Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Терехтемирів / Історія / Кінець 16 століття

Терехтемирів

Історія

Кінець 16 століття

Микола Жарких

В правління короля С.Баторія (1576 – 1586 рр.) зайшла відома реформа козацтва, до якої пізніше баснословіє прив’язало Терехтемирів. Докладніше ця вигадка розглянута у розділі «Баснословіє», а тут досить сказати:

Ніякий Стефан Баторій ніякого Терехтемирова ніяким козакам ніколи не надавав.

1590 рік

Наступна згадка про «Манстер Церехчимеромский» міститься у сеймовій конституції 1590 р., якою сейм надав королю Сигізмунду 3-у право передати цей монастир якомусь заслуженому шляхтичу.

Дуже перекручена назва говорить нам, що писар записував її із уст прохачів, не переписував з паперу (й інші українські назви в цій постанові перекручені). Цей писар нічого не чув про Терехтемирів і не міг скористатись усталеною традицією написання цієї назви – цієї традиції ще не існувало, нормативне польське Trechtymirow склалося в 17 ст.

Докладний коментар до цієї постанови подав М.Грушевський (виділення жирним належить нам):

Для заохоти козаччини до державної служби й помочі правительству в таких трудних обставинах були роздані грамоти – надання й потвердження різним козацьким ватажкам, і мабуть – козацтву in corpore. Так Криштоф Косинський, що вже тоді мусів грати роль одного з головніших проводирів козаччини, дістав грамоту на пустиню Рокитну на Пороссі; другий ватажок – Войтих Чановицький – на Боришпіль з селищем Іванківським за Дніпром, третій – по імені нам незвісний – городище Володарецьке з селищем Розволожським на Роси, четвертий – Горошин і Снепород за Дніпром.

Козакам взагалі мабуть було потверджене володіння Терехтемировом і їх давніші права і вільності.

Так треба дорозуміватися з порівняння сеймової конституції 1590 р. з іншими документами про надання „особам козацьким” в тім році. Конституція 1590 р., без всякої зв’язі з козацькою справою (тому її властиве значення зіставалося неясним) позволяє королю своєю властю роздавати пусті землі „на пограничу за Білою Церквою” заслуженим „особам шляхетським”, і далі сі землі вичисляють ся поіменно: монастир Терехтемирівський, Боришпіль з Іванковим, Володарка з Розволожем, Рокитно, Горошин і Снепород (Vol. legum II с. 318). З грамоти короля для Жолкевского довідуємося, що Боришпіль, Володарку і Рокитну дано „трьом особам козацьким” (в моїх Матеріалах до історії козацьких рухів 1590-х рр, ч. 13). З інших документів знаємо, що Боришпіль дістав в 1590 р. Войтих Чановицький, „гетман козаков запорожских” [Стороженко Очерки переяславской старины, с. 197, про нього пор. ті ж Матеріали с. 4, Археограф. сборник I с. 61 і Архив Ю. З. Р. III, I, ч. 10. Рокитну в тім же році дістав Криштоф Косинський – Див. люстрацію 1765 р., Архив Ю. З. Р. VII, т. III, с. 127].

Коли тепер завважимо се все, то переконаємося, що згадана конституція, хоч з загальним характером, говорила спеціально про надання маєтностей козакам (з п’яти названих маєтностей чотири – з Терехтемировом разом – безсумнівно козацькі, і по аналогії треба думати, що й Горошин був наданий або призначався якомусь старшому козацькому).

Король взяв від сейму повновласть наділити маєтностями видніших козацьких проводирів і – потвердити за козаками Терехтемирівський монастир, наданий їй Баторієм без згоди сейму. А таке потвердження за ними Терехтемирова мусимо собі представляти як складову частину загального потвердження за козаками прав і привілеїв, признаних за ними попередніми королями. З згаданих надань надибав я грамоту Чановицькому; цікаво, що і в ній, як і в конституції, говориться про його заслуги загально, без згадки про козацтво. [Грушевський М.С. . – К.: 1995 р., т. 7, с. 176 – 177]

Слідом за Грушевським і С.Леп’явко розуміє цю конституцію як «підтвердження козацтву на володіння Трахтемировом і надання земель на українському пограниччі особам шляхетського стану, пов’язаним з козацтвом» [Леп’явко С.А. Козацькі війни кін.16 ст. в Україні. – Чн. : Сіверянська думка, 1996 р., с. 47]

Я не можу погодитись із М. Грушевським та С. Леп’явком, які вбачали в цій постанові, 1, підтвердження, 2, козацтву, 3, in corpore, 4, Терехтемирова.

Ніякого підтвердження в тексті конституції побачити не можна. Звичайно, це була найкраща нагода згадати «привілей небіжчика Стефана», але оскільки його ніколи не існувало, то не було чого підтверджувати. А тоді відпадає й потреба припускати «надання без згоди сейму», котре все одно нічого не вирішувало, бо суперечило польським державним порядкам і не мало юридичної сили.

Ніякого козацтва в тексті конституції побачити не можна. Навпаки, там ідеться про заслужених шляхтичів. Одним з них був Войтих Чановицький – збереглася королівська грамота для нього, видана на виконання розглядуваної конституції. У грамоті також ніякої згадки про його стосунок до козацтва немає – сказано тільки про його заслуги, як того вимагала конституція.

Ніякого надання in corpore, для козацтва як корпорації, в тексті конституції побачити не можна. Повторю ще раз те, що й так ясно з тексту конституції – йшлося про персональні надання окремим шляхтичам. Надання на корпорації у практиці польського державного права мені невідомі (нехай фахівці мене збештають, коли збрехав), відомі тільки надання на кляштори чи інші релігійні установи. Такі поширені на той час шляхетські корпорації, як хоругви чи полки, не мали постійних місць дислокації і відповідно не володіли ніяким нерухомим майном як корпорації (не як сума майна її членів).

Тому надання Терехтемирова для козацтва, яке пізніше таки було здійснене, слід розглядати як виняток: керівники Речі посполитої та сейм, безумовно, розуміли його незаконність, але воліли заплющувати на це очі.

Зрештою, конституція говорила про монастир, не про село. З історії української церкви за 2 пол. 16 ст. ми маємо досить фактів, коли королі користувались своїм правом подавання і призначали на ігуменів монастирів «жовнірів заслужоних» (саме таких, про яких піклувалась розглядувана конституція). На заперечення, що новоспечені у такий спосіб ігумени не мають ніякого відношення до церкви і часто не бажають приймати духовний сан, королі відповідали, що вони – не прості вояки, а заслужені. Тобто монастирі у королівському подаванні служили, говорячи сучасною мовою, фондом пенсійного забезпечення для відставних командирів війська. От саме таку роль призначила конституція Терехтемирівському монастирю.

Забігаючи наперед, скажу, що ми не маємо ніяких документальних даних про призначення ігуменів Терехтемирівського монастиря. З цього я роблю висновок, що монастир був маленьким, бідним і не становив великої цінності в очах влади, яка не дуже дбала за своє право подавання його ігуменів.

Ми не знаємо, як була виконана постанова сейму і хто з шляхтичів став ігуменом монастиря.

Наступна згадка належить Е.Лясоті, який відвідав містечко Терехтемирів у 1594 р. Він назвав цей пункт саме містечком, хоча формальної, передбаченої законом локації ніколи не було. Він помилково зауважив, що король Стефан надав його запорозьким козакам на шпиталь.

Про надання С.Баторія одностайно мовчать всі компетентні сучасники, включаючи Яна Оришовського, зі слів якого записав оповідання про козацтво І. Бельський. Оришовському, який постійно багато років займався всіма справами козацтва, безумовно ми маємо довіряти більше, ніж німцю (мовний бар’єр!), який провів у Терехтемирові дві години.

Щодо шпиталю – Володимир Ярош [Jarosz W. Legenda Batoryańska. – Kwartalnik historyczny, 1903, № 4, s. 616] відзначив, що у Речі посполитій шпиталі для скалічених вояків була засновані: у Варшаві – в 1620 р., в Тикоцині – в 1633 р., у Львові – в 1638 р. А.Стороженко [Стефан Баторий и днепровские казаки. – К.: 1904 г., с. 74 – 75] відзначив, що Баторій дбав за медичне забезпечення своїх військ, але й він не зміг вказати – які конкретно шпиталі заснував Баторій.

Я думаю, що ідея стаціонарних шпиталів для скалічених у 16 ст. ще не існувала і сформувалась не раніше 1620 року. Тому і слову «шпиталь», вжитому Лясотою, слід надавати якесь інакше значення (не знаю, яке саме).

1596 рік

Наступні згадки про Терехтемирів пов’язані з повстанням С. Наливайка в 1596 році. Р. Гейденштейн записав, що у Терехтемирові польське військо забрало запаси солі. А було це, на мій здогад, так…

– Еге, пане гетьмане! Але ми їм показали! – репетував ротмістр Тхоржевський, наближаючись до Жолкевського і притримуючи рукою пов’язку на голові. – Ми їм завдали гарту!

Жолкевський, бачачи розпашіле обличчя ротмістра і його не зовсім тверду ходу, звів очі на його супутника – хорунжого Зайончковського:

– Що там вам трапилось у тому Терехтемирові? Чого це пан ротмістр поранений?

– Але ми наскочили на цілий ворожий табір! Що там було возів – не злічити! А хлопства, мабуть, добра сотня, – доповідав Тхоржевський. – Та де сотня! Не менше як півтисячі їх було! Я вихопив шаблю й на них наскочив – побив усю їхню тисячу чисто!

– Та стояли там на вулиці чотири розпряжені мажі із сіллю, – потиху говорив між тим Зайончковський, – і люшні їхні стирчали догори. От пан ротмістр своєю шаблею одну люшню як зачепив – то вона його по голові й вгатила…

– Чотири вози? Із сіллю? – перепитав Жолкевський. – А вітряків там не було?

– Ні, пане гетьмане, вітряків точно не було. І нікого взагалі не було.

– А де ж та сіль? Чому ви її не взяли? Вона б нам придалася.

– Як-то «сіль»? Ми ж шляхтичі, хіба то рицарське діло – сіль везти? Це хлопство має робити, бидло! – горлав Тхоржевський.

– Ну, гаразд, спочиньте, мої герої, – заспокоював Жолкевський, – на таких відважних рицарях наша матка ойчизна тільки і тримається. – Але в очах гетьмана при цьому стрибали іронічні бісики…

У квітні 1596 року, коли героїчне військо Речі посполитої здобуло блискучу перемогу над мажами із сіллю, питанням Терехтемирова займався зібраний у Варшаві сейм. На ньому ухвалено покарати козаків за повстання і скасувати надання Зелехімерова і Борисполя. (Назва Терехтемирова все ще була незвичною для писаря).

Оця постанова є першим документом, де встановлено зв’язок між Терехтемировом і козацтвом. У який спосіб козацтво здобуло собі це містечко – ми не знаємо, наші джерела про це мовчать. Вигадувати ще одну фількіну (Баторієву, чи то пак Сигізмундову) грамоту я не збираюсь; можу тільки припустити, що це сталось після сейму 1590 року; але чи сталось це внаслідок того сейму – сказати не можна. Зрештою, і Тит Лівій не знав, з якими силами Ганнібал вдерся в Італію – і нема на це ради…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 625

Модифіковано : 13.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.