Походження терехтемирівської легенди

Микола Жарких

Отже, ми з’ясували, що в історіографії терехтемирівської легенди ключову роль зіграли два твори – хроніка П. Пясецького (1645 р.) та твір Г. Грабянки (1719 р.). Наступне питання, яке треба розглянути – як склався первісний варіант легенди у Пясецького.

Унікальною особливістю цієї легенди є те, що вона зафіксована одразу в чотирьох незалежних джерелах 2 чверті 17 ст.:

У найбільш розвиненій формі – 7 елементів з 10 – легенда представлена у Пясецького, але й інші автори наводять її елементи. Звичайно, виникає ідея про спільне джерело усіх звісток. Але таке письмове джерело, яке побутувало в багатьох примірниках і було відоме на всій території Речі посполитої (Рутському у Новогрудку, Пясецькому в Кракові (Могилі), Собеському у Жовкві, Боплану при штабі Конецпольського) – таке джерело нам невідоме. Я вважаю неймовірним, що письмове (найпевніше – друковане) джерело відбилось у творах чотирьох авторів, а само десь загубилось.

Отже, залишається припустити, що це джерело було усним, що існувало якесь оповідання про запорозьке військо, яке поширювалось спочатку серед польских військовиків, а потім у серед шляхетського загалу. Лист Рутського 1626 року дає нам орієнтовну дату, коли таке оповідання уже циркулювало.

Тому час формування цього оповідання слід віднести на кілька років назад, у часи Сагайдачного. В 1614 – 1621 рр. відбувались численні комісії, завданням яких було урегулювання козацького питання. Польські урядовці – члени комісій – вперше мали змогу з’ясувати, хто такі козаки і чого вони хочуть. В 1621 році велике козацьке військо брало участь у Хотинській битві – це також була нагода для тіснішого спілкування мас польських та українських вояків.

Тому можна припустити, що в цьому оповіданні відбився план Петра Конашевича Сагайдачного – перетворити Терехтемирів на визволений від польської шляхти район, свого роду П’ємонт, визнану (або толеровану) польським урядом базу національно-визвольної боротьби.

Складовими частинами цього великого плану була організація Київського братства, демонстративний вступ до нього Війська Запорозького, відновлення православної ієрархії (яке найбільше привертало увагу). Конкретно Терехтемирова стосувались такі елементи плану, як розширення господарської округи (яке козаки енергійно і безоглядно проводили в 1614 – 1622 рр.), запрошення Єзекиїла Курцевича та пожвавлення (відновлення?) діяльності монастиря, протекторат Війська Запорозького над цим монастирем, організація козацького шпиталю (чи принаймні наміри такої організації).

Інші ж елементи терехтемирівського плану – побудова укріплень, розташування постійної залоги, артилерії, скарбниці, резиденції гетьмана і старшини – на мою думку, тільки обмірковувались Сагайдачним і козацькою старшиною. Цей процес включав, природно і зондаж позиції польських урядовців – і ми дійсно бачимо, що Житомирська комісія 1614 р. погодилась на розгортання шпиталю, тобто цей елемент плану набув якогось визнання з боку уряду.

На основі цього зондажа, який не фіксувався у письмовому вигляді, у польських урядових колах сформувалось оповідання про козацький центр у Терехтемирові. Люди, далекі від Подніпров’я, які не розрізняли козака від кози, ще менше могли уловити різницю між намірами і дійсністю.

Реконструйований нами «план Сагайдачного» по розгортанню великої воєнної бази в Терехтемирові був досить-таки відверто націлений на Київ. Маючи постійно готовий козацький гарнізон у двох днях шляху від Києва (де ніякої постійної залоги не було), треба тільки було вичікувати сприятливого моменту для опанування давньої столиці.

Слід зазначити, що Сагайдачний був першим і останнім з провідників козацтва, який мав хоч якись вплив в урядових колах Речі посполитої. Тому його план поетапної легалізації козацького панування у Подніпров’ї мав деякі шанси на успіх. Річ посполита досить охоче розплачувалась привілеями замість готових грошей з усіма, хто погоджувався приймати таку валюту (і це були не одні козаки. Принаймні Прусія, надаючи полякам мізерну воєнну підтримку, крок за кроком, привілей за привілеєм вибудовувала своє політичне тіло…)

Бурхлива негативна реакція польського уряду на відновлення ієрархії, а потім і смерть Сагайдачного перервали виконання цього плану. Серед його наступників не було людини, яка могла б сподіватись, що її прохання почують у Варшаві; можливо також, що ці люди не повністю розуміли план, або й не були у нього втаємничені. Організаційний центр козацтва знову перемістився на Запоріжжя, і відповідно тактика легалізації здобутків козацтва змінилась тактикою збройної боротьби.

З 1625 року починається серія спроб козацтва здобути собі права виключно шаблею, без участі каламаря й паперу. В цих умовах Терехтемирів виявився непотрібним, натомість усі його ознаки – резиденція гетьмана і старшини, артилерія, скарбниця, місце козацьких рад – перебрало на себе Запоріжжя (хочеться сказати – Запорізька Січ, але Січ як постійна фортеця в цей час ще не існувала).

Коротко походження терехтемирівської легенди виглядає згідно мого припущення таким чином: план Сагайдачного –> розмови з польськими урядовцями про його елементи –> фольклоризація у вигляді усного оповідання серед шляхти –> фіксація у письмових джерелах.

Це є мінімальний набір припущень, який здатен природно й несуперечливо пояснити всі дотичні факти. Фрагменти шляхетського фольклору зафіксовані у Рутського, Собеського та Боплана, де є терехтемирівська легенда, але немає легенди баторіанської.

На мою думку, це має певне значення. Ані сам Сагайдачний, ані козацька старшина його часу, ні польські комісари не згадували ніякого С. Баторія, бо надто добре знали, що ніяких привілеїв для Терехтемирова він не надавав.

Поєднання терехтемирівської і баторіанської легенд відбулося під пером Павла Пясецького. Його праця була вперше надрукована в 1645 р., а рукопис, з якого зроблено польський переклад, доведено до середини 1646 р. Звичайно, ця велика книга писалась не один рік; можна припускати, що поштовхом до початку роботи була смерть короля Сигізмунда 3-го (1632 р.), коли у Пясецького виник задум написати історію його панування. Інша можлива дата початку роботи – 1638-й рік, останній рік, виділений у книзі окремим заголовком.

Будь що будь, слід зважати: хоча книга Пясецького має характер літопису (хроніки), де події викладаються рік за роком і оповідання про одну подію часто поділене між кількома роками, робились ці записи не одночасно з подіями. Так, смерть Януша Острозького Пясецький датує початком вересня 1619 року [Kronika, 1870, s. 277], тоді як насправді він помер 13 вересня 1620 р. Ясно, що такої помилки не могло статись, якби якийсь підготовчий запис було зроблено одночасно з подією або по свіжих слідах. Такий хронологічний зсув став можливим лише тому, що запис зроблено через значний час після події.

Розповідь Пясецького про панування Стефана Баторія за методом викладу відрізняється від основної частини хроніки: вона поділена не на роки, а на 32 тематичні параграфи. Хоча в цілому розповідь слідує хронології подій правління Баторія, багато згаданих ним подій не мають конкретних дат і прив’язані до правління Баторія в цілому.

Трактат Пясецького про козаків вставлено як параграфи 17 – 20 розповіді про Баторія. Ще одна істотна згадка (про 6000 козаків) міститься окремо, в 32-у параграфі. Цей трактат є ретроспективним поглядом на всю історію козацтва за період приблизно 1570 – 1630 рр. Так, у трактаті згадано морські походи козаків на Синоп та Трапезунд [Kronika, 1870, s. 45], які пізніше сам Пясецький описував окремо: похід на Синоп – під 1614 роком [s. 256], похід на Трапезунд – під 1616 роком [s. 260]. Шеститисячний реєстр був наслідком Куруковської угоди 1625 р. (вона описана на с. 320 без згадки про чисельність реєстру; натомість при описі битви з татарами під Білою Церквою в 1626 р. знову є згадка про 6000 козаків [s. 326]).

Ніхто з численних читачів Пясецького не звернув уваги на оці хронологічні невідповідності і тому всі пізніші реалії козацького побуту чисто механічно були віднесені до часів Баторія. Виявляється, що мало просто уміти читати – треба ще розуміти прочитане, чого наші історики не доказали.

Під 1638 роком Пясецький записав, що сейм позбавив козаків усіх привілеїв. Природно, що хроніст задав собі запитання – а хто ж і коли надав їм оці привілеї? Привілеї мав надавати король, тому Пясецький, описавши стан козацтва приблизно в такому вигляді, як він сформувався перед повстанням 1637 – 1638 рр., приписав його утворення Стефану Баторію. (Насправді цей стан козацтво вибороло собі своїми власними силами, чисто явочним, революційним шляхом, без жодного втручання з боку польського уряду, і воно було тільки фактичним станом посідання, без будь-якої фіксації в державних документах.)

Це був постріл у темряву – і я вважаю, що прив’язка організації козацтва до Стефана Баторія, зроблена Пясецьким, чисто випадково збіглась з деякими реальними, але дуже скромними заходами цього короля. Ці заходи, як ми бачили в літописі, не привернули ніякої уваги письменників-сучасників Баторія, а реально виданих грамот Баторія для козацтва Пясецький не знав і не використав.

Отже, якщо ми подивимось на оповідання Пясецького не як на фіксацію фактичного стану речей, а як на план організації козацького війська, то ця зміна жанру знімає більшість закидів щодо фантазій і вигадок. Козацтво справді потребувало усіх тих елементів, які записані у терехтемирівській легенді, і воно фактично реалізувало їх – на Запоріжжі.