Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Натиск на південь / Баснословний «похід Вітовта на Дон»

Баснословний «похід Вітовта на Дон»

Микола Жарких

На відміну від реального походу на Ворсклу в 1399 році, «похід Вітовта на Дон» не згаданий у жодному джерелі, сучасному «події». Зокрема, повністю мовчать про нього як литовські («Вітовтів» літопис), так і великоруські джерела (Троїцький, Рогозький, Симеонівський, Софійський 1-й літописи).

В попередній статті я розглянув повідомлення німецьких літописців кінця 14 ст. і знайшов, що вони подають відомості, сучасні самим подіям, обмежені невеликою компетентністю інформаторів. В цих повідомленнях йшлося про походи Вітовта проти татар на Придніпров’я.

Як же виникла легенда про похід на Дон?

Ян Длугош (1470-і роки)

Першу звістку про похід Вітовта саме на Дон подав польський хроніст Ян Длугош (1415 – 1480), який працював над своєю «Хронікою» в кінці життя, у 1470-х роках:

Литовський князь Олександр-Вітовт помирився із рідним братом короля [Ягайла-Владислава] Болеславом-Свитригайлом і осадив його у Польщі, аби ві не став причиною нового бунту. Як тільки він [Вітовт] досяг деякого спокою від громадянської війни зі внутрішніми ворогами, він захотів показати себе католицьким князем, вирядивши перший похід на татар.

Зібравши значну кількість війська з поляків, литвинів та русинів, напав на землю і територію татар. Хоча пройшов її усю, сіючи спустошення, аж за ріку Дон (яка по-латині зветься Танаїс) і поблизу найбільшої з рік – Волги, однак не зустрів жодного опору, вдерся до місця перебування татар, званого ордою, узяв у неволю кілька тисяч татар з жінками, дітьми і худобою і спровадив їх на Литву.

Половину з них на знак перемоги вислав у дарунок до короля Владислава, прелатів і панів польських, а другу половину затримав для себе. А татари, переселені до Польщі, відкинули заблуди поганства, прийняли віру Христову і утворили одноцільний народ із поляками, укладаючи взаємно між собою шлюби. А ті, які осіли на Литві, перебувають у бридкій вірі Магомета і оселені князем Вітовтом в одному закутку литовської землі, живуть за своїми звичаями і своєю безбожною релігією [Jana Długosza Roczniki czyli kroniki sławnego królestwa Polskiego. – Warszawa: 2009, ks. 10 (1370 – 1405), s. 288 – 289].

Джерело цього запису у цитованому (досить добре коментованому) виданні не зазначено. Коментатори тому, постійно зазначаючи паралелі між повідомленнями Посільге та Длугоша, лише в деяких випадках вказують на літопис Посільге як на джерело Длугоша. Тобто ми можемо вважати, що в нашому випадку Длугош дечим скористався з Посільге, а саме:

1, фактом походу Вітовта на татар;

2, датуванням його 1397 роком;

3, переходом частини татар на службу до Вітовта.

Географічними даними Посільге Длугош не скористався, вигадавши нові географічні та побутові подробиці.

Я не збираюсь складати таблиці і карти географічної компетенції Длугоша – і так ясно, що всі землі на схід від меридіану Вільно – Луцьк були для нього «землю незнаємою» (цитоване видання має географічний покажчик, з якого це видно). І з розглядуваного оповідання маємо тільки такі орієнтири як Дон і Волга. Дон у європейській географії 15 – 16 ст. – це межа Європи й Азії, отже, похід Вітовта за Дон, в напрямку Волги – це похід в Азію, а Вітовт завдяки цьому оповіданню стає першим європейським (католицьким) правителем, який його здійснив. Тобто похід (в уяві Длугоша) мав не тільки практичне політичне, але й символічне значення.

Тому природно, що перелік учасників походу починається з поляків: це вони почали воювати в Азії! Але важливо, що перелік у Длугоша подано дуже неконкретно, немає згадок про удільних князів (без участі яких Вітовт не міг виставити скільки-небудь значне військо) і ще важливіше – не названо жодного поляка, навіть командира загону.

Також Длугош не знав, де саме в Литві були оселені татари, і пише загально: «в одному закутку». В цілому ми бачимо, що він не був компетентним у справі походу і не подав про нього ніяких характерних деталей.

Із запису ми бачимо, що Длугош краще і детальніше уявляв собі сучасний йому (тобто 3-ї чверті 15 ст.) побут тих татар, ніж їх історію. Опис становища татар досить подібний до викладеного ще в 1415 році (в скарзі поляків на Тевтонський орден). Але питання, чи скористався Длугош цим документом, наразі залишається відкритим.

Отже, Длугош, скориставшись деякими відомостями з Посільге, склав на їх основі своє власне оповідання, котре, на відміну від запису Посільге, мало вплив на подальшу історіографію.

Матвій Меховський (1519 р.)

Матвій Меховський (1453 – 1523) у своєму «» (1517 р.) подав дуже коротку згадку:

Установив мир кругом, он проник на восток, напал на татарскую орду, пригнал в Литву массу татар и расселил там в определенной местности, где они остались и до сего дня.

Це – скорочення Длугоша, але якщо не знати повного тексту, важко здогадатись, про що йдеться. Цікаво, що Меховський, показавши у «Трактаті» значно кращу обізнаність у справах Дона і Волги, ніж Длугош, оминув згадки конкретних орієнтирів. Можливо, вони здались йому неймовірними.

Через два роки він надрукував наступний твір – «Хроніку Польщі», в якій читаємо:

Caput 41. Sequenti uero anno reconciliatum Boleslaum Switrigello germa num suum in Polonia & non Lithuanie (ne seditiones, ut consuerat, concitaret) locauit. Tunc pacificata Lithuania, Alexander Vitowdus Lithuaniae dux anno domini 1397 cum notabili exercitu in Thartaros expeditionem aegit, & transito flumine Tanais, quem Thartari Don appleant, repertaque Thartarorum multitudine, in ipsam irruit, & plura milia Thartarorum cum uxoribus, paruulis, & pecoribus coepit, & usque im Lithuania deduxit, quor mediamptem regi Wladislao in Poloniam misit, & hi fidem Christi professi, unus populus cum Polonis effecti sunt. Reliquam ueromediamptem in Lithuania locauit, & hi in secta Machometi, usque in hanc diem permanent [Chronica Polonorv[m]. – Kraków: 1519, ]

Далі йде оповідання про другий похід Вітовта на татар (на Ворсклу).

Ми знаємо, що хроніка Меховського – це скорочення хроніки Длугоша, і в даному епізоді бачимо це зовсім виразно. Зовсім не треба знати латинську мову, щоб побачити, що тут немає ніяких нових подробиць, і навіть немає Волги.

Наступний за часом публікації польський історичний твір належав Юсту Децію (1485 – 1545), який в 1521 році опублікував історію Польщі у 3 книгах. Книга 2 «De Iagellonvm familia» містить дуже короткий, буквально на півсторінки, опис подій від 1386 до 1410 року (). Згадки про «наш» похід там немає.

Бернгард Ваповський (1530-і роки)

Бернгард Ваповський (1450 – 1535) почав свою історію Польщі також з переробки Длугоша і працював над нею до кінця життя, довівши до 1535 року. Для нашої теми він дає небагато:

1398 р. Свитригайло, який був охрещений з іменем Болеслав і який з ненависті до стриєчного брата Вітовта утік був до Прусії, як то вище згадано, повернувся на батьківщину й помирився з Вітовтом.

І коли внаслідок того Литва стала спокійнішою, Вітовт, який був охрещений з іменем Олександр, побоюючись, щоб його військо, котре у довгих війнах загартувалось, через бездіяльність не зіпсувалося, зібравши сили, пішов на схід. Він перейшов ріку Дон, що відділяє Європу від Азії, і вирушив проти татар, сила яких на той час в Азії незмірно зросла [Wapowski B. Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535. / Malinowski M. Tł. – Wilno : T. Glücksberg, 1847, ].

Далі Ваповський почав розповідати, хто такий Тамерлан, і непомітно перейшов до опису походу на Ворсклу, який він датував правильно – 1399 роком.

Тут ми бачимо зіпсовану дату (1398-й рік замість 1397-го) та інакшу мотивацію: якщо у Длугоша Вітовт хоче прославитись як борець за християнську віру, то Ваповський приписує йому намір завдати роботу своєму війську, аби воно не розлінувалось. Це – власні міркування наших авторів, а не джерельні дані.

Мартин Бельський (1551 р.)

Мартин Бельський (1495 – 1575) в 1551 році надрукував свою «Хроніку всього світу». Там в розділі «Литва» під 1397 роком читаємо:

Литовський князь Вітовт, зібравши багато людей, пішов на татар. Він переправився через ріку Волгу і зустрів велику кількість татар, ударив на їх намети, розгромив їх і захопив багато з жінками та дітьми, також зі здобиччю, і привів їх до Литви. Половину їх послав королю до Польщі, і вони охрестились і перетворились у поляків. Друга половина залишилась у Литві, і вини ще й нині в Литві живуть, тримаючись татарської віри; їх звуть литовськими татарами.

Інші пишуть, що вони добровільно приведені з Татарії Вітовтом за гроші до Литви проти Прусії. Вітовт за їх послуги надав їм села та вільності, яких ще і нині уживають [. – 1551, l. 230; Kronika tho iesth, Historya swiátá. – Kraków: 1564, ]

Після цього йде оповідання про похід Вітовта проти татар на Ворсклу.

Отже, Бельський подає дві історії походження литовських татар. Перша загалом слідує Длугошу, тільки в ній Дон об’єднано з Волгою, і з того вийшов ще більш міфічний похід Вітовта за Волгу.

Друга історія більш реалістична: татари тут не полонені, а воєнні слуги Вітовта. Хто такі «інші», котрі так писали – я поки що не дошукався.

Мартин Кромер (1555 р.)

Мартин Кромер (1512 – 1589) в 1555 році опублікував свою «Хроніку Польщі». В ній ми маємо одразу два описи цього походу.

Перший [De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae: I. Oporium, 1558, ; Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. – Sanok : 1857, ] слідує «Вітовтовому» літопису, раціоналізувавши його виклад у такий спосіб, що Ольгерд став полководцем Вітовта і побив трьох татарських князів. Це, як я вже пояснював – зіпсований запис про «битву на Синій Воді».

Друге оповідання подано далі:

Того ж року [але роки у Кромера майже ніде не проставлені! Перед тим іде згадка 1396 року] Вітовт провів щасливий похід проти татар, про який вище трохи з литовської історії процитовано. Він захопив одно татарське гніздо або покоління, котре вони звуть ордою, з жінками й дітьми, з яких одну частину бранців відіслав королю та польським сенаторам у подарунок, а частину, що залишилася, осадив серед литовської землі над рікою Вакою недалеко від Вільна і надав їм грунти для обробки. Вони мешкають на тих місцях і по цей день, є пильними і запобігливими господарями, однак не забувають воєнного ремесла і давньої доблесті, зберігають рідні обряди магометанського забобону до тих часів.

Однак вони не визнають, що їх підкорив Вітовт, але вдають, що внаслідок внутрішньої війни, вигнані зі своїх країв, або навіть були запрошені на допомогу Вітовту проти хрестоносців, з і власної волі до Литви приїхали і одразу зайняли ті грунти, на яких і нині мешкають, за дозволом і подарунком Вітовта. Доказом цього може бути те, що вони й нині безпечно й вільно живуть своїми правами, так само підлягаючи владі великого князя, як і Литва [Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. – Sanok : 1857, ].

Друге оповідання Кромера запозичене з М. Бельського, тільки опущено конкретні географічні орієнтири походу. Похвальна обережність!

Річка Вака нині зветься , і впадає, як і в давнину, у Вілію (Неріс) поблизу Вільнюса. Словом, це – найближча околиця столиці Великого князівства Литовського, і слід думати, що в середині 16 ст. там справді були оселі литовських татар. Чи були вони там давніше, від часу Вітовта? Це – тільки припущення.

Олександр Гваньїні (1578 р.)

У книзі Алессандро Гваньїні (1538? – 1614) «Опис Європейської Сарматії» [ […] Alexandi Gwagnini. – [Kraków:] 1578. – різна пагінація] нашій темі присвячено 1 речення в розділі «Литва»:

Tandem Vitoldus per legatum suum Algerdum Ducem exeritus, Tartaros prosligauit, tresq eorum Duces trucidauit [Lithvanie, fol. 17 V.].

Маємо тут скорочення М. Кромера, нічого більше. Так само як і у Кромера, у нього є і друге оповідання:

Postea Vitoldus Anno domini trecentisimo nonagesimo sexto supra milennium, expeditionem in Tartaros adornauit, ac tribum unam quam illi Hordam vocant, cum liberis abegit exercitu eorum profligato, partemque captuiorum Regi & proceribus Polonis dono misit, reliquos in medio Lithwaniae supra Vaccam amnem duobus miliabus a Vilna agris attributis collocauit, qui illic manent atque (?) in bodiernum diem; boni ac diligentes patres familias & virtutis priscae armorumque non immemores, ritus patrios Machometicae superstitionis fernant, & liberi legibus suis vuientes, & exaeque Lithuanis Regis Poloniae Magni Ducis Lithwaniae imperium agnoscunt, vexilumque proprium Arabicis litteris inscriptum, quo in bello vtuntur habent [ibid.]

Ми бачимо, що Гваньїні запозичив із Кромера і помилкову дату 1396 р. У Кромера цим роком датована битва під Нікополем, і далі позначень років немає, а тільки вказівки «того ж року», «наступного року», з якими Гваньїні не впорався. Нове тут – що литовські татари мали прапор з арабськими письменами. Цілком можна вірити, що в часи Гваньїні так і було.

Матвій Стрийковський (1582 р.)

Відповідне місце з «Хроніки» Матвія Стрийковського (1547 – 1593) я цитував і коментував у зв’язку із Синьою Водою, тут повторю коротко.

Оповідання про похід Вітовта на Дон є об’єднанням оповідання Кромера з подробицями, запозиченими з розфарбованого Стрийковським «походу на Синю Воду». Більшість дрібних деталей «походу на Синю Воду» була вигадана Стрийковським і тут використана вдруге (деталі, так би мовити, багаторазового використання).

Цей похід Стрийковський прив’язав до походу Вітовта на Смоленськ, який у нього не датований, але мається на увазі похід 1395 року. В Діяннях Вітовта ми читали, що після захоплення Смоленська Вітовт послав кн. Семена-Лінгвена на Рязань, і Стрийковський продовжує: «А друге військо, під командуванням Ольгерда, і т. д.»

До процитованого в попередній статті можна додати тільки, зо Стрийковський не приховував своїх джерел – він дав посилання на Длугоша і Меховського, додавши до їх повідомлення, що полонених татар Вітовт поселив у Литві над рікою Вакою та в інших місцях [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, ], s. 113]; переписав він також і повідомлення Кромера.

Тут же ми бачимо і віршований варіант повідомлення Длугоша, в якому Вітовт іде походом від Києва до Азова, розбиває дві орди татар – ногайських і заволзьких – так, що Дон, Ворскла, Волга, Синя Вода і Волга кров’ю плинули. Тут півжирним виділено власні вигадки Стрийковського.

Отже, це оповідання є вигадкою, основаною на попередніх вигадках – так би мовити, вигадкою в квадраті.

Хроніка Литовська і Жмойтська (1588 р.)

Ця хроніка (Лит8Л), як ми вже бачили, була скороченим і недолугим перекладом Стрийковського:

Року 1407 (sic!) Вітовт, приїхавши до Литви, збирав знову військо на татар, бажаючи знову посадити на царстві Тохтамиша, колишнього заволзького царя, вигнаного Темір-Тіклуєм. Тохтамиш утік був до Вітовта і мешкав у Литві з усіма уланами і мурзами своїми у Ліді.

Зібравши військо, Вітовт пішов полями від києва, аж прийшов за Таyаїс або Дон до замку Азова. Там перед тим зібрались татари і розложились кошем. А коли дали поле Вітовту раз і другий своїм звичаєм, на третій раз побив їх на порох, ногайських і заволзьких татар, і забрав усі їх пожитки, верблюди, бахмати, стада худоби. І так побив їх сто тисяч і більше, Дон, Ворскла і Синя Вода, і Волга кров’ю плинули.

А так Литва і Русь вельми тією перемогою прославилася, і всі боялися Руської і Литовської держави. Одну орду Вітовт до Литви спровадив, яку над Вакою оселив, другу частину тієї ж орди послав королю Ягайлу до Польщі [ПСРЛ, 1975 г., т. 32, ].

Йоахім Бельський (1597 р.)

Йоахім Бельський (1540 – 1599) докорінно переробив частину хроніки свого батька і надрукував її в 1597 році під назвою «Хроніка Польщі»:

У той час Вітовт пішов у похід на татар, яких переміг і пригнав одну орду до Литви з жонами й дітьми, яких оселив, роздавши їм певні села довкола ріки Ваки, і звільнив від усяких податків, тільки вони повинні були їздити на війну. Але вони заперечують, що були в’язнями Вітовта, [і кажуть, що] тільки з доброї волі привів [Вітовт] їх на допомогу проти Прусії [Kronika polska Marcina Bielskiego. – Sanok : K. Pollak, 1856, ]

Тут ми бачимо скорочення і деяку переробку запису Мартина Бельського, до якого додано тільки назву ріки Вака з когось із попередників.

Датування цього оповідання розпливчасте (адже річних статей тут немає). З одного боку, перед тим іде оповідання про з’їзд в Іновроцлаві (1397), і вираз «у той час» мав би стосуватись цієї події. З другого боку, далі сказано, що наступного року Вітовт пішов на Ворсклу (1399), тобто цей похід мав би стосуватись 1398 року. Але все це – тільки комбінації уже відомих елементів, ніякої нової інформації тут немає.

О. Гваньїні – М. Пашковський (1611 р.)

У польському перекладі твору Гваньїні, значно переробленому і розширеному М. Пашковським (надрукованому в Кракові в 1611 р.), читаємо:

Року божого 1396 Вітовт виступив проти татар, переміг їхнє військо за рікою Волгою, забрав до Литви кілька орд разом з дружинами і дітьми, послав частину в’язнів королю і панам коронним, а інших оселив над рікою Вакою, за дві милі від Вільна, давши їм достатньо землі. Вони живуть там і нині, з них вийшли добрі і старанні господарі, здатні до бою, які зберегли давню мужність.

Вони мають від своїх предків магометанську релігію, вільно живуть згідно з наданими їм правами, разом з литвою визнають своїм паном польського короля; вони мають також і свою, позначену арабським письмом корогву, під якою відправляються на війну проти ворога Корони обох народів [Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – К.: 2007 р., с. 327.]

Тут ми бачимо контамінацію М. Бельського (похід за Волгу) з Кромером чи його наступниками (ріка Вака), ампліфікацію (одна орда Й. Бельського перетворилась на кілька орд), власний розрахунок дати. Найцікавіше тут – деякі подробиці із сучасного автору життя литовських татар, тобто з початку 17 ст.

Густинський літопис (1620-і роки)

В цьому літописі читаємо:

В літо 6905. 1397. Вітовт, князь литовський, пішов на татар і переміг їх. Пригнав одну орду до Литви, і посадив їх біля Вільна, де й донині свої віру магометанську держать [ПСРЛ, 2003 г., т. 40, с. 131].

Маємо скорочення Й. Бельського, з довільною датою (в цій же річній статті читаємо про смерть митрополита Діонісія, котра сталась ще в 1385 році). Оце маємо перший випадок запозичення легенди в українській історіографії (до того вона побутувала виключно в польській літературі).

Походження легенди

Стемма наших оповідань, як бачимо, вийшла нівроку складною, довелось навіть запроваджувати групове джерело (оранжева рамка), котре характеризується згадкою ріки Вака:

Стемма «походу Вітовта на Дон»

Стемма «походу Вітовта на Дон»

Ми повинні виразно відділяти записи Й. Посільге, сучасні самим подіям, від пізніших обробок заданої ним теми. Я не бачу ніяких причин сумніватися у вірогідності записів пруського літописця. Але в нього немає ніякого Дону!

Бідні змістом записи Й. Посільге послужили тільки притокою для розширеного оповідання Я. Длугоша, у якого і з’являється вперше Дон як основний географічний орієнтир походу. Більша частина описів розглядуваного епізоду прямо чи посередньо походить від Я. Длугоша, менша – від «Вітовтового» літопису, причому в частині «походу» маємо просто непорозуміння при запозиченні.

Як же виникла ця легенда? Зібрані тексти виразно показують, що висхідною точкою тут були відомості про литовських татар – сучасників Длугоша. Він замислився над питанням – звідки узялись у Литві татари, і приточив цю подію до часу Вітовта, скориставшись згадкою у Посільге.

Ми знаємо, що після 1395 року, після поразки в битві на Тереку, хан Тохтамиш весь час терпів неудачі, в ході яких він тікав до Литви. Цим часом і можна орієнтовно датувати початок еміграції татар у Литву, яка, мабуть, продовжувалась кількома хвилями до середини 15 ст. Татари переселялись до Литви добровільно, ніяких воєнних перемог над татарами, щоб захопити полонених, Литва ніколи не одержувала.

Щоб представити цю справу можливо гоноровіше для Вітовта, було вигадано його переможний похід за Дон (чи навіть за Волгу), захоплення полонених та виведення їх в Литву.

Самі татари, як ми бачили, пояснювали цю справу гоноровіше для себе, і, на мою думку, більш реалістично. Зобов’язувати до воєнної служби, а тим більше роздавати села і звільняти від інших обов’язків – так можна поводиться з вільними людьми, а не з полоненими ворогами.

Отже, нітрохи не заперечуючи реальності походів Вітовта в 1397 і 1398 роках, ми повинні вважати пізньою вигадкою його походи саме на Дон чи навіть на Волгу.

Разом з тим процитовані нами тексти можуть служити джерелами для історії литовських татар в часи, коли працювали їх автори (але не в кінці 14 ст.).

Історіографія

У істориків розглядувані походи якось не мали щастя, вони переважно трактувались на периферії більш відомого походу на Ворсклу 1399 року або (зрідка) на периферії «битви на Синій Воді».

Пару речень присвятив цій темі Олександр Барбашов [Барбашёв А.И. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы. – Спб. : 1885 г., с. 96]. Він зазначив тільки один похід 1398 року, у який вклав усі подробиці – і фортецю св. Іоана, і захоплення полонених, і переселення їх до Литви, і навіть похід до Волги. Все це – безумовно помилково.

Деякі міркування про ці походи висловив був Людвіг Колянковський [Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. – Warszawa: skl. gl. Kasa im. Mianowskiego, 1930, t. 1: 1377 – 1499], але цієї роботи немає в Мережі, тому більше сказати про неї не можу.

У тому ж році Михайло Ждан у своїй статті [Zdan M. Stosunki litewsko-tatarskie za czasów Witolda. – Ateneum Wilenski, 1930, , s. 529 – 601] присвятив нашим походам окремий параграф (с. 540 – 544), помилково приписавши продовжувачу Дітмара запис псевдо-Руфуса про Мосат-хана.

Перший похід він датував 1397 роком і вважав, що він був спрямований на Дон (с. 543 – ну як ми можемо без Длугоша!). Суперечність між Посільге та Длугошем у напрямку походу 1397 року Ждан вирішив на користь Длугоша і на шкоду Посільге, запис якого він вважав необхідним датувати 1398 роком (об’єднуючи по суті два записи в один, с. 543 – 544). Таке розв’язання є помилковим: заради того, щоб врятувати авторитет значно пізнішого Длугоша, довелось без підстав виправляти записи сучасників.

Заснування замку св. Іоана Ждан слушно вважав створенням бази для подальшого наступу і вважав це проявом тактики хрестоносців (будувати замки на нових територіях). Обидва походи Ждан вважав розвідувальними, за якими мало наступити вирішальне зіткнення.

Стефан Кучинський (1935) розглянув наші походи в контексті питання про «Синю Воду» [Kuczyński S. Sine Wody. – W: Kuczyński S. Studia z dziejów Europy Wschodniej 10 – 17 ww. – Warszawa : 1956, s. 135 – 180], у зв’язку з якою я розбирав його погляди детальніше. С. К. взяв за основу найпізніше і найгірше з оповідань – М. Стрийковського, визнав переможну для Вітовта битву з татарами в 1397 році історично достовірним фактом і припустив, що подробиці цієї битви були перенесені на «битву на Синіх Водах».

Все це повністю помилково, і треба додати, що С. К. міг використати всі ті тексти, які використав я, і побудувати раціональну схему їх походження. І якщо він цього не зробив – хто ж йому винен?

Магомет Сафаргалієв [Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. – Саранск : Мордовское кн.и-во, 1960 г., с. 179] в одному абзаці переповів повідомлення Длугоша, помилково датувавши його 1398 роком.

Кілька разів звертався до цієї теми Фелікс Шабульдо. У його ранній книзі (1987) читаємо:

Наприкінці літа 1397 року відбувся перший похід військ Вітовта проти сил Тімур-Кутлука та Едігея. Не зустрічаючи сильного опору, вони досягли традиційних місць ординських кочовищ у пониззі Дону, захопили там багато полонених, а потім проникли у Крим, де 8 вересня у битві біля Кафи розгромили місцеві загони ординців [210]. В результаті цього походу Крим знову перейшов під владу Тохтамиша [211] [Шабульдо Ф. М. Земли юго-западной Руси в составе великого княжества Литовского. – К. : Наукова думка, 1987 г., с. 147].

Напередодні вирішального зіткнення з головними силами Тімур-Кутлука та Едігея війська Вітовта провели ще один похід у межі ординських володінь. Влітку 1398 р., рухаючись через Поділля, вони досягли чорноморського узбережжя біля гирла Дніпра, на правому березі якого за наказом Вітовта була споруджена кам’яна фортеця Тавань (город св. Іоана) [219]. Пізніше вона набула значення одного з основних форпостів на південних рубежах Великого князівства Литовського [с. 149 – 149].

Ми одразу бачимо поважний прогрес історіографії за 400 років. Якщо у Стрийковського я міг виділяти півжирним тільки окремі слова – його власні здогади, то тут мені довелося б виділити обидва абзаци в повному складі, бо все це – суцільна фантастика!

Але, – скаже читач, – там же посилання є, це ж наукова монографія. Так знайте:

[210] – це Длугош, у якого немає ані «кінця літа», ані «Тімур-Кутлука», ніже «Едигея». Немає пониззя Дону, немає Криму, немає битви, немає дати 8 вересня – все це вигадки Ф. Ш.

[211] – це Никонівський літопис [ПСРЛ, т. 11, с. 167], де написано, що Темір-Кутлук вигнав Тохтамиша з Криму – тобто протилежне тому, що твердив Ф. Ш.

[219] – це Дітмар Любецький, у якого немає ані Поділля, ані чорноморського узбережжя, ані наказу Вітовта, ніже Тавані.

І я всю цю базгранину мушу читати, розбирати, звіряти посилання й аналізувати! Аякже – це ж писав дипломований професійний історик, кандидат історичних наук, штатний працівник академічного Інституту історії АН України!

В наступній статті (2001) Ф. Ш. сказано коротко:

Уже в 1397 г. Витовт возглавил поход в незадолго перед тем опустошенные армией Тимура ордынское Низовье Дона и Крым, где заставил могущественный улус Ширинов снова признать ханом Тохтамыша. В 1398 г. войско Витовта дошло до устья Днепра, на берегу которого построило порубежный замок Св.Яна (Тавань) [21] [Шабульдо Ф.М. Витовт и Тимур: противники или стратегические партнеры? – Lietuva ir jos kaimynai. Nuo normanu iki Napoleono, Вильнюс, Вага, 2001 г., с. 95 – 106].

[21] – це Длугош, Дітмар, Посільге, Колянковський і Ждан. Не читав Колянковського і тому не можу сказати, чи «улус Ширинів» є вигадкою самого Ф. Ш., чи запозиченням з Колянковського. Але він є вигадкою – однозначно.

У статті для «Енциклопедії історії України» (2003) Ф. Ш. написав так:

Їй [битві на Ворсклі] передували два походи литовсько-руського війська на територію Орди: 1397 на пониззя Дону і в Крим, 1398 – через Поділля на чорноморське узбережжя біля гирл Дніпра й Південного Бугу. [Шабульдо Ф.М. . – Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В, К., В-во "Наукова думка", 2003 р.]

Тут, на щастя, маємо тільки повторення попередніх фантазій, без додаткових ампліфікацій. Але все це – повторю – написано в «Енциклопедії історії України», котру за бюджетний кошт видає провідна установа в галузі історії – Інститут історії України НАНУ. Отаку «авторитетну інформацію» видає на-гора наша академічна наука.

Ярослав Дашкевич у короткому конспективному повідомленні [Дашкевич Я. Р. Литовські походи на золотоординський Крим в кінці 14 ст.: між історією та фікцією. – 8-і сходознавчі читання А. Кримського, К., 2004 р., с. 133 – 135], наповненому масою друкарських помилок, перелічив основні джерела до теми. Він зазначив, що записи продовжувача Дітмара та псевдо-Руфуса умовно датуються 1397 роком, але яка була причина такого сумніву у хронології – не пояснено. Його висновок:

Переконання істориків в тому, що Вітовт увірвався на Крим, руйнував там татарські поселення, дійшов до Кафи – не відповідає історичній правді. Географічний термін «Кафа» у любецьких хроніках означав не італійську колонію місто Кафу, а стосувався цілого півострова, тобто був тотожний з сучасною назвою «Крим». Бездоказово ототожнюється Ст. Йоганесбург з пізнішою Таванню […] Проблема заслуговує подальшого вивчення для усунення фіктивних уявлень з історіографії (с. 135).

Борис Черкас у своїй дисертації (2015) написав так:

До сьогодні дискусійним залишається питання, скільки походів в степ здійснили Вітовт і Токтамиш до битви на Ворсклі. Наприклад, М. Сафаргалієв вважав, що мав місце лише похід 1398 р. [Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. – Саранск: 1960 г., с. 179], а Ф. Шабульдо звернув увагу на дві військові кампанії [Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К.: Наук. думка, 1987, с. 147 – 148] [Черкас Б. : соціально-політичний та економічний розвиток. – Київ: дис… доктора історичних наук, 2015 р., с. 251 – 252].

Власного погляду на питання він не подав.

Ярослав Пилипчук (2015) висловився так:

Продолжатель Дитмара Любекского указывал, что литовцы под Каффой победили татар и многих из них покорили себе. В другой хронике из Любека, которую написал Руфус, указано, что Витовт, помогая Мосатану, собрал большое войско из ливов, руссов и верных царю татар, ворвался в страну по направлению к Каффе, опустошил край и подчинил его себе. Однако о действиях в Крыму молчат армянские, генуэзские и татарские документы [Пилипчук Я.В. (источниковедческие аспекты). – Золотоордынская цивилизация, 2015 г., № 8, с. 286].

Детали похода литовцев на Дон [у польських хроніках] неправдоподобны и вымышлены. Этой легендой поляки старались объяснить существование в Литве татар. Сами же татары могли быть просто эмигрантами в Великом Княжестве Литовском [с. 288].

В цілому найбільш тверезі й раціональні погляди висловили М. Ждан та Я. Пилипчук, але і в цих роботах немає того, що повинно було би бути основою кожного дослідження – джерелознавчого аналізу. Перелік текстів по темі – це ще не аналіз джерел.

Київ, 22 січня – 7 березня 2017 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 118

Модифіковано : 27.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.