Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Енциклопедія історії України / Феодосія місто

Енциклопедія історії України

Феодосія місто

Микола Жарких

Феодосія – місто в південно-східному Криму, яке виникло на місці античної Феодосії.

Хоча топонім Кафа відомий з 10 ст. (Костянтин Багрянородний), територія античного міста ще довгий час залишалась незаселеною. Зміни наступили після 1261 р., коли грецька Нікейська імперія в союзі з генуезцями подолала опір Латинської імперії і відновила Візантію зі столицею в Константинополі. Відносини союзників були врегульовані Німфейським договором 1261 р., за яким Генуя отримала величезні торговельні привілеї. Зокрема, плавання в Чорному морі було дозволене лише грецьким, генуезьким та пізанським суднам (але не венеціанським!).

Хоча реалізувати цю монополію в повному обсязі генуезцям ніколи не вдавалося, цей договір заклав основу могутності генуезців на Чорному морі.

Наступним кроком генуезької експансії стало заснування бази для флота й торговельних зносин. Ця база була заснована в Криму і отримала назву Кафа (Caffa). Територія Криму на той час належала Золотій Орді, і нам невідомо, на яких умовах генуезці добилися згоди на заснування своєї колонії. Невідомо також точно, коли саме це сталось (традиційно називають 1266 рік; перший відомий нам нотаріальний акт, укладений в Кафі, датовано 1289 роком).

Генуезці діяльно взялися за будівництво міста, перетворивши його на адміністративний центр усіх своїх володінь на Чорному морі. Процес цей регулювався статутами Кафи, які були затверджені в 1290, 1316 та 1449 роках. На чолі міста стояв консул, якого призначали в Генуї на один рік. Генуезькі громадяни, займаючи всі керівні посади, не становили більшості населення, в якому була значна доля татар, греків та вірмен.

Місто було укріплене кам’яними мурам і баштами; всередині його окремо була укріплена цитадель. На березі моря була добре облаштована гавань, а місто прикрашалось численними мурованими храмами різних конфесій. Кафа була опорним пунктом транзитної торгівлі, яка йшла Великим шовковим шляхом. Суперництво Венеції та Генуї у цій торгівлі приводило до запеклих війн між ними, але в цих війнах Кафу завжди утримували генуезці. Численні локальні конфлікти з татарами та князівством Феодоро в 14 – 1 пол. 15 ст. в цілому закінчувались на користь Кафи.

Ця сприятлива ситуація змінилась в 1453 р., коли турки заволоділи Константинополем і перерізали морське сполучення з Генуєю. Турки ніколи не крилися зі своїм планом перетворити Чорне море на своє внутрішнє озеро (що їм і вдалось на кінець 15 ст.). В цих умовах керівництво Генуї вирішило заздалегідь позбутися «неліквідного активу» – чорноморських колоній – поки за нього можна було ще отримати якісь вигоди. В 1454 році колонії на чолі з Кафою стали приватною власністю банку св. Георгія (групи багатіїв, які кредитували Генуезьку республіку).

Банк, не змінивши адміністративного устрою Кафи, змінив своє ставлення до міста. Він був категорично проти будь-яких значних видатків (включаючи фінансування оборонного будівництва і війська), і питання найму кількох додаткових вояків породжувало нескінчене листування, яке тепер велося кружним сухопутним шляхом – через територію сучасної України.

В 1475 році значний турецький флот під командуванням Гедик-паші висадив десант і без особливого опору заволодів Кафою. Потім цей експедиційний корпус зайняв інші генуезькі володіння і завоював князівство Феодоро. Кафа була перетворена на центр вілайєту і стала опорою турецького панування в Криму.

Період турецького панування висвітлений у численних документах державного архіву Османської імперії, наукове вивчення яких тільки починається. В цей час архітектура міста збагатилась купольними будівлями мечетів та лазень, тому її інколи називали «Малим Стамбулом». В цей же час Кафа перетворилась на значний невільничий ринок, де продавали полонених, захоплених татарами в Україні, Росії, на північному Кавказі.

Мир, який панував у турецькому внутрішньому озері в 16 ст., змінився часом постійних нападів українських та російських (донських) козаків на прибережні турецькі міста (1600 – 1640 рр). Особливого розголосу набув похід запорожців на Кафу в 1616 р. під проводом П.К.Сагайдачного.

За умовами Кючук-Кайнарджийського договору (1774 р.) між Росією та Османською імперією всі османські володіння в Криму (разом з Кафою) перейшли до Кримського ханства. Хан Шагін-Гірей навіть мріяв перенести до Кафи столицю ханства, але цим планам не судилось збутися через анексію Криму Російською імперією (1783 р.).

В 1787 (за іншими даними – в 1804) р. Кафа була переіменована у Феодосію. З 1802 р. місто стало центром Феодосійського повіту Таврійської губернії. Спроби відродження торговельного мореплавства, попри надання місту права вільної торгівлі (1798 – 1828 рр.), прокладення залізниці Джанкой – Феодосія (1895 р.) та капітальну реконструкцію порта (1899 р.), не повелися, істотного торговельного значення Феодосія не набула.

У Феодосії провів більшу частину свого життя (1845 – 1900 рр.) славний російський художник-мариніст (вірменського роду) Іван Айвазовський (1817 – 1900). Тут він написав дуже багато картин, для яких на власні кошти збудував галерею. Галерея і колекція картин за його заповітом були передані місту Феодосії і склали основу сучасної Феодосійської картинної галереї.

В роки революційних подій (1917 – 1920) Феодосія ділила свою долю з усім Кримом. Радянська влада була встановлена тут в листопаді 1920 р. (після розгрома білої армії Врангеля); її прихід знаменувався масовими розстрілами полонених білогвардійців та місцевих жителів (за різними підрахунками були знищено від 6 до 12 тис. чоловік – при населенні Феодосії на той час бл. 35 тис. чол.). Більшовицькими злочинами в Криму керували Бела Кун та Розалія Землячка, і розголос був такий значний, що тов. Ленін змушений був оголосити їм догану. Пізніше Бела Кун одержав нагороду у вигляді кулі в потилицю (1938 р.), а Землячка – у вигляді депутатства у Верховній раді СРСР (1938 – 1947 рр.).

З літа 1921 до літа 1922 року в Криму лютував перший більшовицький голод; Феодосія в цей час була центром, через який міжнародні організації направляли свою допомогу голодуючим.

Не дивлячись на розмови про «відбудову народного господарства» та «індустріалізацію», населення Феодосії в 1926 р. скоротилось до 29 тис.

В ніч з 9 на 10 травня 1932 р. під час маневрів у Феодосійській затоці радянський крейсер «Червоний Кавказ» зіткнувся з радянським крейсером «Профінтерн». Причиною було бездарне (воно ж – радянське) командування «Червоним Кавказом» – двом радянським кораблям в одному морі завжди бувало тісно (що й досвід «Петра Васьова» з «Нахімовим» підтвердив)

У листопаді 1941 р. Феодосія була зайнята німецькими військами.

В грудні 1941 р. бездарне радянське керівництво (Й.В.Сталін) прийняло рішення висадити в Криму великий десант, завданням якого було деблокувати Севастополь і виперти німців з Криму. Основний удар планувалось нанести в Феодосії (44-а армія), допоміжний – в районі Керчі (51-а армія). Тому десант в Керчі був висаджений 26 грудня 1941 р., а в Феодосії – 29 грудня (відволікаючий удар має передувати основному). Виходячи з напрямку головного удару, операцію треба називати Феодосійсько-Керченською (або Кримською), але з Феодосією радянцям не повелось, тому лукава і брехлива радянська воєнна історіографія пише про Керченсько-Феодосійську операцію.

Для операції з радянського боку було залучено 10 стрілецьких дивізій, бл. 250 кораблів і суден, понад 700 літаків. Протистояла ним 1 (одна) німецька піхотна дивізія і деякі менші частини; ніякого флоту німці на Чорному морі не мали, і проти радянської непереможної армади не могли виставити навіть дозорного катера.

Тактика радянського десантування була надзвичайно сміливою (яку в світі звичайно звуть авантюрною). Через відсутність спеціальних десантних кораблів [1] було прийнято рішення десантуватись безпосередньо на Широкий мол Феодосійського порта, і тільки повна відсутність німецької берегової оборони дозволила радянцям здійснити висадку. Менше з тим, вогнем польової артилерії був серйозно ушкоджений флагман – крейсер «Червоний Кавказ» (в нього влучило 16 снарядів). 4 січня 1942 р. цей крейсер під час розвантаження у Феодосії зазнав важких ушкоджень від німецької авіації.

Зазнавши величезних втрат (до 30 тис. загиблих, 35 танків, 133 гармати і міномети, 5 транспортних суден), радянські війська витіснили німців з Керченського півострова. Відповідальнісь за цей «подвиг» несе бездарне керівництво Кримського фронту і особисто командуючий – генерал Д. Т. Козлов (прізвище якого напрочуд відповідало його воєнним талантам).

15 січня 1942 р. німці (ген. Е.Манштейн) нанесли контрудар і 18 січня знову захопили Феодосію. Цей успіх був досягнутий попри велику чисельну перевагу радянських військ і наявність у них бронетехніки (німці не мали жодного танка). Як наслідок – радянцям довелось покинути мріяти про вихід до Перекопу і відступити на Ак-Монайський перешийок. Висаджений в Судаку радянський десант був відрізаний від основних сил і загинув практично повністю.

Вдруге радянські війська зайняли Феодосію 13 квітня 1944 р. в ході Кримської наступальної операції.

Державна комісія по розслідуванню злочинів німецьких окупантів встановила, що у Феодосії було знищено 8300 чоловік. Отже, попри всі старання, гітлерівським цивілізаторам не вдалося істотно «поліпшити» рекорд більшовицьких репресій.

21 листопада 1952 р. крейсер «Червоний Кавказ», перетворений на той час на судно-мішень, був потоплений біля Феодосії при бойовому випробування радянської крилатої протикорабельної ракети «Комета». Так шлях цього нещасливого корабля, почавшись з аварії біля Феодосії, тут же і закінчився.

У період 1945 – 1990 рр. в місті почали нарешті будувати воєнні заводи (оскільки ніяких інших в радянський час не будували): суднобудівельний, приладобудівельний, оптичний. Нині ці заводи не працюють. Населення міста, досягнувши максимуму в 1993 р. (90 тис. чол.), знову почало скорочуватись і на 2008 р. становило бл. 70 тис. чол.

У період 27 травня – 22 червня 2006 р. героїчні феодосійські бабусі, озброївшись ополониками та деркачами, відбили спробу НАТО (узгоджену з керівництвом України) «висадити десант» у Феодосії. Оце був перший у 2500-літній історії міста випадок, коли йому вдалося відбити атаку з моря (що не повелось у 1475 і 1941 роках).

27 лютого 2013 р.

На маргінезі

1. Зауважу на маргінезі, що під час 1-ї світової війни Чорноморський флот мав у своєму складі спеціалізовані десантні кораблі (це були взагалі перші кораблі такого класу в світі). Тобто не можна сказати, щоби «наші» не знали про їх існування чи не вміли повторити конструкцію царського часу. Просто совіти готували свій флот до іншої війни (докладніше: Александр Усовский. .)

Завданням для енциклопедії було написати статтю про середньовічну Кафу та новочасну Феодосію. Але тут моя «залізна воля» рішуче відмовилась мені служити, і замість енциклопедичної статті вийшов історичний памфлет.

Але я в тому, далебі, не винен! Відомий професор попереджував: «Не читайте радянських газет перед обідом». А що я мав робити, пишучи про Феодосію, коли інакших немає? От подивіться на те, що писали до мене, і порівняйте:

Вечером 28 декабря 1941 года, приняв на борт 1853 десантника, батарею трехдюймовых орудий, 15 автомашин, а также другую боевую технику и продовольствие, «Красный Кавказ» во главе отряда покинул Новороссийскую бухту и, прибыв ранним утром следующего дня в Феодосийский залив, первым открыл шквальный огонь по портовым сооружениям, железнодорожной станции и причалам. [Аммон Г. А., Бережной С. С. российского и советского Военно-Морского Флота. – М.: Воениздат, 1981].

Ну, шквальним вогнем по тих причалах, на які «наші» збирались висаджуватись і по тих портових спорудах, якими збирались користуватись – це нам не дивовижа. «Бей сороку и ворону – зашибешь невзначай и красного зверя»…

Так непоганий легкий крейсер «за ненадобностью» був перетворений на гібрид швидкохідного транспорта й канонерського човна (про його пряме призначення добре написано в Усовського). Про приємність перебування десантників на палубі під час шквального вогню 180-мм гармат наша героїчна історія героїчно мовчить. Цих десантників гнали на убой – то чи варто журитись, що їх «своя» артилерія перед тим оглушала? «Мы люди серые, привышные. Нас хоть на куски режь и с кашей ешь – мы и тогда слова не скажем…»

Далі читаємо у наших героєзнавців:

Вторая артиллерийская башня в считанные минуты разметала колонну танков, направлявшуюся к порту.

Аж до травня 1942 р. року німці не мали в Криму не те що танкової колони, а взагалі жодного танка. Тим більше що обстріл вівся у передсвітанковій темряві, коли роздивитись якісь цілі на березі було неможливо і стрільба – хочеш не хочеш – велась «по площинах», простою мовою – у порожнечу. Вона скоріше повідомляла німців про прибуття заморських гостей, ніж реально когось налякала.

С рассветом бой в Феодосии еще больше усилился. К стрельбе по кораблям, стоявшим на рейде и у причалов, подключилась крупнокалиберная береговая батарея врага, установленная на мысе Ильи.

У німців на всьому Чорному морі не було ніякої берегової оборони, не було й міфічної берегової батареї біля Феодосії. Висаджувати десант в зоні обстрілу берегової батареї – це авантюра в квадраті, але знаючи «наші» порядки, легко припустити, що радянці взагалі не мали жодного поняття про сили німців у Феодосії та про систему їх вогню. Так чи інакше, німецький 150-мм снаряд, який вивів з ладу башту головного калібру «Червоного Кавказу», був випущений з польової гармати, не з берегової. Після наступного заходу крейсера до Феодосії 4 січня 1942 р. на нього напали німецькі бомбардувальники:

Но вот еще одна бомба взорвалась рядом. Корму крейсера выбросило из воды, оторвало правый винт и кронштейн левого гребного вала, погнуло и заклинило рулевое устройство. Корабль принял около двух тысяч тонн забортной воды, осадка увеличилась на 5 метров, и палуба до четвертой башни скрылась в волнах. Почти целые сутки в таком состоянии находился «Красный Кавказ», пока сквозь шторм и пургу не пришел в Туапсе, а через два дня – в Поти для ремонта.

Максимальний водовміст крейсера (dead weight) – 9030 тон, стандартний – 8200 тон. 8200 + 2000 = 10200 тон, тобто корабель з такою кількістю води однозначно затонув би. Мабуть, не дві тисячі тон він прийняв, а двісті, що теж може бути небезпечним, але 2000 тон виглядає героїчніше. На радянські кораблі закон Архімеда про виштовхуючу силу не поширюється, вони тримаються на воді не якимись там «законами», а вказівками начальства і волею до перемоги (ну, не треба забувати і про такий запас пловучості, як Ленінська кімната. Корабель з Ленінською кімнатою на борту не може затонути – факт незаперечний).

Далі, як ви собі уявляєте відхід крейсера з Феодосії в Туапсе (300 км) без двох гвинтів та руля? Хто б узявся буксирувати тонучий корабель крізь шторм та пургу? , процитувавши зазначений шедевр, далі продовжує:

При попытке дать полный ход было обнаружено, что один вал вращается с недопустимым биением а другой пошёл вразнос.

Ну, з такими пошкодженнями можна малим ходом кудись дійти, але плавання із зануренням на п’ять метрів і без двох гвинтів виглядає героїчніше.

Зрештою, завданням усієї радянської історичної літератури було прославляти героїзм «наших» у будь-який спосіб, в основному вигадуючи різні «подвиги» та «геройства». Відповідність реальним фактам чи там законам природи ніколи не була її пріоритетом, тому кожна сторінка цієї подвигографії викликає на памфлет…

14 вересня 2013 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 941

Модифіковано : 17.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.