Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Фальшиві київські мощі «святої Варвари» / Візантійська царівна Варвара / Анна Комнина

Фальшиві київські мощі «святої Варвари»

Візантійська царівна Варвара

Анна Комнина

Микола Жарких

«» – попереджав Тарас Шевченко. Дмитро Туптало помилково вважав, що він мав хист, але чого він справді не знав – так це імен дітей імператора Олексія Комнина. Йому можна це дарувати, тому що в кінці 17 ст. ще не існувало Інтернету, та й добрих довідників з історії Візантії у нього, мабуть, не було.

Але як можна подарувати таке невігластво сучасним історикам?

У візантійського імператора (1048? 1057? – 1118, правив у 1081 – 1118) та Ірини Дукени (бл. 1066 – 1123? 1133?) – його єдиної дружини – було дев’ятеро дітей. Їх звали: Анна, Марія, Іоан (майбутній імператор Іоан 2-й), Андронік, Євдокія, Ісаак, Феодора, Михаїл, Зоя. Щоб з’ясувати цю обставину, мені знадобилось 1.5 хвилини (маю доброго знайомого, який все знає; Інтернет зоветься). А що заважало нашим «фахівцям» натиснути кілька клавіш або – якщо вони так тяжко бояться Інтернету – піти до бібліотеки і зазирнути в першу-ліпшу «Історію Візантії»?

Важливо підкреслити – цей список встановив французький історик Шарль Дюканж (1610 – 1688) в своїй книзі «Історія Візантії» (вперше видана латинською мовою в Парижі в 1680 р., потім було багато перевидань). Туптало був молодшим сучасником Дюканжа і прекрасно володів латинською мовою. Теоретично кажучи, він міг скористатись працею Дюканжа. Могли б нею скористатись і його послідовники – але ніхто не скористався. В цьому я вбачаю безнадійний провінціалізм нашої науки. Провінціал каже сам до себе: «Я всі розуми поїв і не може бути, щоб за межами мого хутора було щось цікаве й корисне, а мені не відоме»…

Отже, маємо твердо встановлений факт з історії Візантії: серед п’яти дочок Олексія Комнина ніякої Варвари не було. Здавалось би, тут і всій інтризі кінець, і цю міфічну дружину Святополка передадуть до музею історіографічних фікцій.

Як не дивно, наших «проФФесіональних істориків» і така очевидність не переконує. Одні просто не звертають уваги на оцю «варваронеприсутність». Другі говорять: «Хоча серед дітей Олексія Варвари немає, ми будемо вважати, що вона була». Треті говорять: «Варвара була позашлюбною донькою Олексія». Четверті говорять: «Варвара була донькою не імператора, а якогось візантійського вельможі».

Всі ці варіанти відповіді – свідчення професійної неспроможності «істориків». Теорія «позашлюбної доньки» – це новітня фантазія, покликана підперти фантазію Д.Туптала. Треба просто відмовитись від кореневої помилки – припущення існування царівни Варвари – і тоді всі оці польові дослідження в галузі візантійського сексу стануть непотрібними. Теорія, що Варвара була донькою вельможі – подвійно нездала фантазія: по-перше, ніякі джерела і такої Варвари не знають; по-друге, це нітрохи не рятує фантазії Туптала, який чітко писав про «царівну».

Рішучість висновку має бути пропорційною певності доказу. Наукова історія мусить повністю відкинути «царівну Варвару» як таку, що «в списках не значиться», а її захисники мають добровільно скласти свої наукові ступені.

Наступним убивчим для «царівни Варвари» джерелом є книга Анни Комниної «». Ця книга дає нам унікальну можливість зазирнути на батьківщину нашої «віртуальної нареченої».

Анна – старша дочка візантійського імператора Олексія 1-го Комнина. Вона народилась в 1083 році і померла в 1153 році. Вона мала добру освіту і письменницький хист, склала історію правління свого батька, яка висвітлює події 1069 – 1118 років і відома під назвою «Олексіада».

Отже, якби наша міфічна Варвара існувала, вона була б молодшою сестрою Анни, і її шлюб, якби він справді мав місце, був би відбитим в «Олексіаді». Ця книга написана сучасницею (і навіть учасницею) подій; вона написана в Константинополі, тобто на місці подій; вона написана царівною, тобто особою, втаємниченою у справи імператорського двора і навіть більше – у справи імператорської родини. Тобто щодо Анни та її книги ми можемо тільки повторити все те, що говорили вище з приводу Нестора і ПВЛ: це джерело є настільки близьким до самих подій і настільки достовірним, наскільки це взагалі можливо. Проти його свідчень дані всіх інших джерел втрачають вагу.

Але в книзі Анни немає ніяких звісток про шлюб київського князя з її сестрою. Більше того – в цілій книзі немає жодних згадок про Русь, Київ, київських князів.

Починаючи із середини 11 ст. і принаймні до кінця 12 ст. політичні зв’язки між Руссю і Візантією уриваються – раптово і кардинально. В руських джерелах про Візантію згадують вряди-годи, коли звідти прибував новий митрополит. У візантійських джерелах і таких згадок нема. Причини такої стратегічної паузи у відносинах незрозумілі, але сам факт тривалого розриву зв’язків є незаперечним.

Анна в своїй книзі постійно підкреслює важке становище Візантії в правління її батька – з усіх боків їй загрожували вороги, сумарна сила яких значно перевищувала можливості Візантії. Олексій показався надзвичайно спритним політиком і полководцем: він успішно обороняв усі фронти і навіть відвоював частину втрачених земель. Але з «Олексіади» добре видно – в пошуку союзників Олексій ніколи не згадував Русь. Чому він не робив спроб отримати допомогу з відносно недалекої православної країни, яка сто років тому допомогла розбити заколотників Варди Скліра – невідомо, але факт залишається фактом.

Коли на Візантію з півночі напали печеніги (1091 р.), візантійська дипломатія зуміла здобути прихильність половців; половці напали на печенігів з тилу, і після цього розгрому печеніги більше не наважувались воювати проти Візантії. Руські князі на чолі зі Святополком в той час вели тривалу війну проти половців і тому – силою самої логіки подій, безвідносно до переговорів і домовленостей – виступали як союзники печенігів і вороги Візантії. Ворог ворога мого ворога – це й наш ворог, чи не так?

Анна докладно описала цю печенізьку війну, і навіть у цей критичний час не було зроблено спроб здобути нового союзника. З невідомої для нас причини візантійцям простіше було домовитись із язичниками-половцями, ніж з православним київським князем Святополком.

Але шлюб князя – це завжди політичний союз! Візантійський шлюб Святополка – якби він міг мати місце – означав би перелом негативної тенденції русько-візантійських відносин і утворення нової політичної констеляції у східній Європі. Ця подія не могла пройти непоміченою в наших джерелах (візантійському і руському), які були добре обізнані з політикою своїх урядів. А оскільки таких звісток нема, то це є додатковим непрямим аргументом для заперечення візантійського шлюбу Святополка.

Як це не виглядає дивним, жоден з наших авторів, які некритично повторювали давню вигадку про царівну Варвару, не тільки не використав даних «Олексіади» в нашому питанні, але навіть не згадує про існування цього першорядного джерела. «Олексіада» була вперше надрукована в Парижі в 1651 році, тобто Д.Туптало теоретично міг мати можливість її прочитати. Але безсумнівно він її не знав, тому що знання обмежує політ фантазії.

Такої необізнаності ми не можемо дарувати нашим сучасникам, спеціально для яких в 1965 році було надруковано (а в 1996 р. передруковано) російський переклад Я.Н.Любарського, який читачі моєї статті можуть собі дістати .

Коли сучасні фантазери від історичної науки беруться писати про «царівну Варвару», вони показують свою необізнаність із першорядним і давно введеним у науковий обіг джерелом до нашої теми. Надання переваги пізнім вигадкам перед сучасними достовірними джерелами є доказом професійної непридатності таких «фахівців».

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 627

Модифіковано : 10.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.