського повіту і воєводства (нині воно є селом Канівського району Черкаської області).

Як державний маєток король Стефан Баторій віддав Трахтемирів у козацьке володіння з умовою, щоб доходи з нього (і, як можна здогадуватись, із сусіднього з ним села Зарубинці) йшли на шпиталь для покалічених, зубожілих і перестарілих козаків, який слід було створити при монастирі, що вже існував у цьому селі. Потрібно зазначити, що відповідний привілей Стефана Баторія відомий нам лише в стислому переказі його змісту (Slownik geograficzny… 1893. T. XII. S. 453; див. також згадку про цей привілей у подорожніх записках Еріха Лясоти за 1594 p.: Дневник Эрика Ляссоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Перевод К. Мельник (под редакцией В. Антоновича. Киев, 1890. Вып. 1 (XVI ст.). С. 161).

Перша згадка про цей шпиталь трапилась нам у постанові сейму 1601 p.; оскільки він тут названий трахтемирівським (szpital grodzki Techtymirow), то звідси випливає, що, напевно, на той час монастир, при якому шпиталь діяв, був у Трахтемирові; коли так, то, швидше всього, він сюди був переведений із Зарубинців: жодних відомостей про монастир у Зарубинцях у XVII ст. не виявлено, що дає підставу стверджувати – його тут тоді не було.

Малоймовірним могло би бути припущення, що монастир в Трахтемирові виник самостійно, незалежно від зарубинецького монастиря, який припинив діяти: не було потреби закривати в Зарубинцях монастир, щоб по сусідству відкрити інший монастир.

У всіх дальших, після 1601 p., джерельних згадках про монастир він іменується лише трахтемирівським, що є переконливим доказом його місцерозташування в Трахтемирові.

Йдучи назустріч проханню Війська Запорозького (цього прохання в документальному вигляді ми не маємо), король 12 січня 1650 р. виданим на сеймі привілеєм підтвердив права козаків на трахтемирівський шпиталь (значить, і монастир) і сам Трахтемирів, засвідчені у привілеях, виданих попередніми польськими королями. Зазначимо, що ці привілеї королів-“попередників” виявити не вдалося. У відповідь на невідоме нам документально прохання Війська Запорозького 15 березня 1652 р. королівським привілеєм було підтверджено фундацію монастиря зі шпиталем тими самими королями.

На сеймі 1659 p. посли Війська просили “затвердити… маєтки (dobra) Трахтемирівського монастиря”. З цього свідчення можна зробити висновок, що Трахтемирів і Зарубинці були “прив’язані” до монастиря щодо доходів, які йшли з них на нього й шпиталь. Названий сейм підтвердив “на вічні часи” всі королівські привілеї стосовно приналежності Трахтемирова з монастирем козакам.

Незважаючи на це, інструкція Лисянської ради Війська Запорозького послам на сейм від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р. містила прохання, щоб сеймова конституція “на потомні часи” забезпечила, гарантувала (warowane) права (immunitates) трахтемирівського монастиря, причому в цьому проханні зазначено, що монастир є шпиталем. Це ототожнення викликане, напевно, тим, що функції монастиря головним чином, якщо не взагалі, зводилися до опікування шпиталем. Коментована нами інструкція 1666 року слово в слово повторила щойно наведене прохання. Це доводить, що при її складанні використовували названу інструкцію 1664 р.

У XVIII ст. монастир (і шпиталь) теж існував, але в селі Монастирок, перша згадка про яке трапилася нам у подимному реєстрі 1734 р. Село “розташувалося” зовсім поблизу Трахтемирова і, напевно, виникло на окраїні території, яку займав Трахтемирів у XVII ст., – внаслідок того, що Трахтемирів після пережитого ним у другій половині XVII ст. лихоліття займав у XVIII ст. меншу, ніж до того, територію.

До останньої чверті XVIII ст. Трахтемирів, Зарубинці і Монастирок становили Трахтемирівське староство, від кінця цього століття – приватношляхетський маєток.

“Побожна фундація Трахтемирівського монастиря на козаків, на війнах покалічених й підупалих в літах”, – це, безперечно, зафіксоване в привілеї Стефана Баторія надання козакам у володіння Трахтемирова з умовою, щоб доходи з нього йшли на шпиталь для козаків при монастирі, який тоді існував у селі Зарубинцях, а пізніше перебазувався в Трахтемирів. Невідомо, чи видав Ян Казимир обіцяний ним привілей, який би підтвердив названу фундацію Стефана Баторія і підтвердження її наступними по ньому королями (звідси у відповіді згадка про фундаторів). У сеймових постановах затвердження даної фундації не знаходимо [Крикун М. Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї. – Україна модерна, 1999 р., № 2-3, с. 242 – 243].

З усього сказаного безумовно можна погодитись тільки з тим, що Терехтемирів знаходився на правому березі Дніпра (відчувається досвід потішних полків!) і що у 18 ст. він становив староство. Все інше являє собою дивну плутанину у найпростіших речах.

1, ніякий Стефан Баторій ніякого привілею на ніякий шпиталь ніяким козакам не надавав. Це пану Крикуну, як історику-документалісту, мало б бути очевидним, але так воно, як бачимо, не сталось. Тому і про міфічні «доходи» з Терехтемирова не слід було б говорити. Фраза про доходи стоїть у привілеї Яна-Казимира 1652 р., але ж Ян-Казимир – це не Стефан Баторій, хіба не так?

2, твердження, що «привілей Стефана Баторія відомий нам лише в стислому переказі його змісту» – не відповідає дійсності. Посилання на Е. Руліковського – це просто наклеп на шановного автора, який чесно переповів вигадку Пясецького. Але про те, що він бачив цей привілей, мав його у руках і тільки переповів його зміст – Руліковський нічого не писав. З таким самим успіхом ми могли б посилатись просто на розглядувану статтю пана Крикуна: не міг же автор висмоктати з пальця цей привілей, значить, мабуть, бачив його, мав у руках – от тільки обмежився стислим переказом. А виявляється – якраз міг висмоктати з пальця.

3, посилання на Е. Лясоту на підкріплення міфічного привілею – помилкове. Лясота згадував про Баторія, але не про привілей. Перечитайте ще раз текст Лясоти в літописі.

4, теорія пана Крикуна, згідно з якою Зарубинецький монастир спочатку переведено до Терехтемирова, а потім (у 18 ст.) – назад до Зарубинців, не має підстав у джерелах. Це блукання треба відкинути як зайве припущення, котре нічого не пояснює, а тільки затемнює (принцип Оккама – може хто чув). Монастир весь час (від 12 до 18 ст.) знаходився на одному місці – не у самому Терехтемирові й не у Зарубинцях, а на місці сучасного села з характерною назвою Монастирок, що підтверджується і зібраним нами картографічним матеріалом.

До речі, якщо припустити, що монастир справді був у самому Терехтемирові – то виявиться, що у селі Монастирок був ще один невідомий з ніяких джерел монастир – у безпосередній близькості до відомого Терехтемирівського. Бо що ж іншого може означати назва села «Монастирок», окрім «маленького монастиря»?

5, привілей 1650 року виданий на Терехтемирів і шпиталь. Про монастир там згадки немає, всупереч тому, що пише пан Крикун.

6, неправильно писати, що «привілеї королів-попередників виявити не вдалося». Цих привілеїв просто ніколи не існувало, тому нема що виявляти. Сам король Ян-Казимир не знав, що то були за «попередники», а вигадувати не наважився. А йому, мабуть, було краще знати, ніж нам з віддалі в 360 років.

7, неправильно писати, що «Трахтемирів і Зарубинці були “прив’язані” до монастиря щодо доходів, які йшли з них на нього й шпиталь». Привілей 1659 року про шпиталь взагалі нічого не згадує, ніже про доходи, ані про Зарубинці.

Написано, як бачимо, немало, але переважно дурниці.

Невідомий науці замок (2002 рік)

Анонімний автор статті в енциклопедії пише:

Трахтемирів, Терехтемирів, Трехтемирів – місто на Дніпрі, розташоване між Києвом і Черкасами, вище Канева. Був центром Трахтемирівського староства Київського воєводства. Трахтемирівський замок було збудовано у 15 – 16 ст. Універсалом польського короля Стефана Баторія 1578 Т. був наданий у володіння козацькому реєстровому війську. Тут було розташовано козацьку артилерію, арсенал. У Т. знаходився Трахтемирівський (Зарубський) монастир, збудований у 16 – 17 ст. При монастирі було створено козацький шпиталь. Монастир було зруйновано під час придушення козацько-селянських повстань на Правобережній Україні 1664 – 1665. Зараз Т. – село Канівського району Черкаської обл. [Українське козацтво: мала енциклопедія. – К.: Генеза, 2002 р., с. 485]

З усього написаного можна погодитись лише зі словами «вище Канева». Таки вище – ніде правди діти. Разом з тим:

1, Терехтемирів містом ніколи не був, лише містечком. Для авторів, які змагаються за звання істориків, ця різниця мала б щось значити.

2, центром староства Терехтемирів був у 18 ст. (1717 – 1793 рр.), і треба було зазначити, що староство у цей час позначає приватний маєток.

3, ніякого замку в Терехтемирові ніколи не було, тому й не був він побудований ані в 15-у столітті, ані в 16-у.

4, ну, про Баторія, артилерію і арсенал ми вже багато разів повторювали – все це вигадки.

5, «монастир збудований у 16 ст.»? Оце щось новеньке. На жаль, автор не підписав свою статтю, тому я не можу нікого просити, щоб при зустрічі з ним запитали – а які конкретно споруди були побудовані в 16 ст., і які – в 17-у?

6, «Монастир було зруйновано в 1664 – 1665 рр.» – відчувається вплив помилкової теорії Лютої-Яковенко про зруйнування в 1662 – 1665, зі звуженням дати до двох років. Але і з таким «вдосконаленням» твердження залишається повністю помилковим.

І ми в Європі (2010 рік)

Було б помилкою думати, що терехтемирівське баснословіє побутує тільки в Україні. Воно поступово проникає в історіографію інших країн, причому само собою, без найменших зусиль з боку українців. Першою жертвою на переможному шляху баснословія упала наша західна сусідка – Польща:

Трехтимирів, місто на правому березі Дніпра, напроти Переяслава, бл. 25 км на північ від Канева, із Зарубським монастирем, надане козакам в 1578 р. Стефаном Баторієм на притулок для хворих, скалічених та старих козаків, яке вважають козацькою столицею [Korespondecja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632 – 1646 / oprac. A. Biedrzycka. – Krakow: 2005, s. 414].

Ну, що на правому березі – то на правому. До цього й найпильніший критик не може мати ніяких претензій. А так – і не місто, і не столиця, і не надане, і не Баторієм, і не у 1578 році…

На місце, де [на початку 1638 р.] мав бути споряджений новий реєстр, визначили Трехтимирів. Це містечко було обране не випадково. Ще в 1575 році король Стефан Баторій надав його козакам, щоби власне там при монастирі Зарубському «заснували шпиталь для скалічених на війнах та вислужених товаришів своїх» [Borowiak A. Powstanie kozackie 1638. – Zabrze: 2010, s. 21].

В лапках подано цитату зі статті Е. Руліковського (1892 р.), з якої запозичена й неможлива дата 1575 рік. Якщо Г. Ф. Міллер у 1775 році, подаючи таку дату, міг не мати під рукою довідника з історії Польщі – це ми можемо йому дарувати. Якщо Е. Руліковський в 1892 році подав таку дату – цього ми не можемо йому дарувати, і лишається припустити друкарську похибку. Але як дарувати таку дурницю сучасному автору? Він мав під рукою Вікіпедію – і що то йому допомогло?

La comedia… Finita? Continuata! (2012 рік)

Навіть у найсучаснішому і цілком респектабельному атласі бачимо над Терехтемировом прапорець і читаємо в легенді: «Місто Трахтемирів, надане універсалом короля Стефана Баторія (1578) у володіння козацькому реєстровому війську» [Атлас історії України. – К.: ДНВП Картографія, 2012 р., с. 50].

Ну, і не місто, і не універсалом, і не Баторія, і не в 1578 році. А все інше – правильно.

І навіщо ж нам таку гарну комедію, яка пишеться упродовж останніх трьох з гаком століть, закінчувати? Краще її продовжувати, оздоблюючи давнє баснословіє все новими і новими фантазіями. Тим більше, що на заробітну плату не впливає.

Висновок

Я розглянув найновіші зразки терехтемирівського баснословія і навмисно при кожному старанно перелічував допущені помилки – для того, щоб читач міг прочитати цей розділ окремо, не відволікаючись постійними відсиланнями до літопису та фактичної історії.

Я сподіваюсь – достатньо переконливо показав, що вся попередня історіографія втрачає значення на тлі моєї роботи і – даруйте за каламбур! – набуває значення чисто історіографічного (значення колекції спростованих фантазій).