Матвій Стрийковський (1582 р.)
Микола Жарких
Стрийковський, розповівши про «похід Вітовта на Дон» (це оповідання ми вже розглядали), присвятив походу на Ворсклу поему:
Про другу (нещасливу) виправу Вітовта проти татар року божого 1399, а від створення світу 6906, і про царя Тамерлана або Темір-Куцю
Вітовт, будучи першою перемогою заохочений,
Несмертельною похіднею слави запалений,
Збирав військо цілий рік, хоч король з королевою
Від того його відраджали і війною домовою
[Дорікали,] котру горді крижаки розпочали,
Але Вітольдової жаги не угамували,
Бо як наперед вирішив чинити,
Не дав ані королю, ані німцям змінити.
Уклавши мир з німцями, аби йому поміч дали,
П’ятсот рейтарів збройних, котрих мужність знали,
Жмудського також шляхту Вітовт всю підняв,
Бо маючи мир з Прусами, добре собі дбав.
Братів також зібрав – князів удільних,
Аж вони злетілися як рій до матері бджільной.
Так усю міць литовську, поляків по тому
Мав готову к бою на поміч святому.
Граф Рафал з Тарнова і Спитко з Мельштина,
Краківський воєвода, і Ян з Гловачина,
Мазовецький воєвода, Шамотульський мужній,
Остророг загін мав в зброї світлій, кінний.
Ян Домбровський, Варшицький, Доброгост, Міхоцький,
Пилік, Вокаш і Соха воєвода плоцький
Іншої шляхти немало, всі ік Вітовтові
Прибули на поміч, божому вождеві.
На той час цар Тамерлан панував в Азії,
Пан усіх орд татарських, Понту, Віфінії;
Баязет турецький з ним війну провадив,
Там сам спійманий, усе військо стратив.
Тамерлаy, його скувавши ланцюгом золотим,
Возив його як птаха в клітці з тріумфом великим;
Турків перемігши, двісті тисяч вбитих нарахував,
Персію, Сирію, Вірменію, Мідію, Єгипет жах обійняв.
Тохтамиш цар заволзький від нього теж тікав
До Литви; також інших цариків вирізав,
Весь схід сонця опанував, аж з ним Вітовт мужній
Спробував з литовськими козаками – хто з них дужчий.
Маючи готове військо із полками,
До того п’ятдесят князів руських з поляками,
Пішов до Києва; Тохтамиш зі своїми
Загонами при нім був заволзькими.
Там біля Києва Вітовт усіх вишикував,
Тохтамиша на троні посадити обіцяв,
Вигнавши Тамерлана. Так в Татарську землю
Пішов Вітовт, задумавши знищити їх плем’я.
А коли Псло й Сулу перейшли вже ріки,
Не бачивши проти себе до опору руки,
Тільки як до Ворскли прийшли, тоді добачали,
Що по полях великі татарські війська простували.
Едигей був князем, вождем військ Тамерланових, –
Страх проникав до кісток загонів Вітовтових.
Спитка на перемови да татар послали,
Миру просячи, чого татари їм не збороняли.
Лиш молодші наші, охочі до бою,
Не хотіли (з криком лаючи старших) узяти покою.
Усі бити! бити! волали; бити, бити погань! кричали,
Будем бити, не лічити! – так вони гукали, Бити! – повторяли.
Так зухвальство одоліло, в руках шаблі голі
Держачи, а Вітовт до них ті слова веселі
Промовив: «Як я бачу вашу лицарськую цноту
І ту до бою сміливість і мужню охоту,
Серце мні віщує вашу всю звитягу
Над великістю поган; лиш спільну відвагу
Покажете – безсумнівно, пирснути їм в поле,
Будуть знати, що бували в християнській школі.
Легко їм Баязетових турків було бити,
Поганців, яких пан Бог не хтів боронити;
А нас буде боронити, бо ми – його сини
Й ту війну підносимо для його причини.
А як він нас ме боронить – хто проти нас буде?
До нічого врага кількість, здолаємо всюди!
Тільки в нього віру майте – а вже нині сміло
Бийте, коліть і рубайте ворожеє тіло!»
Так сказав. За тим потужно скочили до себе,
З криком, з гуком, аж Ехо лунало із неба,
Труби гучно грали, в бубни калатали,
Коні ржали, Гала, гала! – татари кричали.
Наші шаблями, рушничной їх стрільбою били
А татари із луками без перерви крили.
Дмитро Корбут із своїми серед татар вскочив,
Рубався запекло, аж до грунту ворогів столочив.
Крик і шум загонів, що скрізь там боролись,
Неначе морські вали, що вітром гойдались,
До кривих берегів від півночі прибували,
А буря потужна все далі їх гнала [1].
Стріли свистіли як дощ, летіли в усі сторони,
В полі, неначе бджіл рої, кружили збройні загони,
Шаблі, мечі дзвонять, поранені стогнуть,
І тут наших оточили татари півколом.
І почали уступати перед їх напором,
Але довго мужньо били татар – так не сором.
Вітовт, бачивши погане, утік з Свитригайлом,
З Остророгом, з Шамотульським – тільки луна гаєм.
Татари б’ють, січуть, куди тільки сили,
Але самі кількадесять тисяч загубили.
Воєвода зась краківський Спитко міг тікати,
Обернувся, сік поганих, волів погибати.
Оточили його колом, хтіли взять живого,
Та він добре боронився до упадку свого.
Понад грецьких, понад римських всіх мужів воєнних
Вартий, аби славі вічній був він посвячений.
Битва цілий день тривала, наші б подолали
Мужністю, однак татарські війська щастя мали.
Ягайлові дехто з братів там зазнали смерті,
Й руських князів теж багато, а інші утекли.
Загинули значніші з поляків: Спитко з Мельштина, краківський воєвода і володар Подільської землі (37); плоцький воєвода Соха (40); варшавський воєвода Пилік (41); Варш з Міхалова (39); Ян Гловач (38) і пан Богуш. [В дужках – номери епізодів з Длугоша; пан Богуш доданий з Меховського.]
А з Литви та Русі: полоцький князь Андрій Ольгердович (23), з братом Дмитром (24) Корибутом (предком князів Збаразьких та Вишневецьких); Іван Скіндер (25) та Андрій (26) Дмитровичі Корибутовичі; Іван Євлашкович (27); Іван Борисович Київський (28); Гліб Святославич Смоленський (29); Гліб Коріатович (30) з братом Семеном (31); Михайло Підберезький (32); Дмитро і Федір (36) Патрикієвичі Вольські; Ямунтович (37); Іван Юрійович Більський (38) та інші. [В дужках – номери епізодів з Віт4Л – Лит1Л – літописів, використаних Стрийковським]
А Вітовт з Доброгостом з Шамотул і з Сендзівоєм з Остророга, котрі були стражниками при боці його, і з Свитригайлом, утекли, переміняючи коней.
Епітафія убитим панам
Мужні рицарі, що так полягли в тім бою,
Зичили вітчизні милій слави і покою,
Вам мій слабкий вірш даю я і сам Марс ласкавий (sic!)
Записав вас в книги вічні, ваші святі справи.
Діянь своїх нагороду майте в небі рясну
Оздобляє вас Белона у корону ясну,
Ваші образи у храмі своїм Слава містить,
Чеснот ваших вічна пам’ять нам постійно світить.
Ти, о рицарю сарматський! Знай же, чим ти будеш:
Раз родився, і раз в човен Харона ти ввійдеш;
Щит вітчизни, яка тебе в собі виховала,
Аби так про тебе вічна слава скрізь лунала.
Татари, користаючись перемогою, розпустили загону в руські та литовські краї і оточили Київ, але кияни відкупились трьома тисячами рублів. Інші загони сплюндрували Волинь аж до Луцька.
А Тамерлан швидко після тієї перемоги того ж року помер. Він був з хлопського роду, але щастям і рицарської умілістю увесь світ страхом наповнив, in ejusque conspectu terra siluit, як пише Меховський. Татари його звали Теміркуто, тобто щасливе залізо; а інші – Темір Аксак, оборонне залізо.
Вітовта щастя постійно манило ласкаве,
Не вір йому дуже, бо завжди зрадливі ці справи,
Однак йому потім за теє була нагорода,
Що завжди татарів він бив, при кожній нагоді.
[Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, ], s. 113 – 117].
1. В оригіналі A Ebolus ich pędzi Blazbalków swych mocą – і бог його знає, що воно значить.
Слушно кажуть, що в гурті і беззубий собака лютує. Маючи перед очима текст Стрийковського, і я можу утнути силабічні вірші.
Наскільки ця поема цікава з літературного погляду, настільки ж вона проста з точки зору джерелознавця. Використано Длугоша, Меховського та літописну повість в редакції Лит1Л (і помилкова дата 6906 р. – звідти).
Перелік загиблих князів у Стрийковського зазнав дальшого псування проти Віт4Л – Лит1Л: князя Дмитра Брянського помилково названо Корибутом (як ми вже бачили у Кромера та Гваньїні), Іван Кіндир став Корибутовичем, Андрій пасинок Дмитрів – просто Дмитровичем, до того ж Корибутовичем; Федір Патрикієвич Волинський (Вольський – це з Лит1Л!) не мав брата Дмитра – цей Дмитро був братом Михайла Даниловича і стояв у переліку перед Федором. Стрийковський не зміг просто акуратно переписати своє джерело – він вніс у нього свої власні фантазії.