2 половина 17 ст.

Микола Жарких

Від початку визвольної війни Б. Хмельницького (1648 р.) Терехтемирів досить часто згадувався у різних воєнних реляціях як перевіз через Дніпро, який мав певне значення для маневрів військ (поруч з перевозами у Каневі та Ржищеві).

16 (26) лютого 1649 року секретар польського посольства Войцех Мясковський, від’їжджаючи з Переяслава, занотував, що в той же день Б.Хмельницький поїхав до Терехтемирова. Оскільки польське посольство їхало до Києва і більше з Хмельницьким не зустрічалось, вислів Мясковського слід розуміти як «поїхав у напрямку Терехтемирова» (мабуть, на перевіз). Так чи інакше, це – єдина звістка про можливий візит Б.Хмельницького до Терехтемирова; щодо інших гетьманів ми не маємо і таких згадок.

Ми не маємо жодного документу, виданого Хмельницьким в Терехтемирові [Універсали Богдана Хмельницького. – К.: 1998 р., с. 373 – 381] або для Терехтемирова [Список земельних надань монастирям: Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Льв. : Світ, 1990 р., с. 175]. Ітінерарій Б.Хмельницького також мовчить про Терехтемирів [Універсали Богдана Хмельницького. – К.: 1998 р., с. 283 – 295].

У Зборівському договорі 1649 р. та документах про нього немає згадок про Терехтемирів. Але вимога щодо нього була окремим постулатом Війська Запорозького, і як відповідь на нього король Ян-Казимир видав привілей Війську на Терехтемирів. Звісна річ – король був би значно більше втішений, коли б відправив цих прохачів на шибеницю, та що ж будеш робити, коли скінчилось його панування. Скачи, враже, як хлоп каже!

Привілей мав форму підтвердження давнішого надання, але ні королівська канцелярія, ні козацькі депутати не могли вказати, хто ж конкретно з «королів-антецесорів» надав цей привілей уперше. Тому в текст привілею вписана глуха загальна згадка – були, мовляв, такі королі (у множині!). Ми ж, маючи в руках повний літопис Терехтемирова, можемо з певністю твердити, що ніяких давніших королівських грамот не було – ми не знаємо ані самих грамот, ані згадок про них в інших документах.

Церемонія видачі привілею на Терехтемирів повторювалась при кожній наступній ратифікації миру з Військом Запорозьким – у 1652 та 1659 роках. Наступні польські королі таких привілеїв не видавали.

Зборівський договір приніс Україні ще одну важливу новацію – фіксацію полкового та сотенного адміністративного устрою. При складанні нового реєстру Війська Запорозького у складі Канівського полка була виділена Терехтемирівська сотня, яка налічувала 167 козаків.

Слід зазначити, що територіальний принцип формування козацьких полків був запроваджений після Куруковської угоди 1625 року (хоча легенда і його приписує С.Баторію, але безпідставно). Мабуть, у той час був утворений і Канівський полк – перший відомий нам полковник Іван Кулага згадується в 1630 р. Цей організаційний принцип був на той час передовим, і в пізніші часи в арміях різних держав ми де-не-де зустрічаємо «територіальні війська». (Слід зауважити, що у Речі посполитій цей принцип ніколи не був запроваджений).

Сотенний поділ як воєнно-організаційна структура, безперечно, існував від початків козацького війська, але як структура територіально-адміністративна він починається від Зборівського реєстру.

Реєстр 1649 р. називає першого відомого нам терехтемирівського сотника – Цепковського.

В подальшому згадуються сотники Андрій Бутенко (1659), Сергій (1660), Труш (1665). Я поки що не виявив першоджерельні звістки про них, тому й не можу гарантувати їх достовірності. Я узяв цей список з довідника В. Заруби [Заруба В.М. та адміністрація Війська Запорозького у 1648 – 1782 рр. – Дніпропетровськ: 2007 р., с. 211], у якому немає конкретних посилань на джерела («науковці»-«історики», надто доктори історичних наук, взагалі не розуміють, навіщо ці джерела потрібні, і прекрасно обходяться без них. Ет, якби мені, фізику-теоретику, таке щастя!). Натомість у цій книзі є маса фактичних помилок, яких нам ще доведеться торкнутись…

Імена Сергія та Труша ми бачимо у документі 1730 р. про с. Підсінне, але там немає ніяких вказівок на час їх сотництва.

Попри те, що ми ще з часів Петра Великого намагаємось засвоїти здобутки європейської цивілізації за методом «сєно – салома», трапляються науковці, які не можуть відрізнити лівого берега Дніпра від правого. Оскільки я вмію відрізняти лівий бік від правого, то на цьому місці роблю застереження – щоб Терехтемирівську сотню Канівського полка, яка існувала в 1649 – 1678 роках на правому березі Дніпра з центром у Терехтемирові, не плутали із Терехтемирівською сотнею Переяславського полка, яка існувала в 1682 (1678?) – 1782 рр. на лівому березі Дніпра з центром, здогадно, у Переяславі.

У 1654 році під час переговорів у Москві й укладання Березневих статей союзу України й Росії українські посли порушували перед царським урядом питання про надання привілею для Терехтемирівського монастиря, який тут вперше названо військовим. Царський уряд збув це звернення мовчанкою й ніколи не надав такого привілею, а в 1667 році зрікся усієї правобережної України.

Натомість польська влада була на той час щедрішою і не скупилась роздавати привілеї на землі, які їй не належали, і на уряди, які ніхто не збирався займати. Гадяцький договір 1658 р. між Військом Запорозьким та Річчю посполитою було затверджено на сеймі в березні – квітні 1659 р. 7-а стаття цього договору визнавала за Військом володіння Терехтемировом, монастирем та довколишніми селами. На виконання цієї статті сеймової конституції король Ян-Казимир 14 (24) травня 1659 р. видав відповідний привілей.

Питання, про які саме довколишні села йдеться, привілеї 1659 року обминали. З усього, що ми знаємо про монастир, видно, що він ніколи ніяких сіл не мав; так само за 2 пол. 17 ст. ми не маємо звісток, щоб якісь села належали до Терехтемирова (що було й неможливо з огляду на сотенний устрій). На мою думку, згадка про ці села є спогадом про козацький маєток 1615 – 1638 років.

Сейм задовольнив також прохання Війська щодо нагороди для київського протопопа Михайла Гунашевського – йому було затверджено володіння селами Крехаїв, Боденьки та Слобідка Крехаївська на Десні. Згідно з діючими на той час порядками, для виконання сеймової постанови мала бути видана й королівська грамота для Гунашевського, якої ми не маємо.

Король затвердив Гунашевського у володінні тими селами, які все одно знаходились поза межами його влади. Це була типова експектатива – пожалування мільйона в тумані.

Ми не знаємо, чи встиг Гунашевський скористатись з королівського надання. Більше шансів, що не встиг, тому що уже з липня 1659 р. в Україні почала підніматись хвиля обурення Гадяцьким договором, і в цих умовах виказуватись королівським універсалом перед місцевою владою було б необережно.

Інша справа, що Гунашевський устиг похвалитись своїм документом перед терехтемирівським ігуменом Іоасафом Крехівським; а лукавий «ігумнішко» зреферував для московського уряду цю справу так, що Гунашевський уже реально володів пожалуваними селами.

Про це ми довідуємось з чолобитних ігумена Терехтемирівського монастиря І. Креховського на ім’я царя Олексія Михайловича, які він подав під час свого приїзду до Москви в червні 1660 року:

а именъно покорне просимъ о отбѣгщину, што протопопъ киевский Михаилъ Гунашевский, съвѣтникъ ближный Ивашка Лугувского, на такъ-рочномъ сейми Варшавскомъ виправилъ былъ събѣ селъ килка з млынамы, то есть: Крехаевъ, Евминки, Слободку и прочая на Подесници.

Отбігщина цього документу – це маєтки, які належали емігранту (або зраднику). Скориставшись моментом, коли М.Гунашевський опинився у таборі противників московського царя, спритний ігумен просив передати його маєтки монастирю. Просив ігумен також, щоб на київському Подолі, знищеному пожежею 1651 р., йому відвели місце для монастирського подвір’я. Обидві позиції виражають побажання ігумена. Ми не маємо відомостей, щоб цар видав відповідні укази і щоб вони були виконані. Але у непрямий спосіб ми довідуємось, що сподіване подвір’я в Києві становило для монастиря неабияку цінність.

Ще пару слів про це подвір’я. В 1657 році Гунашевський купив собі Олізаровський двір у Києві і заручився згодою Богдана Хмельницького на цю операцію [Універсали Богдана Хмельницького. – К.: 1998 р., № 165, с. 230]. Я думаю, така згода була потрібна, тому що двір шляхтича Олізара, власник якого на той час виїхав з Києва (ще одна отбігщина!), знаходився у віданні Війська. У чолобитній Іоасафа київський двір не названий, але можемо припустити, що йшлося саме про двір Олізара – Гунашевського.

Взагалі цей комплекс чотирьох чолобитних ігумена Іоасафа 1660 р., написаних якраз тими сльозами, котрим Москва ніколи не вірила, становить надзвичайний інтерес як єдине джерело до внутрішньої історії монастиря. Що ж сподівався одержати Іоасаф у Москві?

Найважливішою статтею була жесть (біле залізо) для церковного даху, який сильно протікав, так що вода плинула на престол та на амвон. Павло Халебський, мандруючи Україною в 1654 році, бачив церкви, покриті оцим білим залізом. Потрібні були героїчні зусилля західних, східних, північних та південних цивілізаторів, щоб відкинути Україну з того рівня культури, якого вона досягла власними силами в середині 17 ст. (залізні дахи починають масово з’являтись в українських церквах лише через 200 років, з середини 19 ст.).

Окрім того, монастир потребував фарб на ікони. Це матеріали справді рідкісні й дуже коштовні, знайти їх було не просто. Але навіщо монастирю ці фарби? У непрямий спосіб ми дізнаємось, що тут була людина, яка могла дати з ними раду, іконописець. Мабуть, не кожен монастир в Україні міг похвалитись таким фахівцем (хоча б одним). І знову тільки завдяки наїзникам-цивілізаторам ми не маємо жодної мистецької пам’ятки з Терехтемирівського монастиря (як і взагалі жодної його реліквії).

Далі монастир потребував богослужбових книг. Конкретно з них названі «Устав» та «Ліствичник». Потрібен був церковний одяг – ризи та стихар для диякона. Було також прохання грошового жалування.

Чолобитчик посилався на жалування, котре уділив монастирю покійний цар Михайло (про це ми вже згадували вище). Згадка про царську грамоту свідчить, що в монастирі дбали про збереження документів.

Чолобитні дозволяють дещо пояснити назву «військовий», прикладену до монастиря. Так, гетьман Юрій Хмельницький з усім Військом Запорозьким названі «верховним ктитором місця святого – військового монастиря Терехтемирова». Це одразу нагадує формулу 1616 року, з якою гетьман П. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства. Деякі міркування з цього приводу я вже висловив раніше, при розгляді подій 1614 – 1618 рр.

Важливою є згадка, що шпиталь належав до монастиря.

З чолобитних ми довідуємось, що монастир мав комору на збіжжя, гумна, якусь орну землю, стада коней, корів та овець. Біля цього господарства працювали самі ченці. Велику цінність для монастиря становило право ловити рибу в ріці Самарі та її допливах.

Разом з тим певне значення має й те, чого в чолобитних немає. Немає згадок про населені місця й підданих (тому нема і скарг на їх пограбування), немає прохання затвердити ці володіння царською грамотою. З цього можна зробити висновок, що таких володінь монастир не мав, і тим більше розраховував розжитися коштом «зрадників».

Немає згадки про перевіз, який теж, мабуть до монастиря не належав. Не мав монастир і такого важливого джерела прибутку, як млини – про їх надання він просив царя.

В цілому матеріальний стан монастиря з чолобитних не виглядає блискучим (навіть роблячи поправку на сльози, якими сподівались розжалобити Москву). Це сталось через переходи військ – українських, російських, польських і татарських, які розшарпали нагромаджені у монастирі запаси, так що ігумен мав позичати коні під заставу якогось монастирського майна, щоб проїхати до Москви. Ця шарпанина продовжувалась і в наступні роки (зокрема, маємо відомості про це з 1661 р.).

Окрім маєткових справ, І.Креховський мав у Москві й політичне доручення. До Посольського приказу він подав два листи:

1-й гетмана Юрья Хмелницкого. Пишет объ немъ игуменѣ, что поехал бити челом великому государю о милостынѣ и о монастырском Русском строении, и чтоб великий государь его игумена пожаловал [Акты, с. 26]

Слід вважати, що чолобитні Іоасафа були конкретизацією того загального прохання від гетьмана – допомогти монастирю.

Другий лист був від переяславського полковника Т. Цюцюри – прохання відпустити з полону Івана Сербина.

Найважливіше політичне доручення, дане І.Креховському, не було записане – він виголосив його усно. Це було прохання від гетьмана, Т.Цюцюри, печерського архімандрита І.Гізеля, чернігівського єпископа Л.Барановича та всього духовенства – дозволити обрати нового митрополита, який міг би – на розсуд царя – бути поставленим або московським, або царгородським патріархом. Невеликий коментар до цього епізоду подав І.Власовський [Нарис історії української православної церкви. – К.: 1998 р., т. 2, с. 310].

Щоб зрозуміти, про які переходи військ ідеться, нам треба повернутись на один рік назад, в осінь 1659 року.

Гадяцький договір був фатальною політичною помилкою І. Виговського. Коли про нього стало відомо в Україні (влітку 1659 р.), народ зрозумів це дуже просто: «польські пани повертаються». Разом із сильним обуренням українська еліта демонструвала розгубленість – що почати в такій ситуації. Цим скористались, з одного боку, московські воєводи на чолі з кн. О. М. Трубецьким (які два місяці тому тікали з-під Конотопа і боялися приступу Виговського під Москву); з другого боку – група українських старшин, яка зорганізувала змову проти Виговського. В кінці вересня (юліан. стилю) 1659 року на Росаві відбулася козацька рада, на якій Виговського було скинуто, а Юрія Хмельницького проголошено гетьманом.

Перед новим гетьманом постало питання врегулювання відносин з Росією (у формі присяги московському царю). Хмельницький надіслав Трубецькому (який стояв у Переяславі) пропозицію з’їхатись для переговорів та присяги до Терехтемирівського монастиря. 10 кілометрів, які відділяли монастир від Переяслава, стали символічним, знаковим рубежем: погодитись на переговори в монастирі означало визнати, що Хмельницький є господарем у своїй країні і визначає, де приймати російських гостей (у своїй хаті й стіни допомагають, як каже народне прислів’я).

Російські представники відкинули цю пропозицію й змусили Хмельницького приїхати до Переяслава (9 (19) жовтня 1659 р.). Терехтемирівський монастир був дуже близький до того, щоб відіграти політичну роль, але обставини повернулись інакше, і на долю монастиря випало тільки давати стацію підрозділам українських та російських військ, які переходили попри нього.

Слід знати, що в літописі С. Величка помилково вказано, буцімто обрання Ю. Хмельницького відбулось на Жердеві (нагадаю, що це долина біля Терехтемирова), а не на Росаві. Ця помилка подекуди повторювалась і в пізніших працях.

Згадка про польські й татарські війська в чолобитній Іоасафа була небезпечним викликанням вовка з лісу.

Невдовзі, в 1661 році, Дніпро став лінією фронту між лівобережними та правобережними гетьманами і залишався таким до 1686 року, коли його «фронтовий» статус перейшов у статус кордону між Росією та Річчю посполитою.

У квітні 1661 р. лівобережний наказний гетьман Я. Сомко звітував перед царем про успішні бої в районі Терехтемирова проти татар і поляків, які прийшли допомагати Ю. Хмельницькому. В 1663 році під час походу короля Яна-Казимира на лівобережну Україну польські війська, мабуть, проходили і через Терехтемирів. На початку 1665 р. І. Брюховецькому вдалося витіснити П. Тетерю з частини Надросся, зокрема, з Канева та Корсуня. Про долю Терехтемирова в двох останніх кампаніях ми не маємо конкретних звісток, але в результаті Терехтемирівський монастир був настільки спустошений, що ченці змушені були тимчасово переселитись до Канівського монастиря, як зафіксовано в універсалі гетьмана І. Брюховецького з 8 (18) травня 1665 р. Натяк на це тимчасове переселення міститься в чолобитній канівського ігумена Сильвестра з 23 листопада (3 грудня) 1665 р.

Слід визнати, що з часу чолобитних І.Креховського (1660 р.) матеріальний стан монастиря не поліпшився, – навпаки, погіршився настільки, що ченці змушені були шукати притулку в Каневі. Показово також, що при цьому не згадується терехтемирівський ігумен – мабуть ченці не мали на той час голови своєї корпорації. Ми можемо тільки припустити, що цей ігумен був прибічником П.Тетері і змушений втекти зі свого монастиря перед наступом Брюховецького. Але це – сюжет скоріше для історичного роману, ніж для наукової історії…

В універсалі П. Дорошенка для Канівського монастиря з 2 (12) лютого 1670 р. уже нема згадки про терехтемирівських ченців, з чого можна зробити висновок, що вони повернулись назад до Терехтемирова.

Попри ці пригоди, правобережне козацтво продовжувало клопотатись справами Терехтемирівського монастиря. Вимоги сеймових гарантій для нього містились в інструкціях козацьким послам на сейми, написаних в 1664 р. (за гетьманування П. Тетері), 1666 та 1670 рр. (за гетьманування П. Дорошенка). В офіційній документації сеймів немає статті про Терехтемирів; сейм 1670 р. загально підтвердив акт Острозької комісії, але у відомому нам тексті акту згадки про Терехтемирів немає. С. Величко навів у своєму літописі пункт про Терехтемирів з сеймової конституції, надрукованої окремою брошурою, але ця брошура не відома, і питання про те, що ухвалив сейм 1670 року, залишається відкритим.

Окрім прохань до сейму, гетьман П. Дорошенко видав у 1673 році на користь Терехтемирівського монастиря універсал. Документ видано на ім’я ігумена Артемія Силницького, так що функціонування монастиря в цей час не підлягає сумніву. Відхід ченців до Канева, згаданий вище, був нетривалим епізодом, і цілком невірно подають деякі дослідники, що Терехтемирівський монастир знищено в 1665 році. Разом з тим в універсалі:

1. Немає жодної згадки про шпиталь.

2. Не вказано конкретно, хто ж саме з антецесорів був фундатором і хто – ктитором монастиря. Звідси випливає, що як у монастирі, так і тим більше в гетьманській канцелярії не мали чіткого уявлення про історію монастиря і не мали відповідних документів. Також немає визначення «військовий» стосовно монастиря.

3. Не окреслено конкретно, які саме села належали до монастиря – можна здогадуватись, що цих сіл і не було, обов’язок підданства був вписаний у розрахунку на краще майбутнє – коли такі села будуть осаджені.

4. Єдиною конкретною власністю монастиря був на той час перевіз на Дніпрі. Згадки про якісь угіддя на Самарі відсутня, отже, монастир на той час ані не володів ними, ані не мав претензій до такого володіння.

До цього ж часу, до 1672 року, належить перша згадка про місцевий промисел – виготовлення млинових жорен. В цьому році купці з Шишаків їхали до Терехтемирова (а це 200 км) по жорна, і не змогли переправитись через Дніпро через воєнні дії. Цей промисел діяв і у 18 – 19 ст., але розміри його були незначні, і він не розглядався як джерело прибутку. Так, у досить докладному обчисленні доходів Терехтемирівського староства з 1765 р. ця доходна стаття не згадана, хоча люстратори не забули про податок з ловлення риби у Дніпрі. 9-а ревізія, проведена в 1850 році, не зафіксувала у Терехтемирові ніяких фабрик, заводів чи торгівлі.

Найтяжча пригода спіткала Терехтемирів у 1678 році, після того, як турецьке військо здобуло Чигирин. 4 (14) вересня 1678 р. гетьман І. Самойлович, перебуваючи у Переяславі, надіслав два накази подібного змісту – до компанійського полковника Іллі Новицького та до канівського полковника Давида Пушкаренка. Гетьман вимагав евакуювати Канівський полк та жителів на лівий берег Дніпра, побоюючись, що до Канева підступить більший ворожий загін, проти якого несила буде оборонятись [Акты, относящиеся к истории западной России. – Спб.: 1853 г., т. 5, № 116, 117, с. 150 – 151].

Так воно і сталось: відділи турецького й татарського війська приступили до Канева і сплюндрували його. Ю. Хмельницький у своєму листі з Ладижина від 12 (22) вересня 1678 р. писав про це як про доконаний факт [Акты, относящиеся к истории западной России. – Спб.: 1853 г., т. 5, № 118, с. 151 – 152; додаткову інформацію містить лист І. Самойловича до царя з 28 вересня (8 жовтня) 1678 р. – Універсали Івана Мазепи, К., 2006 р., частина 2, с. 495].

Єдиною джерельною звісткою про долю Терехтемирова в цей час є пізніша згадка в універсалі І. Мазепи з 10 грудня 1701 р., яким він надавав переяславському єпископу маєтки «монастирей православних от биссурманского нашествия зруйнованих и пустошених монастира Терехтемировского и монастира Каневского». Єдиним випадком значного бусурманського нападу на Канівщину був розглядуваний епізод 1678 р.

Канівський полк як воєнно-організаційна структура був розформований, його козаки, слід здогадуватись, влились в склад інших лівобережних полків, а жителі Канівського полка розселились по Лівобережжю.

Єдиним уламком Канівського полка, який уцілів після евакуації, була Терехтемирівська сотня. Для неї були відведено сім сіл на лівому березі Дніпра напроти Терехтемирова (їх переліки відомі з документів 1730 та 1781 років), і вона була включена до складу Переяславського полка.

Слід підкреслити, що це – єдиний випадок, коли правобережна сотня зберегла свою організаційну структуру при переселенні на лівий берег Дніпра. Чому було прийнято таке рішення – залишається невідомим; можливо, тут щось заважив той факт, що терехтемирівські сотники володіли селом Підсінним як ранговою маєтністю (воно переходило від одного сотника до другого при зміні на посаді). В генеральному слідстві 1730 р. записано, що цим селом володів сотник Труш (якщо вірити цитованому вище довіднику В.Заруби, він був сотником у 1665 році, отже, ще під час перебування сотні у Канівському полку).

Безумовно, і це спустошення не стало б фатальним само по собі – вирішальний удар Терехтемирову наніс Вічний мир, укладений між Росією та Річчю посполитою в 1686 р. Сьома стаття договору спеціально стосувалась статусу поселень на правому березі Дніпра. Стаття випрацьовувалась дуже важко і мало не стала перепоною при укладанні миру. Сторони погодились, що поселення, серед яких явно згаданий Терехтемирів, тимчасово мали залишатись незаселеними – аж до остаточного урегулювання цього питання спеціально уповноваженими послами.

Сторони передбачали, що це «остаточне урегулювання» може статись не скоро, і тому спеціально підкреслили, що його відсутність не може вважатись порушенням укладеного миру.

Добре відомо, що немає нічого тривалішого за тимчасові заходи. Переговори про статус Придніпров’я так ніколи й не були проведені. Польська сторона при кожній нагоді піднімала питання про формальне визнання спірної території за власність Речі посполитої, зокрема під час переговорів у 1701 та 1720 роках. Обидва рази цар Петро 1-й консультувався з цього питання з українською владою. В 1720 році з’ясувалось, що ця територія вже добре заселена й освоєна польською владою, і міркувати про її статус було вже запізно. Цар зігнорував це порушення договору – для нього принциповим був союз з королем Августом 2-м (союз, який московським звичаєм скоро перетворився на васалітет, а далі й на анексію «союзника»).

Гравюра «Терехтемирів» 1687 р.

В цей час (1687 р.) в німецькому місті Аугсбурзі було надруковано книгу «Cyaneae» зі згадками про Терехтемирів та гравюрою його виду. Цю гравюру часто передруковують, але при цьому ніколи не вказують, що це – фантазія німецького гравера, яка не має жодного стосунку до реального Терехтемирова.