Походи Вітовта на південь
(1397 – 1398 роки)

Микола Жарких

В 1397 – 1399 роках Вітовт здійснив три походи на землі, що лежали на південь від території Великого князівства Литовського. Із них тільки останній, який закінчився поразкою Вітовта на Ворсклі, висвітлено в кількох сучасних джерелах. Натомість про походи 1397 і 1398 років згадують тільки німецькі літописці.

В статті дано переклад відповідних уривків, аналіз їх джерельної вартості і реконструкцію ходу подій.

В кінці 14 ст. в Марієнбурзі (столиці Тевтонського ордену) писав свій літопис Йоган фон Посільге, а в німецькому місті Любеку – Дітмар з Любека. (Називаю ці твори літописами, оскільки вони мають поділ на річні статті.) Посільге довів свій літопис до 1405 року, а Дітмар помер у 1395 році, після чого його твір було продовжено до 1400 року (я вже трохи писав про них у зв’язку із «Синьою Водою»). В обох літописах ми маємо два фрагменти, які стосуються нашої теми. Я думаю, що записав ці звістки Посільге (Марієнбург віддалений від Вільни на 430 км), а продовжувач Дітмара переписав у нього (Любек віддалений від Вільни на 950 км, тому можливість отримати інформацію прямо з Литви, проминувши Орден, вважаю неймовірною).

1397 р.

Отже, у Посільге в статті 1397 р. є запис за 8 вересня 1397 р., а у продовжувача Дітмара – за 25 грудня, після чого йде наступний епізод:

In deme sulven jare do leet de keiser der Thatern grothe vorvolghinghe van sinen mannen, wente se wolden ene van der herscap vordriven. Des loch he in Lettowen to enen vorsten der Lettowen, de heet Alexander, een mechtig unde clok here; de besamelde ute Lettowen unde uthe Tathern, de noch erme heren gunstich weren een grot heer unde toch mit dem volke al Thateren dore lette vor Capha, unde venk unde stoch doet unde bedwank se to male. Also makede he vele Tatheren underdanich den Lettowen [Scriptores rerum Prussicarum, 1866, , S. 216].

Мова цього літопису – середня нижньонімецька, але дуже важка для розуміння, багатьох слів немає в жодному словнику. Навіть сам видавець – Е. Штрельке – в одному місці зазначив: «А що ті слова значать – я не міг дошукатись» (S. 231). З перекладом мені допоміг знавець індоєвропейських мов Валентин Стецюк, але він застеріг, що фрагмент, набраний курсивом, геть незрозумілий, і там дано скоріше реконструкцію тексту, аніж переклад:

В тому самому році потерпів імператор татар великі переслідування від своїх людей. Тому втік до Литви, до одного литовського князя, який називався Олександр, могутнього і щасливого (?) пана, котрий зібрав з литовців і татар, які ще залишалися вірними своєму панові, велике військо і вирушив з ним у слушний час на війну; і пішов з усім татарським народом, і зупинився перед Кафою і повернувся і побив їх (погрожував ув’язненням?) і змусив підкоритися правосуддю (? владі?). Так що зробив він багато татар литовськими підданими.

Цей текст – однаковий в обох літописах, і після нього однаково починається стаття 1398 року, тобто запис – останній у статті 1397 р.

Подібний текст містить під 1397 р. писаний в Любеку літопис псевдо-Руфуса:

In deme sulven jare quam der Thataere keyser genomet Mosathan to hertich Vytolde in Lettowen und clagede em, wo he jamerliken vorvolret worde, van sinen undersaten de ene vordryven wolde[n] uthe syme lande. Das untbarmede hetrich Vytolde vyl sere; he sammelde eyn grot heer van den Lyven und Rutzen und ock van den (Tarteren offt) Thateren, de erme keysere noch gunstlich weren, und toch mit deme heere in Thaterien wente to Capha, und vorherede alle de land mit rove, brande, und doetslage. He vingh ock alle de vorsten und eddele lude, de aun deme ryke weren, und leet nicht aff van der vorvolginge, beth dat he bedwungen hadde alle de lans und underdanich gemaket erme keysere [ibid.]

Цей текст трохи ясніший:

У тому самому році прибув татарський імператор на ім’я Мосатан до князя Вітовта у Литву і поскаржився йому, що він жалюгідно переслідуваний своїми підданими, які прогнали його від влади над своєю країною. Князь Вітовт дуже змилосердився; він зібрав велике військо з лівів і русів і також тих татарів, які залишалися вірними високоповажному імператорові і потягнув з військом в Татарію, прийшов до Кафи і спустошив усю країну грабунками, пожежами і вбивствами (?). Він подав натяк також усім князям і значним людям, які були при владі, і не піддав їх переслідуванням, а змусив стати ленниками і зробив підданими шановного імператора.

На жаль, про цього Руфуса і його хроніку відомостей майже немає. Маленьку статтю присвятив йому (1789 – 1832) у другому томі його видання любецьких хронік [Lubeckischen Chroniken in niederdeutscher Sprache. – Hamburg: F. Perthes, 1830, , S. 15 – 17]. В цьому ж томі надруковано частину цієї хроніки за 1400 – 1430 роки [S. 457 – 577]. Фрагменти з ранішої частини опублікував, як ми бачимо, (1834 – 1869) у примітках до тексту Посільге. Чому Штрельке назвав це джерело псевдо-Руфусом (so genannte Rufus) – я з’ясувати не зміг. Отже, питання походження цього тексту та його співвідношення з текстами Посільге й продовжувача Дітмара залишається для подальших студій.

1398 р.

В статті 1398 року є запис (однаковий у Посільге та продовжувача Дітмара) за 15 липня 1398 року, після якого йде наступний епізод, також однаковий в обох хроніках:

Wytolt zeoch off dy Tattern mit macht. Item in desim zomir ecog Wytowt mit eyme groszin here von Littowin, Russin und christin, und forin etliche mete von Pruszin, adir ir was nicht vil; und czogin hin ken Tatern wol IIc myle jensit der Wille; und buwete eyn hus of den Nepper das flys, und die land dorumb irgobin sich im. Das hus wart gebuwet von leyme [Lehm] und steynen bynnen IIII wochen und his dis bus Sente Johannesburg [ibid., S. 222].

Вітовт часто ходив на татар з силою. Того ж самого літа князь Вітовт з великим військом з литовців, русів та християн, та з певним числом з Прусії (але їх було небагато), і пішов туди на татар на добрих 200 миль поза Вільно; і побудував замок внизу (?) на ріці Дніпрі і тому земля (країна) підкорилися йому. Замок був збудований з глини з камінням упродовж 4 тижнів і названо цей замок городом святого Іоана.

Після цього епізоду тексти хроністів розходяться, у Посільге далі маємо запис, датований 5 жовтня 1398 року.

Отже, співвідношення розглядуваних текстів можна представити у вигляді наступної стемми:

Стемма запису про похід 1397 р.

Реляцію про похід 1397 року первісно записав Й. Посільге в Марієнбурзі. Від цього не збереженого латинського тексту походить німецький переклад псевдо-Руфуса, виконаний у Любеку (повніший та ясніший) та німецький переклад літопису Посільге (тут запис скорочено і зіпсовано, і в такому вигляді він переписаний і продовжувачем Дітмара).

Цей останній переписав обидва процитовані фрагменти дослівно (в двох уривках ми маємо цілих шість варіантів написання слова татари, і всі ці характерні написання співпадають; тому не може бути мови про незалежний переклад чи опрацювання).

Натомість у псевдо-Руфуса ми маємо інший німецький переклад того ж самого запису Посільге. Інший – тому що він дає 4 варіанти написання слова татари, жодне з яких не співпадає з поданими у Посільге! Інакше пишуться слова Вітовт, русини. Тільки тут ми маємо ім’я татарського царя, якого немає у Посільге; також більша ясність тексту псевдо-Руфуса наводить на думку, що у Посільге цей запис подано у скороченні, мабуть під час перекладу, і при цьому зіпсовано зміст.

Аналіз звісток

Спробуємо тепер розібратись, що ж написали наші німці.

В усіх повідомленнях події подані з точки зору Вітовта, литовців. Мабуть, в обох роках було використано повідомлення німців, які брали участь у походах Вітовта. Компетентність цих інформаторів не виглядає надто високою, не видно, щоб вони стояли близько до керівників походів. Скоріше вони були їх рядовими учасниками.

Незалежної інформації для перевірки датування описуваних подій ми не маємо, тому нам залишається покластись на хронологію подій, представлену в літописах. Я не бачу підстав переносити ці події з одного року в інший, об’єднувати їх, чи вважати один запис відлунням іншого. Всі ці сумніви були би доречними, якби ми мали записи пізніших авторів, котрі погано уявляли собі хід подій і справді могли їх раціоналізувати по-своєму.

Також відсутність більш конкретного датування в записах 1397 року сама по собі не може бути підставою думати, що тут викладено події кількох років. В записі 1398 року маємо цінне уточнення, що похід відбувся влітку.

Обидва повідомлення 1397 року згідно говорять, що татари вигнали свого царя. Ніяких подробиць про це інформатор не знав. Його ім’я у псевдо-Руфуса – Mosathan – можна розуміти з титулом як Мосат-хан (Мозат-хан) або без титула як Мосатан / Мозатан. Перегляд імен царевичів з дому Джучі [Войтович Л. В. Нащадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. – Львів: 2004 р.] нічого не дав, ніяких відносно подібних імен там нема. Якщо відкинути голосні й залишити приголосні, будемо мати ім’я М-с-т-[н], що нагадує хіба Мустафу. Таким чином, треба визнати, що це ім’я безнадійно зіпсоване (ще до некомпетентності інформатора).

З інших джерел ми знаємо, що до Вітовта утік цар Тохтамиш, але розглядувані літописи не дають нам в цьому додаткової опори.

Певні утруднення ми маємо зі складом коаліції. Два записи 1397 року збігаються тільки в тому, що до неї входили татари, які лишились при царі. Посільге називає першими литовців (природно), натомість у псевдо-Руфуса тут стоять явно помилкові ліви. Також псевдо-Руфус називає русів, котрих немає у Посільге. Руси були постійними учасниками усіх скільки-небудь значних війн литовських великих князів, тому їх відсутність у Посільге можна вважати скороченням первісного тексту.

Напрямок походу 1397 року окреслено назвами Татарія і Кафа. Як інформатор, а з ним і літописці уявляли собі Татарію – сказати не можна, на європейських картах 16 ст. Татарія тягнеться аж до Тихого океану, займаючи всі північно-східну частину Азіатського континенту (перша мені відома – «Татарія» з атласу Ортелія 1570 р.). Тому залишається Кафа – сучасна Феодосія.

Чи справді Вітовт дійшов аж до Кафи? Італійські джерела повністю мовчать про дії Вітовта чи взагалі литовських військ у регіонах їх спостережень, тобто в районах колоній і на торговельних шляхах. Між тим поява литовського війська у Криму чи навіть поблизу Чорного моря повинна була би пробудити у генуезців ідею – використати їх проти венеціанців (а у венеціанців – ідею використати їх проти генуезців). Але ніяких політичних комбінацій такого роду не виникало, так само як не маємо ми відомостей і про дипломатичні зносини Великого князівства Литовського з італійськими чорноморськими колоніями.

Тому залишається припустити, що назва Кафа в даному випадку означає похід із Вільни кудись на південь, де інформатор не знав ніяких географічних назв окрім Кафи. Це узгоджується із зазначеною нами малою компетентністю інформатора.

В обох варіантах повідомлення 1397 року немає ані слова про битву (це особливо виразно видно на тлі оповідань тих самих літописів про похід 1399 року, де постійно трапляється слово stryde / stride – битва). Там ідеться про похід по татарській землі та її спустошення.

Наслідки цього походу представлені у псевдо-Руфуса та Посільге цілком по-різному. Псевдо-Руфус представляє справу так, що Вітовт добився реституції скинутого царя, про що мовчить Посільге.

Далі виникає складне питання – які овочі мав Вітовт з цього походу. Із псевдо-Руфуса можна вивести, що Вітовт примусив татар підкоритись своєму цареві, а цього царя зробив (чи вважав) своїм ленником, підданим; і в такий спосіб Вітовт став паном над якоюсь частиною татар. Але можна зрозуміти цей текст і так, що Вітовт примусив частину татар служити безпосередньо собі, а не татарському царю (так написано і у Посільге).

Думаю, що тут однозначної відповіді бути не може, можливо, навіть тому, що ці підданські / ленні / службові відносини не було до кінця ясними і самим правителям. Але розглядувані тексти не дають підстав говорити, що Вітовт полонив якусь значну групу татар і переселив їх до Литви.

Отже, можна думати, що в 1397 році Вітовт пішов назустріч проханню скинутого татарського царя і вирушив у похід з метою відновити його владу. Він дійшов до місця, де перебували татари, і примусив їх підкоритись цареві, якого Вітовт міг вважати своїм васалом. Мабуть, ідея полягала в тому, що далі до цього царя приєднаються інші татари, і він опанує усю Орду.

Куди був направлений похід – вирішити однозначно не можна. Татар найпевніше можна було зустріти в степах, які тягнуться смугою шириною 250 – 300 км з південного заходу сучасної України на схід – північний схід. При цьому не слід забувати, що ще в 19 столітті ці степи видавались сучасникам безкраїми, неозорими («і тільки на третій день почалась земля Опанаса Марковича Чобота»), так що заглиблення у степ на 1 – 2 денних переходи (30 – 60 км) можна було вважати певним досягненням.

На мою думку, похід в напрямку Кафи міг бути направленим у басейн Бога або Дніпра, і він не надто заглиблювався у степ (хоча не можна виключити, що і до степів Вітовт не дійшов, зустрівши потрібних йому татар десь у лісостеповій зоні, на території сучасних Вінницької – Черкаської – Полтавської областей). Але не треба легковажити тим фактом, що в будь-якому разі Вітовт зі своїм військом вступав на територію Золотої Орди, і виправданням тут служив татарський цар, який їхав разом з Вітовтом.

Певний інтерес в зв’язку з цим походом становить знахідка срібного дирхема, карбованого в Криму в 800 році Хіджри від імені Тохтамиша [Лебедев В. . 3. Монеты времени Токтамыша, его соперников и преемников (1375 – 1430). – Нумизматика и фалеристика, 2000 г., № 3, с. 12, монета № 49]. Вказаний рік розпочався 1 жовтня 1397 і закінчився 20 вересня 1398 року. Тому можна уявляти справу так, що Тохтамиш внаслідок походу 1397 року таки утвердився в західній частині Орди, але на дуже недовгий час; мабуть тому вказана монета відома тільки в одному примірнику, тобто була надзвичайно рідкісною.

Відновивши владу царя (мабуть, таки Тохтамиша), Вітовт міг вважати, що досягнув певного політичного успіху і забезпечив (зробив безпечними) південні кордони своєї держави. Не знаю, чи знав Вітовт ранішу політичну біографію Тохтамиша. Коли правитель Самарканда Тімур-Ленк намагався зробити Тохтамиша царем Золотої Орди, цього невдалого претендента проганяли три рази, і кожного разу Тімур мав надавати йому допомогу для наступної спроби. Та коли Тохтамиш таки утвердився в Золотій Орді, він негайно вступив у боротьбу зі своїм добродієм, котра скінчилась перемогою Тімура і поразкою Тохтамиша (я породив такого – я й уб’ю).

Тепер почесне право випирати Тохтамиша на ординський престол перейшло до Вітовта, і перша спроба, яку ми розбираємо, виявилась невдалою. Ми не знаємо ніяких подробиць, але невдовзі (можливо, ще того ж самого 1397 року) Тохтамиш знову опинився в Литві, і Вітовт знову почав йому допомагати.

Майже безсумнівно похід, описаний у Посільге під 1398 роком, слід розглядати в контексті ширшого плану Вітовта – підкорити Золоту Орду. Основним інструментом знову виступав Тохтамиш як майбутній васальний цар, але додатково було вирішено підсилити позиції Литви в регіоні будівництвом замку на Дніпрі.

Склад війська Вітовта літописець окреслив як литовців, русів (що для нас звично), але додатково ще християн і пруссів. Щоб зрозуміти, кого мав на увазі Посільге, треба проаналізувати етнічну термінологію цілого його літопису, що виходить за рамки моєї задачі. Попередньо можна припустити, що християни – це вояки з корінної Німеччини, можливо, члени Тевтонського ордену, а прусси – підкорені німцями місцеві жителі (до їх числа належав і сам літописець).

Певний додатковий штрих вносить пізніший «Сумаріум Ягайла і Вітовта» (1413 р.), в якому писар Ордену пригадав, що магістр послав на допомогу Вітовту Ебергарда Вальденфельса з 60 добрими людьми проти татар. Це – незалежне від Посільге свідчення про участь німців у поході.

Віддаль походу окреслена як 200 миль. У С. Герберштейна (16 ст.) милі в 10 км, у 7 км і у 5 км, отже 200 миль можуть відповідати віддалі від 1000 до 2000 км (італійську милю завдовжки приблизно в 1 км ми тут не розглядаємо).

Віддаль в 1000 км (1 миля = 5 км), якщо рухатись із Вільно в Київ і далі вниз Дніпром, приблизно відповідає місцю сучасного міста Запоріжжя; віддаль в 1400 км (1 миля = 7 км) перевищує довжину Дніпра і дивним чином майже співпадає з віддаллю від Вільни до Кафи. Маючи запас ходу в 2000 км (1 миля = 10 км), можна з Вільни дійти до Анкари чи Антальї (через Стамбул) або до П’ятигорська чи Астрахані (через Азов). Думаю, що з усіх цих можливостей нам слід обмежитись першою, тобто не рухатись далі Запоріжжя.

Ніяких проміжних пунктів інформатор літописця не подав (я ще раз звертаю увагу на відносно невисоку його компетентність), тому нам залишається думати, що цей замок знаходився десь між Києвом та Запоріжжям.

Матеріал будівництва – глина та каміння (без дерева) – загалом відповідає степовій зоні. Слід думати, що це укріплення було тимчасовим і складалось із валу та рову перед ним (навряд чи за 4 тижні можна встигнути побудувати муроване з каменю укріплення якогось помітного розміру).

Назва укріплення – Йоганесбург – не була пов’язана з місцевою топонімікою, але відбивала ідеологію будівничих. Нове укріплення було поставлене під захист святого Іоана (Хрестителя? євангеліста? чи якогось іншого) і мало бути опорою християнства у цьому краї. Топонімічна модель: ім’я святого + бург – запозичена від міст Тевтонського ордену (Марієнбург на Віслі, Христбург – нині Дзежгонь, ну, і Крейцбург – місто Святого хреста – на Західній Двіні).

Може бути, що як похід 1398 року в цілому, так і будівництво укріплення засвідчували намір Вітовта втягнути Орден у татарські справи, поширити його діяльність на новий терен. З тим самим рівнем вірогідності можна думати, що Орден мав намір спрямувати енергію Вітовта у безпечне для себе русло – боротьби з татарами, і задля цього надавав Вітовту певну допомогу. З тих самих позицій можна розцінювати і участь німців у поході 1399 р.

Поразка Вітовта на Ворсклі поклала край цим планам. Тимчасове укріплення на Дніпрі стало непотрібним (і утримувати його в нових умовах було неможливо), тому воно було покинуте, так і не перетворившись на поважний опорний пункт. Тому виглядає природним, що ми не маємо більше ніяких згадок про нього – існування його було занадто короткочасним.

Таким чином, в записах німецьких літописів 1397 і 1398 років ми маємо деяку інформацію про південний напрямок політики Вітовта. Її перевага – в тому, що записи зроблено невдовзі після самих подій; недолік – невелика компетентність інформаторів. В умовах повної відсутності інших джерел ці записи становлять значну цінність.

Масштаб описуваних заходів Вітовта був невеликим; вони були спрямовані на Подніпров’я; вони не супроводжувались битвами з татарами; не видно також, щоб Вітовт узяв у полон значну кількість татар і переселив їх до Литви.

У пізніших літописців і навіть у сучасних істориків ці події були сильно перебільшені. Як це сталось – ми поговоримо в наступній статті.

Слід знати, що останнім часом (у 2016 р.) деякі місцеві ентузіасти «відкрили» на нижньому Дніпрі «башту Вітовта» і навіть цим «відкриттям» литовського посла в Україні. Ідеться про винного заводу князя П. М. Трубецького, збудовану на початку 20 ст. в маєтку князя біля м-ка Козацьке на Дніпрі (нині довкола заводу виросло селище Веселе Бериславського району Херсонської області). Вся ця історія уже була описана 175 років тому:

Лаврентий Иванович

(долго глядевший в окно, вдруг вскрикивает)

Ба, что я вижу? Древность, священная древность!

(К Парамону Михайлычу, таща его к окну.)

Скажите мне, известно ли вам, когда выстроена вон эта башня?

Парамон Михайлыч

(всматриваясь)

Какая башня?.. Нешто эта голубятня?

Лаврентий Иванович

Ну, пусть по-вашему и голубятня. О русские!.. Она, должно быть, выстроена в древности? Она в чистом мавританском вкусе.

Квитка-Основьяненко Г. Ф. (1842 г.).

Незнайомство з класичною українською літературою вже не одного поставило у смішне становище…

Київ, 2 – 9 лютого 2017 р.