Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічна «битва на Синій Воді» / Жертви «Синьої Води» / Фел…

Міфічна «битва на Синій Воді»

Жертви «Синьої Води»

Фелікс Шабульдо (1987 – 2013 рр.)

Микола Жарких

Український історик (1941 – 2012) присвятив нашій темі цілу серію робіт, яку ми розглянемо у хронологічній послідовності, аби простежити зміни у поглядах автора.

1987 р.

Шабульдо Ф. М. Земли юго-западной Руси в составе великого княжества Литовского. – К. : Наукова думка, 1987 г. – 183 с.

В цій книзі автор розглядає нашу тему на с. 42 – 73, з деякими відступами у споріднені теми.

Основними джерелами Ф. Ш. помилково вважав неіснуючу «пространную редакцию Повести о Подолье» та Густинський літопис, який він помилково датував 1730-ми роками (одна тисяча сімсот тридцятими роками!). Звістки Никонівського та Рогозького (саме у такій послідовності!) літописів він помилково вважав додатковими (с. 42).

«Вітовтову» редакцію «Повісті про Подільську землю» у Лит5Л Ф. Ш. цілком помилково приписував впливу Я. Длугоша (с. 42). Слід знати, що: 1, у Длугоша ніяких слідів «синьоводського міфу» немає; 2, ніякі «литовські» літописи ніякого Длугоша не знали і не використали.

Ф. Ш. слушно погодився з тим, що оповідання про Сині Води не пов’язане з подальшим оповіданням про Поділля (с. 43).

За основу розгляду Ф. Ш. помилково узяв найпізніший і найгірший текст – Густинський літопис (с. 57). Він помилково вважав, що Никонівський (НикЛ) та Рогозький (РогЛ) літописи є доповненнями запису ГЛ1 (с. 58).

Ф. Ш. помилково вважав, що запис РогЛ про напад литви на Коршев стосується Коршева на Сосні, відомого виключно зі «Списку руських міст» (с. 62). Насправді як Бистра Сосна, так і тим більше Тиха Сосна знаходяться на південь від області географічних знань Рогозького літописця, а запис, як я вказав вище, треба відносити до Корчеви на Волзі, котра лежить в центрі області географічних знань літописця.

З цієї помилкової прив’язки Коршева Ф. Ш. виводив грандіозні наслідки:

Влітку 1362 р. під час походу до Коршева – одного з найбільш висунутих на південний схід руським городів, Велике князівство Литовське заволоділо слідом за Брянськом та Києвом територією південної частини Чернігово-Сіверської (з центрами Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Путивль і Курськ) і більшою частиною пограничної з нею Переяславської земель (с. 62).

Все це – чиста фантастика, навіть не наукова.

Ф. Ш. помилково витлумачив дату РогЛ – осінь 6871 року – як період від 24 вересня по 25 грудня 1362 року (с. 66). Ф. Ш. не знав, що осінь починається 1 вересня, і помилково відносив її початок до 24 вересня. Також Ф. Ш. не знав, що осінь закінчується 30 листопада, і помилково відносив її закінчення на 25 грудня. Ф. Ш. не знав, що дати РогЛ – березневі, і помилково вважав цю дату вересневою.

Ф. Ш. процитував опис битви у Стрийковського (у нас – епізод 1-4) і вважав його повністю достовірним, виводив із цього опису якийсь «стратегічний та тактичний досвід», який буцімто був використаний у Куликовській битві (с. 69). Як тактичні фантазії відставного жовніра 16 ст. могли вплинути на тактику в Куликовській битві – я не можу зрозуміти.

Остаточний висновок Ф. Ш. звучить ще масштабніше:

Внаслідок розгрому ординців у битві у Синіх Вод межі підвладної Орді території у північно-західному Причорномор’ї були відсунуті до прибережної зони в пониззі Дністра й Південного Бугу, а на Дніпрі – до його порогів […] Розгром трьох західних орд в битві у синіх Вод був наслідком політичної співпраці литовської знаті з боярством південно-західної Русі на антиординській основі (с. 72).

Все це, безумовно, помилково.

Таким чином, розглядувана книга Ф. Ш. не внесла нічого позитивного у розуміння нашої теми. Основний недолік автора – якась дитяча довіра до всього, що було написано кимось і колись. Автор не мав ніякого поняття про те, що пізніші літописи запозичують свої записи з раніших літописів, про поділ джерел на першоджерела і залежні від них вторинні джерела, про необхідність критики джерел. Тому цю роботу можна віднести в донаукову історіографію, попри її відносно пізній час і попри присудження автору вченого ступеня кандидата історичних наук (1983) саме за цю книгу.

1996 р.

Шабульдо Ф. М. : маловідомі та незнані аспекти. – Український історичний журнал, 1996 р., № 2, с. 3 – 15.

Новий підхід, запропонований Ф. Ш. в цій статті, полягає в наступному:

Мова має йти не про один похід і одну битву біля Синіх Вод, а про широкомасштабну воєнну кампанію 1362 р. Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського проти Золотої Орди на південноукраїнських землях. Вона складалася з двох воєнних акцій: 1, походу, в результаті якого було здобуто Коршев; 2, походу, під час якого відбулася битва на Синіх Водах і спустошення Білобережжя (с. 4).

Тут все було би правильно, якби: 1, не заплуталась не до речі Золота Орда і південні землі; 2, події були датовані 1363 роком, а не 1362; 3, обидва повідомлення розглядались як епізоди литовсько-тверських відносин; 4, вони оцінювались як незначні за силами учасників, територіальним розмахом і наслідками. «Не Рабінович, а Хаймович; і не «Волгу», а 100 рублів; і не в лотерею, а в преферанс; і не виграв, а програв…»

У ранжування джерел Ф. Ш. вніс певні зміни. Тепер на першому місці стоїть РогЛ, далі – НикЛ, потім – Стрийковський. Це не завадило помилитись у дані друкування РогЛ – 1925 рік (с. 5).

Якимось непорозумінням виглядає тут згадка Тверського літопису, з посиланням на роботу Р. К. Батури, надруковану литовською мовою (с. 3). Я, звичайно, знав, що в Тверському літописі нічого по нашій темі нема, але все ж таки учнівським звичаєм перевірив. Якщо дорослі так кажуть…

Доповідаю: у Тверському літописі маємо лакуну, яка починається на початку статті 6871 року і триває до середини статті 6876 року [ПСРЛ, 1863 р., т. 15, стб. 428]. Отже, ми не можемо знати, чи був там якийсь текст про Синю Воду, чи ні. Якщо це – «незнаний аспект», слід запитати – незнаний кому?

Ф. Ш. твердив, що «відомості тверського літописного джерела доповнює Мацей Стрийковський» (с. 5). Ми бачимо, що тут криється велика помилка, яка походить від Густинського літопису (не названого в цій статті). Треба було би ще довести, що обидва повідомлення стосуються однієї події (як ми бачили вище, це зовсім не так).

Намагання Ф. Ш. реабілітувати Стрийковського проти слушних закидів попередніх істориків (зокрема М. Дашкевича) у фантазуванні виглядають непереконливо:

Є певні підстави вважати її не прикрашеним фантастичними вимислами переказом загальновідомих літописних звісток, як вважало багато істориків 19 і 20 ст., а ще одним рідкісним, самостійним і важливим джерелом про маловідому подію (с. 6).

Якщо Ф. Ш. мав «певні підстави» – так і розповів би нам, які ж саме, і ми би знали. Але він їх не назвав, тому залишається думати, що таких підстав не існує.

Далі Ф. Ш. розглянув звістку «Списку руських городів» про Коршев на Сосні намагався показати, що тут малась на увазі Тиха Сосна (с. 7 – 10). Все це дуже непереконливо, перш за все через те, що цей загадковий Коршев геть не згадується в пізніших джерелах. До того ж ще треба довести, що Рогозький літописець мав на увазі саме цей, практично не відомий пункт десь у Подонні (яке – повторю – було для нього уповні «землею незнаємою»), а не Корчеву на Волзі в межах Тверського князівства. А у статті Ф. Ш. те, що вимагає доведення, узято як аксіоматичний висхідній пункт.

Загальний висновок Ф. Ш. звучить так:

Удар, завданий влітку 1362 р. литовсько-руським військом по лінії з’єднання правого (західного) крила Золотоординської держави з її центром, мав далекосяжні наслідки. Найзначніших і непоправних втрат зазнало саме західне крило Золотої Орди, найбільше розвинуте в економічному і соціальному відношеннях (с. 12).

Цей грандіозний результат, однак, ніяк не випливає із тексту статті. Навіть якщо прийняти усі викомбіновані автором «походи Литви», що маємо в сухому залишку? Завоювання незначного, нікому не відомого містечка десь на Дону (руського містечка, не золотоординського) і спустошення якогось Білобережжя (від локалізації якого автор ухилився) – це непоправні втрати для Золотої Орди?

1998 р.

Шабульдо Ф. М. Синьоводська проблема : можливий спосіб її розв’язання. – К. : 1998 р. – 85 с.

У брошурі надруковано три статті, присвячені «синьоводській проблемі».

1. Литовська «Задніпрянщина»: незнаний аспект синьоводської проблеми. – с. 5 – 50.

В основу статті була покладена доповідь «Литовська Задонщина 1362 р.», виголошена в 1994 р.; доопрацьована доповідь була надрукована в «Українському історичному журналі» в 1996 р., і її ми розглянули вище. У брошурі журнальний текст доповнено, так що до с. 21 текст брошури повторює текст журнальної статті (до с. 10 включно), а далі йде доповнення, яке варто розглянути.

Починається доповнення з нової апології Стрийковського:

Відтак маємо всі необхідні підстави для того, щоб сприймати повідомлення «Хроніки» Мацея Стрийковського як ординське за своїм походженням, достовірне і докладне джерело інформації про литовську «Задніпрянщину» […] Ольгердове військо мало вирушити з Києва […] просунутись досить далеко на південь Дніпровсько-Донського межиріччя й досягти місця найбільшого зближення Волги і Дону біля Переволоки, а далі й гирла Дону, десь поблизу Азова. Тільки рухаючись таким маршрутом, можна було прогнати ординців «аж до Волги», Азова і в Крим (с. 21).

Все це, ясна річ, не витримує ніякої критики. «Ординських джерел» оповідних, як відомо, не існує ніяких, але навіть якщо вимріяти собі його існування, то воно могло б розповідати тільки про дії татар, але ніяк не литовців. Про такі дрібниці, як мова, котрою мало б бути написане це міфічне джерело, і про його письмо, говорити уже не доводиться. Голому злодій не страшний…

Фантазія Ф. Ш., розростаючись crescendo, уже не вдовольняється походом на Тиху Сосну, і вимагає мити чоботи в Індійському океані марширувати аж до Переволоки й Азова.

З другого боку, в особі Стрийковського Річ Посполита явно втратила свого Мольтке чи Шліффена. Не каноніком йому слід було би бути, а начальником Генерального штабу. На цій посаді, розмірковуючи, як вигнати татар за Волгу, справді було би варто розпланувати кампанію саме так, як реконструює Ф. Ш. Але ж нас цікавлять події 14 ст., а не стратегічні марення 16 ст.!

Далі Ф. Ш. знову звертається до питання хронології подій і – о диво! – правильно перераховує дату РогЛ 6871 р. в 1363-й рік. І слідом знову збивається на манівці, пишучи, що похід на Сині Води відбувся наприкінці вересня – на початку жовтня 1362 року (с. 21), а в НикЛ віз написаний під 6871-м вересневим роком (с. 22). Все це повністю помилково.

Далі до кінця статті йде аналіз політичної ситуації в Орді в 1362 році, який, на моє переконання, не має відношення до нашої теми, тому розглядати його я не буду.

2. Концепція Синьоводської битви В.Б.Антоновича і вітчизняна історіографія. – с. 51 – 66.

Ця стаття була надрукована раніше [“Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича”, К., 1996 р., с. 132 – 145], але я мав нагоду її прочитати у цій брошурі.

В заслугу Антоновича Ф. Ш. поставив визначення дати битви як 1362 рік (с. 53) – як ми бачили, помилкове, але єдино можливе з тими джерелами, які мав Антонович. Ф. Ш., маючи РогЛ, міг би дату поправити і відзначити невільну помилку Антоновича, але він цього ніколи так і не зробив за всі 30 років роботи над темою. (Хоча мені знадобилось цілих три дні для складання порівняльної таблиці РогЛ і перевірки наявних там точних дат, які виявились березневими. Ну, це так, довідково…)

Окрім Антоновича, у статті проаналізовано погляди М. П. Дашкевича, Н. М. Молчановського та М. С. Грушевського. Нагадаю, що всі їх погляди – помилкові і зумовлені помилкою М. М. Карамзіна, який побачив у Синій Воді Синюху, задавши невірний контекст (українсько-подільський) всім наступним дослідженням.

Ну, в такому товаристві помилятись якось не дуже сором…

3. Мацей Стрийковський як історик Синьоводської битви. – с. 69 – 84.

Ця стаття грунтувалась на доповіді, виголошеній у 1997 році, і пізніше була надрукована ще раз окремо [Шабульдо Ф. М. Мацей Стрыйковский как историк Синеводской битвы. – “Kulturu sankirtos”, Vilnius, 2000].

Найцікавіше для нашої теми – співставлення ранньої книги Стрийковського «Про початки Литви» з його ж пізнішою «Хронікою». Виявляється, що в ранньому тексті Стрийковський уявляв собі рух литовського війська двома загонами – одне йшло на Канів, а друге – на Черкаси (с. 70; я не мав змоги перевірити цитату за текстом самого Стрийковського, як то слід було б зробити).

У «Хроніці» Стрийковський, зміркувавши, де лежить Канів, а де – Черкаси, об’єднав ці два загони в один. Своя рука – владика, хіба ні? Кожен начальник Генерального штабу мусить обмірковувати різні плани кампанії…

Слід знати також, що в ранній книзі Стрийковського похід датовано 1329 роком, а у пізній – 1331 [Гедзь Т. : нове джерело інформації про місце битви на Синіх Водах. – Київ: 2015 р.]

Для мене це співставлення однозначно промовляє за тим, що ніякого «джерела» у Стрийковського не було, окрім того невичерпного джерела, котре зветься творчою фантазією. Він компонував подробиці, включаючи хронологію, так, як йому видавалось зручніше, не журячись жодними додатковими міркуванням. Зрештою, Лев Толстой чотири рази переписував «Війну і мир» – йому, виходить, можна?..

«Повість про Подільську землю» помилково атестована як «офіціозна», ще й створена у «бюрократичних колах Великого князівства Литовського» (с. 69). Все це помилково. Великий князь Сигізмунд в акті з 15 жовтня 1432 р. зрікся права на Поділля – ось така була офіційна позиція. Бюрократії ж у Великому князівстві Литовському ніколи не існувало, як і в пізнішій Речі Посполитій.

Для апології Стрийковського Ф. Ш. наводить таке міркування:

Той факт, що Торговиця названа у «Хроніці» першою серед міст, визволених з-під влади ординців в результаті Синьоводської битви, виявляється історично правдивим, оскільки Торговиця колись і була тим замком, поблизу якого сталась ця битва [і далі при Книгу Большому чертежу] (с. 75).

Тут Ф. Ш. помилково ототожнив Торговицю Стрийковського (Ольвію, як я уже зазначив вище) і сучасну Торговицю проти Новоархангельська. Вивчайте матеріальну частину, панове, бо не буде діла!

На с. 76 в черговий раз помилково повторено, що РогЛ дає дату 1362 рік (с. 76).

Позитивним в цій статті є мовчазна відмова автора від «ординського джерела» про похід на Азов, про яке йшлося вище, на с. 21. Натомість витягнуто на світ божий «історичні перекази татар Добруджі» (процитовані вище, с. 77).

Я цілком серйозно ставлюсь до записів Стрийковського там, де він виступає самовидцем, наочним свідком, в тому числі і до цього запису. Але це не значить, що такі відомості не треба критично перевіряти.

Одне тільки видовище «татар», які, 1, говорять слов’янською мовою, 2, ведуть осілий спосіб життя, 3, розводять виноград та гарбузи – може навести на думку, що це власне українці (можливо, переселені за Дунай як полонені татарами).

Переказ, як ми пам’ятаємо, полягає в тому, що предків оцих-о «татар» Литва вигнала з Поділля. Але Литва – це не обов’язково Ольгерд, і Поділля – не обов’язково Кам’янець чи Смотрич. Українські козаки за державною приналежністю – це теж Литва, і річки Саврань та Ягорлик – це теж Поділля. Якщо припустити, що інформатор Стрийковського мав вік 20 років, і припустити, що переселення сталось в 1565 році (за 10 років до поїздки Стрийковського), то вийде, що його батьків вигнали з Поділля. А батьки – хіба не предки? Предки – це не конче 200 чи 250 років, могло бути і менше. Розглядаючи це повідомлення, ми повинні врахувати всі можливі варіанти, не підтягаючи його штучно до потрібного нам епізоду.

Той факт, що Стрийковський вставив оцей запис у середину оповідання про Синю Воду, нас ні до чого не зобов’язує.

Всі ці міркування лежать на поверхні, і просто дивно, чому Ф. Ш. до них не додумався.

Слід знати, що ця брошура викликала іронічну рецензію Олени Русиної [Русина О. Синьоводська “Задонщина” : історична першість чи історіографічний гібрид ? – Український гуманітарний огляд, 1999 р., т. 1, с. 178 – 189], котра стала досить помітним явищем в історії синьо-водо-знавства.

Починає вона з цитати з Дмитра Туптала (Ростовського): «Стрийковський бредив, а ти побрежуєш» (с. 178). Слушна оцінка, яку треба пам’ятати усім апологетам Стрийковського!

Стрийковський на сторінках своєї «Хроніки», по суті, «подвоїв» Синьоводську битву, двічі розповівши про Ольгердів похід на трьох татарських князів (в одному випадку йшлося про вповні історичного Ольгерда, в другому – про вигадану особу, Вітовтового воєводу Ольгерда, а саму подію було перенесено на Дон) (с. 180 – 181).

Стрийковський, завжди охочий до вихваляння литовських воєнних тріумфів, не стримуючи фантазію професійним чуттям, описав у деталях перебіг самої баталії та її вражаючі наслідки […] Немає ані найменшого сумніву, що перед нами – літературна фікція (с. 181)

Ідея «єдиного стратегічного задуму» двох литовських кампаній є суто здогадною, оскільки в самій літописній нотатці важко вгледіти бодай якийсь зв’язок між захопленням Коршева і «воюванням» Ольгердом Синьої Води і Білобережжя (с. 185).

Ось приклади тверезих оцінок, яких ми чекали від синьо-водо-знавців… і не дочекались. Русина у принагідній рецензії виявила краще розуміння сути питання, ніж вузькі фахівці, які писали на цю тему до неї… та й після неї.

Ф. М. Шабульдо дав відповідь на цю рецензію [Шабульдо Ф. Чого не схотіла або не змогла помітити моя рецензентка. – Український гуманітарний огляд, 1999 р., т. 2, с. 198 – 220], котра стала першою «відповіддю рецензенту» на сторінках «Українського гуманітарного огляду». Відповідь, написана у тоні «сам ти дурень», у фатальний спосіб заважила на всьому журналі – скільки я потім не читав в «Огляді» відповідей рецензентам – всі вони були варіаціями на тему «сам ти дурний». Оскільки відповідь не містить нічого для з’ясування самого питання про Синю Воду, я її розбирати не буду.

Шабульдо Ф. М. Возвращаясь к синеводской проблеме : о некоторых результатах и последствиях антиордынской кампании великого княжества Литовского в 1362 г. – “Славяне и кочевой мир”, М., 1998 г., с. 145 – 146.

Цієї короткої статті (мабуть, тез доповіді) я не читав.

2000 р.

Шабульдо Ф. М. й перші дослідники про похід Ольгерда на Сині Води і Білобережжя. – “Україна в центрально-східній Європі”, К., 2000 р., вип. 1, с. 57 – 74.

В цій статті Ф. Ш. на першому місці слушно поставив РогЛ, а НикЛ вважав залежним від РогЛ (с. 57). Але дата події у статті – 1362-й рік, а не 1363-й, як має бути. Тобто навіть з мінімальною інформацією РогЛ дослідник ніяк не міг дати ради.

Міфічні «спадкові права ординських князів на Поділля» Ф. Ш. прийняв без застережень (с. 58).

На с. 59 Ф. Ш. слушно зазначив дефект механічної зшивки на початку пізніх списків ППВ і зазначив особливу редакцію Лит5Л (у мене – «Вітовтову» редакцію), але повторив помилкове твердження, нібито редакція виникла під впливом Длугоша.

Далі Ф. Ш. переповів погляди Ф. Сушицького на ППЗ, називаючи його Теофілом Сушицьким (с. 59; ніхто не сказав Ф. Ш., що Сушицького звали Феоктист / Теоктист…).

І після рецензії Русиною Ф. Ш. продовжував наполягати на цінності «Хроніки» Стрийковського для даної теми (с. 61 – 62), тобто наполягав на своїй давній помилці.

Джерельну основу розповіді Стрийковського складають історичні перекази татарських мешканців Добруджі (с. 62).

Я (замість Ф. Ш.) розглянув ці перекази (власне, один переказ) і показав, що немає особливих підстав пов’язувати його з подіями 200-250-річної давнини. Те, що ніякий усний переказ не може містити маршрута походу, очевидно всім, окрім нашого автора.

Розповідь Стрийковського про похід на Дон Ф. Ш. помилково вважав окремим, також достовірним, епізодом (с. 63).

Наступні кілька сторінок (67 – 67) присвячені Густинському літопису, у якому Ф. Ш. помилково побачив незалежне «київське джерело» про ці події (с. 68).

Всі свідчення Яна Длугоша про Поділля 2 пол. 14 ст. узгоджені з офіційною позицією Польського королівства і подані у творі в такий спосіб, що своїм змістом заперечують литовську версію (с. 69).

Длугош народився в 1415 році, отже, свідком подій 2 пол. 14 ст. не був – тут Ф. Ш. помилився. Даних про Поділля в його творі за 2 пол. 14 ст. немає, і в цьому Ф. Ш. помилився. Виклад виступу на сеймі 1448 р. у Длугоша виразно показує, що поляки не мали зеленого поняття про якусь «литовську версію».

Отже, в цій статті Ф. Ш. повторив усі свої старі помилки і не додав до них нічого нового і правильного.

2003 р.

Шабульдо Ф. М. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації. – «Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії 14 ст.», К., 2003 р., с. 8 – 26. (Ця стаття перевидана у збірнику: , К., 2005 р., с. 9 – 27).

В цій статті Ф. Ш. не вніс нічого нового у порівнянні з попередніми, наступила явна «криза жанру». Тут ми бачимо всі ті моменти, які уже відзначені в попередніх працях – і «офіціозний характер» ППЗ, написаної в «бюрократичних колах» Великого князівства Литовського (с. 9, за виданням 2005 р.), і скаргу на недооцінку «поодиноких, зате надзвичайно важливих даних актового матеріалу» (с. 11), і ототожнення Коршева з РогЛ із Коршевом на Тихій Сосні (с. 15), і «вересневий 6871-й рік» у РогЛ (с. 15), і віднесення публікації РогЛ до 20-х років 19-го (дев’ятнадцятого, не двадцятого) століття (с. 16 – з цією публікацію Ф. Ш. якось особливо не таланило, бо він жодного разу не зміг назвати її правильної дати. Мабуть, ніхто не сказав Ф. Ш., що дата публікації зазначається на титульному аркуші), і місто Синю Воду – Торговицю в Кіровоградській області як місце битви (с. 17).

Все це, повторюю, вже було сказано автором раніше. Які ж його висновки?

Нове трактування синьоводської проблеми, потребує, звичайно, і нових підходів до оцінки такої принаймні східноєвропейського масштабу і значення політичної події, якою безперечно була антиординска кампанія Великого князівства Литовського 1362 р. […] Події 1362 р. потягли за собою визволення населення центральної України від обтяжливої регулярної данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої були відсунуті у північно-західному регіоні Причорномор’я до прибережної зони у пониззі Дністра і Південного Бугу, а на Дніпрі – до його порогів (с. 20 – 21).

Як бачимо, crescendo зупинилось перед визнанням битви подією планетарного масштабу.

2013 р.

Шабульдо Ф. М. . – История и современность (Волгоград), 2013 г., № 1 (17), с. 69 – 89 (доступ до повного тексту обмежений).

Ця стаття була опублікована уже після смерті автора. Я її не читав.

Загальний висновок дуже сумний. Хоча Ф. М. Шабульдо присвятив цілих 30 років вивченню трьох рядків джерельного тексту, він не вніс в їх розуміння нічого нового і вірного, повторюючи всі застарілі помилки, які нагромадились в історіографії теми. «Битва на Синіх Водах» стала для нього idée fixe – його статті на інші теми дуже нечисленні. Але постійне «лупання цієї скали» так ні до чого і не привело. Маємо «жертву Синьої Води» в чистому вигляді.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 209

Модифіковано : 5.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.