1801 – 1820 рр.

Микола Жарких

(1) 1811 р. Габріель де Кастельно Подорож до Криму

Французький емігрант Габріель де Кастельно (Gabriel de Castelnau, 1757 – ?) в 1804 – 1815 рр. служив історіографом при новоросійському губернаторі Рішельє. В 1820 р. в Парижі як результат його студій була опублікована праця «Давня і нова історія Нової Росії» в 3-х томах. В 1811 році Кастельно об’їхав Крим і відвідав наш монастир:

Le Monastère ou l’Ermitage

Il fait avoir ou bien du mérite, ou bien de la confiance en soi-même, ou une résignation plus qu’humanie, et que par conséquent notre religion ne prescrit pas, poue habier le lien le plus sauvage, le plus isolé, le plus affreux de la nature. On m’avait vanté ce site comme une merveille; je ne l’ai considéré que comme un cachot perpendicularement situé.

Quelque prévention qu’on ait pour ce monastère, ou ne peut nier qu’il consiste en plusieurs pièces creusées au haut d’un rocher presque d’aplomb, sans terrasses ni avant-corps; on ne peut disconvenir que la montagne qui l’entoure est nue, qu’on ne voit à ses pieds ni arbres ni arbustes, que le revers de la montagne opposée est en friche, et qu’on n’a de vue que sur elle.

Il n’y avait, à mon passage, qu’un vieux moine malade, sans secours, abandonné de toute la nature, à laquelle il a lui-même renoncé le premier.

C’est lorsqu’on a dépassé l’Ermitage, pour se rendre à Batchi-Sarai, que la petite vallée devient intéressante; c’est alors qu’on trouve des sites charmans, et dont personne n’a parlé; tantòt un bois touffu sur la hauteur est couplé par de vignobles; tantòt des prés, toujours verts, séparent des vergers, des habitations, des jardins, partout l’eau est abondante: que faut-il done pour plaire? des rochers nus, des terres dépouillées; car j’augure trop bien du coeur de tous les voyageurs, pour ne pas être persuadé qu’ils déplorent le sort de l’ermite enseveli vivant [Castelnau G. ancienne et moderne de la Nouvelle Russie. – Paris: Rey et Gravier, 1827, t. 3, p. 188 – 189].

Монастир або пустинь

Треба мати багато достоїнств, велику впевненість у собі або зректися всього людського, і всього, чого наша релігія нам не наказує, щоби оселитись у найбільш дикому, ізольованому і страшному місці. Вони похваляються, що це місце – чудесне. Я вважаю його підземеллям, розташованим поперек [урвища].

В монастирі зроблено деякі запобіжні заходи, тому що він складається з кількох частин, вирубаних у високій майже прямовисні скелі, без терас або підпорок. Не можна не відзначити, що оточуючі його гори – голі, і біля їх підніжжя немає ні дерев, ані кущів. Протилежний бік гори, як ми бачили, був цілком необроблений.

Під час мого перебування тут був один старий хворий безпомічний чернець, покинутий усім світом, від якого він сам спершу відмовився.

Це справді занедбаний скит становить цікавинку в долині, котра веде до Бахчисарая – ми знаходимо такі чарівні місця, про які ще ніхто не говорив. Іноді густі гаї, вгорі перевиті виноградом; іноді постійно зелені луки, окремі фруктові сади, будинки, парки, всюди – достаток води; що ще потрібно для втіхи? І поруч – голі скелі, пустки, і добре серце мандрівника оплакує долю похованого живцем відлюдника.

Переклад мій – нагадую – дуже приблизний, але що ж скажете робити? Жоден «історик» монастиря цього свідчення очевидця не використав. Історикам взагалі нема коли займатись історією. В радянський час вони писали доноси один на одного (а робота займає весь відведений на неї час), а в незалежній Україні… мабуть, гроші заробляють, паркани фарбують? Але з другого боку, в Україні нема стільки парканів.

(1) 1820 р. Іван Муравйов-Апостол Подорож до Криму

Російський мандрівник Іван Матвійович Муравйов-Апостол (1767 – 1851) в 1820 році об’їхав Крим. Про наш монастир він написав так:

Ця жидівська фортеця [Чуфут-Кале] лежить прямою дорогою версти три від Бахчисарая, на високій кам’яній горі. Дорога до неї іде лощиною, де Сурук-Су звивається і губиться у скелях. Ми поїхали верхи; це був мій перший досвід мандрівки нашої по горах, і перше знайомство з татарськими кіньми.

Виїхавши з міста на схід по правому краю долини і піднявшись до половини гори, ми були змушені покинути коней, тому що неможливо було їхати вище верхи, і пішли по вирубаних у камені сходах – у колишній монастир, а нині тільки церкву Успіння, котра знаходиться в печері гори.

Примітного я у ній нічого не знайшов, окрім жахливого балкона біля неї, котрий висить над прірвою. Одного разу, розповідали мені, зібралася тут така маса богомольців, що не вмістились у церкві, більша частина вийшла на оцей балкон, котрий затріщав від ваги; з того часу у свято Успіння бахчисарайська поліція приймає запобіжні заходи, щоби не допускати народ тлумитися у цьому страшному навісі.

Від внутрішніх сходів у горі, не доходячи до церкви ліворуч, є дерев’яна кімната, котра також висить назовні скелі, неначе ластівчине гніздо. В ній живуть сторожі храму, старий диякон грек зі своєю дружиною. Вони запросили мене у свою повітряну хижку, в якій чотири чоловіки ледве можуть поміститися. Старуха піднесла мені винограду на горшечному черепку. Debris d’un vieux vase, autre injure du temps.

Я спитав подружжя, чи не страшно їм жити у самоті у такій жахливій пустелі, особливо взимку, коли лютують бурі й непогоди.

– Ні, – відповів мені диякон, – ми звикли. Трапляється в зимові бурі, що клітка наша тремтить від поривів вихору, але ми спимо спокійно.

– І ви самі?

– Нікого з нами нема.

– Що то таке, – спитав я, підійшовши до віконця, – отам внизу біліє?

– Це хрести на могилах, кладовище; тут почиває дехто з бахчисарайських християн. І ми – додав він, вказавши на стару подругу свою, – тут же ляжемо й заснемо разом…

Нехай здійсниться бажання ваше, чета благословенна! Цей випадок нагадав мені збережену в міфології повість, що боги нагородили благочестя Філемона і Бавкіди не тим, що перетворили їхню хижину на велеліпний храм, але тим, що не дозволили їм пережити одне одного [ / [И. М. Муравьев-Апостол]. – Спб.: 1823 г., с. 125 – 127].

Попри те, що опис подорожі був перекладений в 1823 році німецькою мовою, ніхто з «істориків» монастиря його не читав – ані по-російськи, ані по-німецьки.

(1) 1820 р. Гавриїл Гераков Подорож до Криму

Грек Гавриїл Васильович Гераков (1775 – 1838) у Росії дослужився до чина статського радника і посади обер-прокурора Сенату. В 1820 – 1821 роках він об’їхав Росію й Україну, і кожен день записував свої враження. 20 вересня 1820 року він відвідав наш монастир:

Часний пристав посадив мене на широкі дрожки, у супроводі чотирьох татар пішки, а сам верхи. Проїхавши майже кроком по кам’янистій горі версти дві з половиною, все піднімаючись, зупинились біля монастиря Успіння, років 800 тому побудованого у горі.

Якщо йти пішки, що я зробив спускаючись, треба пройти 95 сходинок нових і 122 старих – сам рахував. Церква чистенька; слід думати, що під час гонінь на християн тут ховались люди твердого благочестя – видовище чудесне.

Тут живе старик грек з жінкою; вони кажуть, буває багато відвідувачів, і з недавнього часу часто. Деякі привозять з собою священика, і тоді відбувається служба. Стара гречанка зраділа мені, що я з нею говорив по-грецьки, і зі сльозами цілувала мене, коли отримала від мене знак вдячності.

На зовнішніх стінах є багато написів різними мовами; я по-російськи свинцевим олівцем написав своє ім’я, прізвище, рік і число. Є також багато написів на французькій мові, непристойних для цього святого місця. Я просив часного пристава, щоб він постарався забілити; він дав слово [Гераков Г. В. по многим российским губерниям 1820 – начала 1821-го года. – Петроград: в типографии Н. Греча, 1830 г., с. 27 – 28].

І це свідчення очевидця не привернуло уваги «істориків».